У шкільному музеї Лютинська зберігають сокиру, якою будували Полісся
Потес із колекції Михайла Гриневича важить близько шести кілограмів. Колись такими великими кованими сокирами обтесували колоди для поліських хат, церков і господарських будівель. Тепер директор Лютинської гімназії показує старовинний інструмент школярам і своєму онукові Тимофію, який цього року йде до першого класу.
Понад три десятиліття Михайло Гриневич збирає старожитності рідного краю. За фахом він учитель історії, за покликанням – краєзнавець, колекціонер і засновник шкільного музею. Окреме місце в його зібранні займають давні теслярські інструменти, передусім сокири, якими колись працювали поліські майстри.
Краєзнавчий музей у Лютинській гімназії Михайло Гриневич створював ще на початку 1990-х. Усе почалося з заклику до людей приносити старі речі, фото, книги й предмети побуту – все, що могло розповісти про минуле краю.
За понад три десятиліття тут зібрали знаряддя праці, монети, документи та інші речі з історії Дубровиччини. Окреме місце в колекції займають старовинні монети. Серед них – литовський півгрош 1509 року, півгрош середини XV століття, який Михайло Нестерович пов’язує з добою Ягеллонів, а також монета 1354 року часів Золотої Орди – данг хана Джанібека.
«Коли питають, яка знахідка для мене найцінніша, я завжди відповідаю: не та, що найдорожча, а та, що найдавніша», – каже він.
Та головна цінність такої справи – не лише в кількості експонатів. Старі речі дають змогу пояснити дітям, як жили люди поруч із ними ще кілька поколінь тому. Про краєзнавчі дослідження, старожитності й місцеву історію Гриневич пише і на своїй сторінці у фейсбуці, де веде рубрику «Розширеними очима».
Серед найцікавіших речей у зібранні Михайла Гриневича – велика теслярська сокира з Дубровицького краю. У народі такий інструмент називали потесом, або потьосом – поліським діалектом.
Її брали не для рубання дров, а для рівного обтесування колод. Саме з такого дерева колись зводили житло, господарські споруди, церкви, фортеці й замки.
За словами Михайла Гриневича, потес важить близько 5–6 кілограмів, а довжина леза становить приблизно 40–45 сантиметрів. Топорище робили спеціальне – під потрібний кут тесання. Кували такі інструменти місцеві майстри. Лише в Лютинську сто років тому, за його словами, діяло чотири кузні.
«Мене дивує одне – наскільки сильною людиною мав бути колишній тесляр, щоб махати шестикілограмовою сокирою, та ще й колоду обтесувати рівно і блискуче», – каже Михайло Нестерович.
Михайло Гриневич дивиться на такі речі не як на музейний експонат, а як на свідчення повсякденного життя: як люди працювали, з чого будували оселі, які ремесла були звичними і які навички з часом майже зникли. У цьому краї довго переважало дерев’яне будівництво: глиняних чи цегляних хат було значно менше, натомість дерево залишалося основним матеріалом.
У колекції Михайла Нестеровича є й повна протилежність великому потесу – мініатюрна кишенькова сокирка, яку він знайшов наприкінці березня. Орієнтовно її датують XVIII століттям.
Це зовсім невеликий предмет: близько 8 сантиметрів завдовжки, 4,5 сантиметра завширшки і приблизно 150 грамів ваги. Коли його дістали із землі, метал був сильно вкритий іржею, тож поверхню трохи почистили. Надалі, каже краєзнавець, сокирку можна буде відреставрувати.
Такі малі інструменти могли використовувати для дрібних теслярських робіт. За потреби вони ставали і засобом самозахисту: коротке топорище дозволяло носити їх за поясом, у кишені чи в чоботі. У Карпатах подібні вироби відомі як бартки.
Старий потес, кишенькова сокирка, монети й інші експонати з музею Михайла Гриневича мають сенс не лише тоді, коли лежать на полиці. Знайдені старовинні речі він приносить і на уроки історії, щоб діти могли побачити їх власними очима, а не лише прочитати про минуле в підручнику. Такі предмети стають зрозумілішими, коли їх беруть до рук і пояснюють: ось цим колись будували хату, ось так працював майстер, ось із таких деталей складається пам’ять про місце, де ти ростеш.
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”
У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».
У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
12 липня 2026
