«Хочу жити в Краматорську»: історія українки, яка знайшла прихисток у Німеччині й мріє повернутися додому
Працювала в туристичній сфері й не планувала починати життя спочатку. До повномасштабного вторгнення Анна Шушайло жила у Краматорську, але війна змусила її разом із п’ятирічною донькою виїхати до Німеччини. Там вона вивчила мову, знайшла роботу й почала будувати нове життя. Попри це, Анна волонтерить, популяризує українську культуру та допомагає співвітчизникам. Її найбільша мрія – повернутися до рідного Краматорська, де, за її словами, назавжди залишилася частинка душі. Своєю історією Анна поділилася з журналісткою «Антикризового медіа-центру».
До 2022 року я жила у Краматорську, працювала в туристичній агенції. Коли почалося повномасштабне вторгнення, мене покликали до себе мої тітки, які давно живуть у Німеччині. Якийсь час я сумнівалася, але дуже боялася за п’ятирічну доньку. Ми з першого дня спустилися до підвалу, і з кожною повітряною тривогою я думала, що ракета летить саме в наш будинок.
З донькою ми виїхали евакуаційним потягом до Львова 7 березня. З однією валізою пішки пройшли кордон. Потім дісталися до Швайнфурта, де й оселилися у тітки. Тоді ще намагалися витягти родичів із – і з рештою це вдалося. Я вмовила батьків виїхати з Краматорська наприкінці березня 2022 року і вони приїхали: тато за кермом авто з катарактою на обох очах і лежача мама. Згодом ми оселилися разом у двокімнатній квартирі.
Фото героїні
Налагоджувати нове життя з нуля – дуже важко. Я не розуміла мови, а треба було водити батьків по лікарях, а ще мама потребувала постійного догляду. Я завжди думала, що іноземні мови – це взагалі не про мене, але життя змусило. Казала собі: «Просто пливи за течією, пливи і не пручайся». Тож пішла на одні мовні курси, потім – на інші.
Читайте також: «Кинули монету й поїхали: історія евакуації родини з Лисичанська»
Через півтора року я почала шукати роботу, але отримувала лише відмови: то освіта не підходила, то необхідного німецького документа (аусвайсу) немає. Коли я побачила вакансію працівника реєстратури в лікарні, то відправила резюме. Незабаром моя мама померла – і за найскромніший похорон ми заплатили сім тисяч євро. Я займала гроші, де могла. У день прощання з мамою мене раптом запросили на співбесіду. Це стало настільки радісною новиною, що допомогла мені пережити горе втрати. На співбесіді я сказала прямо: «Я зайняла гроші, мені потрібна робота. Графік мене влаштовує. Готова працювати у вихідні й на свята. Будь ласка, дайте мені шанс».
Робота подобається і я собою пишаюся, бо цілий день спілкуватися німецькою – це важко. Навіть пояснювала пацієнтам у анестезіолога, як готуватися до операції. Однак мій плюс у тому, що я можу спілкуватися ще й українською та російською.
У свої вихідні я волонтерю в українській спілці: допомагаю з реєстрацією, заповненням документів, перекладами. Об’єднання створили у 2024 році – і зараз лише в нашій групі у телеграмі понад 1500 активних українців. Ми намагаємося згуртувати людей і нести нашу багату культуру, а не лише інтегруватися в німецьке суспільство. Нам також є чим пишатися. Ми спілкуємося українською мовою, поширюємо нашу культуру і показуємо німцям, хто ми є.
Ідея створити спілку виникла після благодійного концерту, коли міська влада замість головної площі запропонувала нам внутрішній дворик поруч. Вони думали, що ніхто не прийде, а ми зробили таке свято, що прийшло багато людей. Зібрали близько 15 тисяч євро і місто купило машину швидкої допомоги та ще щось для України.
Ми влаштовуємо багато українських заходів, беремо участь у ярмарках. Я в’язала іграшки на продаж, робила тематичні мотанки, навчилася плести силянки. Два роки ми показували вертеп німецькою мовою: усі різдвяні свята вмістили в одну виставу з українськими піснями. Також робили проєкт до Івана Купала: у вишиванках плели віночки й фотографувалися біля озера, а німці із захопленням розпитували про наші традиції. Крім цього, запрошували українську капелу бандуристів із Києва, яка виступила в католицькій церкві. Більшість публіки – німці, які дуже дякували за таку насолоду. Ми робили виставку старовинних вишиванок і рушників, а цього року німці із захватом розписували писанки й просили влаштувати додаткові майстер-класи. А ще вони дуже полюбляють українські пироги, вареники й голубці. Постійно запитують: «А нас погодують на заході?»
Фото героїні
Німцям подобається український контент і це дуже гріє серце. Хоча наша головна мета – збирати донати й допомагати родинам із дітьми, які постраждали від війни або виїхали з гарячих точок. Ми передавали гуманітарну допомогу для шелтерів у Дніпрі та Харкові, відправляли підгузки для літніх людей до Краматорська та спортивні костюми в інтернат для дітей з вадами розвитку, готували їм подарунки до Дня святого Миколая.
У Німеччині мене дратували паперові листи до банку, десять днів очікування, поки прийде PIN-код до картки, і ще через тиждень – сама картка. А в Україні за п’ять хвилин у тебе кредитка з лімітом. Ще однією проблемою було те, куди подіти маленьку дитину, адже мій графік роботи з шостої ранку до восьмої вечора. Мені допоміг батько, який водив доньку до школи й забирав її.
