У Краматорську через безпекову ситуацію призупиняють роботу податкова і відділення пенсійного фонду
У Краматорську змінюється робота окремих державних установ. Одне з відділень Пенсійного фонду вже припинило прийом громадян, а з 27 липня тимчасово призупинять роботу Краматорський центр обслуговування платників.
Про це повідомили у телеграмі Краматорської міської ради.
У місті припинено прийом громадян у сервісному центрі Пенсійного фонду за адресою вулиця Марії Заньковецької, 26.
Причинами стали суттєве погіршення безпекової ситуації, тривалі перебої з електропостачанням, а також зменшення чисельності працівників через їхній виїзд за межі Донецької області.
Водночас жителі Краматорської громади можуть отримати всі послуги Пенсійного фонду у відділенні за адресою вулиця Південна, 21.
Крім того, частина сервісів доступна дистанційно через вебпортал електронних послуг Пенсійного фонду України.
Також із 27 липня 2026 року тимчасово призупинять роботу Краматорський та Слов’янсько-Лиманський центри обслуговування платників. У Державній податковій службі зазначили, що це пов’язано з технічними причинами.
На час призупинення роботи адміністративні та інші податкові послуги можна буде отримати в Олександрівському центрі обслуговування платників за адресою:
селище Олександрівка, площа Незалежності, 3.
За консультаціями можна звертатися за телефонами:
Анна Перцева з Краматорська після початку повномасштабної війни евакуювалася спочатку до Литви, а згодом – до Канади. Вона розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру» про життя в новій країні, роботу, систему соціальної підтримки. Крім цього, пояснила, що саме утримує українців від повернення додому.
Одного дня я вийшла на балкон – і в цей момент «прилетіло» в дев’ятиповерхівку неподалік від мого будинку. Отримала акубаротравму (контузія – ред.), з вух пішла кров. Це було дуже страшно і я швидко ухвалила рішення виїжджати 25 березня 2022 року.
Спочатку ми планували їхати на захід України до Яремча до подруги. На перший евакуаційний потяг із Краматорська ми з 16-річним сином не потрапили – вагони були переповненими. Із шостої ранку чекали на другий поїзд і поїхали до Львова. Вийшли там на вокзалі, й стало зрозуміло, що й тут усім страшно. Я тоді подумала: чи є сенс їхати в інший куточок України, куди також «прилітає»? Тоді й ухвалила рішення: поки є безоплатні автобуси, то ми їдемо за кордон.
Переночували у Львові у спортзалі на матрацах просто на підлозі. Вранці вирушили до Польщі. У хабі, облаштованому для українців у приміщенні торговельного центру, були стійки реєстрації всіх країн, які приймали тих, хто тікає від війни. Там я не побачила жодного представника країн Балтії. Це було дивно. Дорогою син випадково сфотографував оголошення щодо виїзду до країн Балтії. Я зателефонувала і виявилося, що в них окремий хаб. За нами приїхали й привезли до Литви. Там нам безоплатно надали однокімнатну квартиру литовці, які співчували Україні. Ми потрапили в неймовірну сім’ю: два професори філології Вільнюського університету, а їхня невістка – поетеса. Якби не ці люди, я взагалі не знаю, як би пережила цей переїзд.
Ми отримали одноразову допомогу – по 300 євро на кожного, а потім щомісяця – близько 75 євро. Крім того, були фудбанки, де раз на місяць я брала продукти. У Литві намагалася знайти роботу, але приїхало дуже багато українців – ринок праці був перевантажений. Величезну підтримку мені надавав мій роботодавець з Краматорська, який ще кілька місяців виплачував зарплату: спочатку повну, а потім – мінімальну.
Ми швидко влаштували сина до єзуїтської академії. Він закінчив одинадцятий клас і безоплатно вступив до Вільнюського університету. Як українець він отримував стипендію 350 євро. Після мого від’їзду з Литви безоплатно проживав у гуртожитку до закінчення навчання.
Фото героїні
Перебуваючи в Литві, я допомагала подрузі з Вінниці збирати донати. Один чоловік почав робити дуже щедрі пожертви на дрони. Ми розговорилися і він запитав: «А ти мій профіль дивилася? Пам’ятаєш мене?» Я придивилася й упізнала свого прихильника з краматорської радіостанції, де працювала на початку 2000-х.
Ми почали активно спілкуватися і в якийсь момент зрозуміли, що понад 20 років тому зробили велику помилку, бо не продовжили наші стосунки. Це була доля. Він приїхав до Вільнюса – і я без жодних сумнівів вирушила з ним до Канади, де він жив уже сьомий рік. Приїхала за гуманітарною візою для українців і одноразово отримала три тисячі канадських доларів. Потім щомісяця мені давали 860 доларів допомоги від уряду Квебеку.
Рік я чекала своєї черги на курси французької мови. Там можна отримувати стипендію 920 доларів на місяць, але потрібно обрати: або допомогу, або стипендію, яку не виплачують під час канікул. На вивчення мови дають два роки. Однак я за півтора року дійшла до сьомого рівня (B2) і маю свідоцтво.
Щотижня отримую продукти у фудбанку. Усі супермаркети передають туди продукти, термін придатності яких добігає кінця. Часто це досить дорогі товари: можна зустріти і мармурову яловичину, і м’ясо козулі. Фудбанк формують дуже грамотно: крім круп, обов’язково є м’ясо, риба, молочні продукти, готові страви, фрукти й овочі. Таку допомогу отримують усі, чий річний дохід не перевищує 24 тисяч канадських доларів. Тож у черзі можна зустріти і місцевих безхатченків.
