Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність

«Чому російські війська після окупації чергового українського міста негайно міняють вказівники на в’їздах, перейменовують вулиці та тягнуть за собою бюсти Пушкіна?

33kanal.com

«Чому російські війська після окупації чергового українського міста негайно міняють вказівники на в’їздах, перейменовують вулиці та тягнуть за собою бюсти Пушкіна?

​Це не випадковість і не «любов до культури». Російські війни, література та топоніміка — ланки одного колоніального ланцюга. Культура в Росії ніколи не існувала окремо від держави: вона століттями готувала ґрунт для агресії, нормалізувала насильство, а потім «освячувала» вкрадені землі.​У своїй класичній праці «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм» польсько-американська літературознавиця, славістка, професорка університету Райса і редакторка журналу «Sarmatian Review» («Сарматський огляд») Ева Томпсон докладно розбирає, як російські класики XIX–XX століть створювали ідеологічне алібі для експансії. Вони не просто писали художні тексти — вони романтизували підкорення, стирали суб’єктність інших народів і конструювали міф про «вищу цивілізаційну місію» Москви.​Кого дослідниця називає «трубадурами імперії»:​• Олександр Пушкін — творець колоніального міфу про підкорення Кавказу та автор прямої шовіністичної риторики проти України й Польщі («Полтава», «Мідний вершник», «Клеветникам России»).​• Михайло Лермонтов — романтизація воєнного підкорення Кавказу, екзотизація корінних народів і закріплення за колонізатором образу шляхетного «культуртрегера» («Герой нашого часу», «Мцирі»).​• Лев Толстой — конструювання головного імперського міфу державності у «Війні і мирі» (де повністю витіснена присутність інших народів імперії) та поетизація присутності російської армії на Кавказі («Козаки», «Кавказький полонений»).​• Федір Достоєвський — ідеолог російського месіанізму, агресивного православного шовінізму та ідеї «цивілізаційного панування» Росії над Азією («Щоденник письменника»).​• Федір Тютчев — поет військової експансії, який відверто оспівував мілітарну силу та панславістське поглинання суміжних країн.​• Микола Гоголь — приклад колоніального роздвоєння та пристосування української теми до смаків і вимог петербурзького імперського центру («Тарас Бульба», «Мертві душі»).​• Антон Чехов та Іван Гончаров — колоніальна оптика в описах Сибіру та далеких околиць, де колонізація та русифікація подаються як безальтернативне «благо».​• Олександр Солженіцин — поєднання антирадянського пафосу з великодержавною зверхністю щодо народів Кавказу, Середньої Азії та невизнанням права України на незалежність («Раковий корпус», «Як нам облаштувати Росію»).​• Валентин Распутін — консервативний етноцентризм «деревенської прози» та ідеалізація освоєння Сибіру ціною підкорення корінних етносів.​• Михайло Шолохов та Анатолій Рибаков — використання радянського наративу для цементування контролю центру над «провінціями».​• Йосип Бродський — пізньорадянська ностальгія за імперським масштабом і відкрита зневага до спроб поневолених націй вирватися на свободу (зокрема у вірші «На независимость Украины»).​Окремо Томпсон виділяє Людмилу Петрушевську — вже не як «трубадура», а як приклад деконструкції цього міфу через показ побутової деградації, злиднів і психологічної травми мешканців радянської імперії.​Як це пов’язано з пам’ятниками та назвами вулиць?​Ева Томпсон досліджувала тексти, але в реальності слово матеріалізується в бронзі та граніті. Пам’ятники й топоніми — це просторове продовження імперської літератури. Це географічні маркери загарбання: «Тут стоїть Пушкін — отже, це російська земля».​Коли росіяни окуповують українське місто, вони діють за незмінним шаблоном:​Знищують українську символіку та спалюють книги з історії України.​Повертають вулицям імена Леніна, Пушкіна, Суворова чи Толстого.​Встановлюють пам’ятники імперським маркерам.​Пам’ятник класику на захопленій території ніколи не виконував естетичної функції. Це був прапор, вилитий у чавуні. Топонімічна окупація створювала у поколінь підкорених людей відчуття, що імперія тут назавжди, а їхня власна історія — другорядна й провінційна.​Тому демонтаж пам’ятників і перейменування вулиць — це не «війна з культурою».Це деокупація публічного простору. Ті, хто століттями оспівував колоніальні походи словом, не мають права служити прикордонними стовпами чужої імперії на наших вулицях».Микола Бабенко

  • Останні
Більше новин

Новини по днях

Сьогодні,
11 жовтня 2026

Новини на тему

Більше новин