У Краматорську в мене було все: свій дім, квіти, зокрема понад 50 кущів троянд. Я працювала в турагенції і щороку ми їздили за знижками за кордон. А тут лише раз ми поїхали до Хорватії. Там були апартаменти, де доводилося готувати самим. Це те, що мені зараз доступно, бо маю борги.
Порівняно з Україною, комунальні платежі, інтернет і світло тут дуже дорогі. Ціни на продукти майже однакові, але зарплати й пенсії в Україні менші. Тому я не можу сказати, де краще, але для мене – в Краматорську. Однак у Німеччині, якщо нема роботи, то все одно буде житло, гроші на продукти і лікування за страховкою. Поки не працювала, то отримувала тут базову соціальну допомогу, а зараз – лише «дитячі»: 255 євро на місяць, які виплачують дітям до 25 років, якщо вони навчаються.
Донька тут пішла до першого класу, але ми живемо в районі, де більшість іноземці. У класі із 30 дітей п’ять-шість – німецькі діти, решта – афганські, сирійські, російські, турецькі та українські. З першого класу вони поділилися на групки «своїх» – і це проблема для вивчення німецької. Донька спілкується німецькою з подругою із Сирії й водночас вчить її українських слів.
У Німеччині є багато класних речей, але я хочу сказати про дві, які хотіла б бачити в Україні. По-перше, це соціальне страхування. Тут великі страхові внески, але вони залежать від розміру заробітної плати. На німецьку медицину нарікають за те, що до лікаря неможливо потрапити місяцями. Але якщо ситуація екстрена, то знайдеться і запис до лікаря, і тебе з ніг до голови обстежать, і все необхідне нададуть. Батькові зробили операції на очах – і він тепер бачить. Коли в нього стався четвертий інфаркт, йому безоплатно встановили стенти. За пачку ліків замість 300 євро ми платили лише п’ять чи десять. Коли у мами були пролежні, їй надали медичне ліжко й спеціальний електричний матрац. Тричі на тиждень до неї приїжджала медсестра доглядати за ранами.
Мені було дуже прикро, що за стільки років проживання мами за кордоном українська соціальна служба так і не поцікавилася: «Чи ви виїхали? Чи вам потрібна допомога?» Просто кинули напризволяще. У Німеччині навіть безхатченки почуваються більш соціально захищеними, ніж люди, які живуть в Україні. У Краматорську мама через соцзахист отримувала 30 підгузків на квартал, а тут усе необхідне давали стільки, скільки потрібно.
Читайте також: «Додому, але куди: що потрібно українкам, крім безпеки, для повернення з-за кордону»
По-друге, щоб запозичила у Німеччини, – паліативна допомога. Тут у хоспісі до пацієнта ставляться людяно, а персонал робить усе необхідне. Родичі можуть відвідати в будь-який час. Якщо потрібно, прийде психотерапевт, є капличка зі священником. Також є допомога і для родичів, для яких це теж важке випробування. Хочеться, щоб в Україні такі хоспіси були в кожному місті. Кожен має право гідно дожити і зустріти смерть.
Я багато спілкуюся з українцями в Німеччині й думки щодо повернення дуже різні. Наприклад, маріупольці кажуть, що їм нема куди повертатися. Вони все втратили й пережили дуже багато болю та страждань, а тут почали життя з нуля. Напевно, тим, хто не був задоволений своїм життям в Україні, у Німеччині все подобається і вони не хочуть повертатися. Ті, хто мав трохи більше, ніж може дозволити собі тут, ще мріють про своє довоєнне життя. Ті, в кого залишилося житло, кажуть: «Якщо нас виженуть, поїдемо додому». А в тих, у кого дому вже немає, перспективи туманні.
Куди людям повертатися? Я не кажу, що кожному треба подарувати квартиру чи будинок, але потрібно соціальне житло для людей із низьким доходом, бо всі переселенці гідні нормальних умов проживання. Хочеться бути потрібною державі не тільки тоді, коли платиш податки, а кожної миті свого життя: знати, що в скрутному становищі можеш звернутися по допомогу й отримати її. Україні справді варто повчитися в Німеччини, бо тут ця система налагоджена.
Моя донька якось сказала вчительці, що не має мотивації далі вчитися, бо ми повертаємося в Україну. Вона дуже хоче додому, до своїх іграшок, котів, собаки. Коли я спитала, чому донька цим не ділилася зі мною, то відповіла, що плакатиме, якщо про це говоритиме. На жаль, на дітей також впливає вимушена еміграція, і вони теж пропускають усе це через себе.
Ми подали документи на постійне місце проживання. Однак якщо закінчиться війна і буде куди повертатися, я хочу жити тільки в Краматорську. Почуватимуся вдома лише там, де народилася. Інколи здається, що я живу не своє життя. Частинка моєї душі назавжди залишилася в Краматорську. Та намагаюся жити далі й роблю все, щоб допомогти людям в Україні. Якщо чесно, всі чотири роки мені крає серце, що я – зрадниця, бо не залишилася в місті. Тому майже не спілкуюся зі знайомими, які зараз у Краматорську.
Авторка тексту – Олена Костенко
Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.
Окупаційні війська рф удень
- Останні
- Популярні
Новини по днях
7 липня 2026