Я живу в місті Сорель-Трасі і зараз тут зросла вартість оренди житла: канадці переїжджають із Монреаля, де значно вищі податки. За те, аби зняти однокімнатну квартиру, потрібно заплатити близько 900 доларів. Однієї допомоги чи стипендії на це не вистачить. Для тих, хто не може оплачувати оренду, є соціальне житло – гуртожиток, за який потрібно віддавати 20% від свого доходу.
Пів року тому я знайшла роботу – виготовляю сигарети на заводі з переробки канабісу: тричі на тиждень по 11 годин із зарплатою 18 доларів за годину (мінімальна ставка – 16 доларів за годину). Працюю винятково з українцями, бо нас цінують як робітників. Узагалі, поки тут були місцеві, норми ставили вдвічі менші, бо канадці дуже розслаблені. Вони знають, що держава про них завжди подбає, щоб не сталося. Коли прийшли українці й почали перевиконувати план, норми підвищили.
Литва мені дуже подобалася своєю природою: лісами й озерами, а також міським транспортом. Там дуже легко дістатися будь-куди, незважаючи на відсутність метро, а українці користуються громадським транспортом безоплатно.
У Канаді мене вразила турбота про людей, які мають залежність, а також про осіб літнього віку. Тут не прийнято доглядати за батьками вдома – їх поселяють у спеціальні заклади з харчуванням, лікуванням і дозвіллям. Вони віддають свою пенсію й живуть там, як у готелі з постійним медичним обслуговуванням.
Однак медицина Канади – це найстрашніше, що я бачила у своєму житті. І це серйозна підстава для повернення в Україну. Уржанс – це термінова допомога, але пацієнтів там розподіляють на кілька потоків залежно від стану. Людину з інсультом або тромбом приймуть через пів години. Якось знайомий мого чоловіка сильно порізав руку верстатом на роботі й поїхав в Уржанс. Він сидів там кілька годин, поки під ним не натекла калюжа крові. Лише тоді його помітили. Тож коли я зламала мізинець, навіть не пішла до лікаря, бо довелося б сидіти в Уржансі в черзі 15 годин.
Читайте також: «Тут я потрібніша»: історія жительки Слов’янська, яка повернулася з-за кордону»
Для себе зробила висновок: якщо мені потрібна термінова допомога, то викликаю швидку за 120 доларів. Тоді тебе одразу доправляють до відділення й роблять усі аналізи та обстеження. Для українців, які приїжджають сюди, діє медична страховка, що покриває мінімальний перелік послуг. Якось я викликала швидку й опинилася в лікарні з ковідом. Як українка лікувалася безоплатно, хоча в палаті висів значок, що перебування в ній коштує 170 доларів на день. Мені зробили комп’ютерну томографію, МРТ й УЗД. Коли пацієнт вже потрапляє до лікарні, то там роблять усе необхідне.
В Україні ми обурювалися, що треба о шостій ранку вставати, щоб узяти талончик у поліклініці. А тут я записуюся до свого сімейного лікаря і прийом мені призначають через два місяці. А якщо він направляє на УЗД, то його доведеться чекати ще чотири-п’ять місяців. На щастя, я знайшла сімейного лікаря з Києва. Він вивчив французьку мову, підтвердив свій диплом, узяв до себе всіх українців із нашого міста і неймовірно нам допомагає.
Фото героїні
Кілька сімей із мого оточення, які виховують дітей з аутизмом, не повернуться в Україну. Тут для них чудова терапія. Та й загалом суспільство значно краще адаптоване до них, ніж в Україні. Інша частина мого оточення чекає на закінчення війни, щоб повернутися назад. Крім того, всі українці щороку чекають, чи продовжить Канада програму підтримки. Ймовірніше, колись вона завершиться і більшість поїде. Мій чоловік уже отримав PR (Permanent Resident – статус постійного резидента) завдяки своїй професії. У Канаді дуже цінують верстатників. Якщо один із подружжя має спеціальність, затребувану в країні, сім’я отримує право на постійне місце проживання значно швидше.
Думаю, насамперед людей у Канаді тримає передбачуваність: повне розуміння того, що буде через п’ять, десять чи п’ятнадцять років. В Україні, навпаки, щодня панує нервова й нестабільна ситуація та виникає багато нових викликів. На цьому принципі передбачуваності побудована вся економіка Канади, коли ти знаєш, що з тобою буде на кожному етапі життя.
Наприклад, ми збираємося брати будинок в іпотеку. Ціни на нерухомість дуже високі. Середній будинок, який ми можемо собі дозволити, коштує близько 470 тисяч доларів. Однак ми оформлюватимемо іпотеку абсолютно без страху й сумнівів, адже вона застрахована. Якщо людина втрачає роботу, вона ще досить довго отримуватиме 80% своєї зарплати. Та й роботи тут багато, особливо некваліфікованої.
Є проблеми з працевлаштуванням за кваліфікованими професіями. Я за освітою юристка. Щоб працювати за фахом, маю досконало володіти французькою мовою та підтвердити свій диплом, а це означає фактично здобути юридичну освіту в Канаді. Електрики й сантехніки тут повинні підтвердити свою кваліфікацію, мати відповідну освіту й ліцензію. Серед українців ми потай допомагаємо одне од
- Останні
- Популярні
Новини по днях
22 липня 2026
