Інтерв'ю з Дмитром Кулебою: текстовий формат

28.08.2026, 15:20 pravdatutnews.com

Слава Україні! Пане Дмитре, вітаємо вас. Героям слава, навзаєм. Отож, розпочнемо із такої світлої події.

Ви приїхали до Львова з презентацією книжки «Дипломатична кухня воєнного часу», яку створили у тандемі разом із шеф-кухарем Володимиром Ярославським. Тому розкажіть, як взагалі виникла ідея створення цієї книги і ідея такого цікавого дуету? І скільки часу ви працювали над цим проєктом? Задум книги виник у мене, ще коли я працював на посаді міністра, але, звісно, часу писати її у мене не було. А от щойно я звільнився, то одразу, власне, і засіли ми за роботу.

Тобто задум ми проговорили з Володимиром заздалегідь, але працювати почали лише з вересня 2024 року. І, в принципі, до початку 2025 року вже завершили роботу. Знаєте, ми просто, як то кажуть, винесли страви на стіл.

І мета полягала в тому, щоб показати, розказати українцям, як, власне, на «Дипломатичній кухні» готувалися, із яких інгредієнтів складалися ті політичні страви, про які всі читали в новинах. Зброя для України, санкції проти Росії, ізоляція Росії, європейська інтеграція України, інтеграція в НАТО тощо. Знаємо, що у вашій книжці зібрано 25 таких історій.

На вашу думку, яка з цих історій найяскравіше ілюструє, як звичайна вечеря чи спільний обід можуть змінити хід складних міжнародних перемовин? Власне, кожна історія писалася таким чином, щоб конкретна страва або напій асоціювався з якоюсь країною або з питанням, яке було на порядку денному тоді зовнішньої політики України. І там є епізод про вареники з вишнями на президентському обіді від президентського шеф-кухаря. І я пам'ятаю, як сильно змінилася обличчя канцлера Німеччини Олафа Шольца, коли він спочатку так з недовірою, але потім, скуштувавши ці вареники, прямо було видно, що він змінився і став більш відкритим до спілкування і обговорення конкретних проблем.

Що ж, а далі, пане Дмитре, я хочу поговорити з вами більш глобальніше про Львів та Львівщину. Власне, довкола нашого міста постійно циркулюють два таких резонансних наративи. Перший – це улюблений російською пропагандою про те, що Польща нібито тільки чекає моменту, аби забрати Львів та область.

Чи є в цих заявах буде якась реально геополітична підстава, чи це виключно і псо для розколу союзників? Вибачте, у мене тут за вікном у Львові весілля відбувається, тому це підкреслює життєздатність Львова і його радість життю. Ні, я не вірю в те, що Польща сидить і готує план забрати Львів або Львівську область, або їх всі разом. Що Польща дійсно хотіла – це те, щоб було повноцінне визнання того, що протягом століть Львів був саме польським містом.

І ось це для них принципово важливо. І другий такий момент, який росіяни пликають десятиліттями, ось чому саме Львів у їхньому уявленні став головним оплотом Бандеріщини та уособленням усього, що викликає в Кремля шалену людь. Чому Львів для Росії є головним тригером? Бо, по-перше, зі Львова в уявленні російсько-імперської доктрини прийшов автор у історії України, не зав'язаної на єдність трьох народів – росіян, білорусів і українців, на чолі з росіянами, тобто Михайло Грушевським.

Людина, яка створила історичне підґрунтя для того, щоб Україна розвивалася як окрема політична нація і одиниця. Друге, саме з заходом України, і Львів, вважається, в московській ідеології, вважається центром західної України, пов'язана остання хвиля, остання спроба, власне, створити незалежну Україну, відірвану від контроля Москви, маються на увазі події Другої світової війни та після неї. І третє, оскільки Західна Україна, на щастя, не пройшла період найжахливіших злочинів комунізму проти українського народу у вигляді голодомору і перемелювання українців у низці війн, то для них, в принципі, завжди, вони вважали завжди, що Львів і Львівщина – це осередя відродження українського духу і української національної ідеї, а тому це осередя треба було задушити в зародку.

Пане Дмитре, а далі хочу з вами проговорити ще один такий чутливий момент власне про нашу внутрішню згуртованість, а саме про те, що в суспільстві, ну, чесно кажучи, зараз зростає ось ця напруга між тими, хто щодня перебуває під шорсткими обстрілами на сході чи півдні і мешканцями толових міст, зокрема, і Львівщини. Коли в толу життя виглядає спокійним, люди посміхаються, відвідують різні заклади. Як львів'янам реагувати на подібні емоційні висоби, можливо, навіть якийсь такий і хейт? І як, головне, у цій ситуації нам не допустити внутрішнього розколу у цій війні? Тобто, як правильно, можливо, комунікувати на цю чутливу тему, щоб зберегти національну єдність? Де б ви не жили у Сумах, Харкові, Львові чи Луцьку, Херсоні чи Чернігові, кожна людина має право на посмішку і на філіжанку кави з друзями.

Тому проблеми немає в тому, що люди кудись ходять, посміхаються один одному, спілкуються і знімають стрес. Проблема виникає тоді, коли з'являється зневага до іншого. І це та проблема, яку ви описали, вона обопільна.

Тобто, люди, які проживають війну в більш екстремальних умовах, під ФПВ-дронами чи під щоденними атаками шахетів. Я вчора ввечері приїхав до Львова з Києва, і в Києві була жахлива ніч, безперервні тривоги в день, потім вночі, знову в день. Так от, люди, які живуть в таких умовах, не повинні гніватися, плекати в собі гнів на тих, хто в таких умовах не живе, бо завтра в них те саме може статися.

А по-друге, з іншого боку, наприклад, львів'яни повинні теж з повагою ставитися до тих страждань і того болю, які проживають інші частини і мешканці інших частин України. Я не хочу при цьому сказати, що у Львові цього немає, у вас теж бувають атаки і прильоти, безумовно. Але тут рішення тільки у повазі один до одного, бо розсварити нас, стравити один з одним, це, власне, золота мрія росіян.

І маю до вас ще одне важливе питання, яке викликає постійну дискусію серед наших містян. Андрій Садовий, очолює Львів вже близько 20 років. На вашу думку, це ознака стабільності і довіри виборців чи все ж таки проблема для демократії? І яким все ж таки є оптимальний цей термін перебування однієї особи на посаді мера, щоб зберегти баланс між стабільним розвитком міста і необхідністю оновлення влади? Якщо львів'яни голосують за Андрія Садового, то, напевно, це ж все таки прояв довіри до нього.

Але я безвідносно до ситуації у Львові, а загалом треба говорити про загальне правило. Європейський стандарт полягає в тому, що існує обмеження на кількість термінів перебування на посаді для президента держави, для голови держави, але не існує таких обмежень для прем'єр-міністрів або для мерів міст. Тобто скільки хочеш, стільки і перебуває, би тільки за тебе голосували люди.

Я завжди вважав, що тут якась нелогічність закладена, адже всі три види посад – глава держави, глава уряду, глава міста – вони є демократичними і обраними, і по суті одні й ті самі правила щодо переобрання мають до них застосовуватися. Але такого стандарту немає. Тому на мою особисту думку, безвідносно пана Садового, у нас в Києві теж дуже довго вже мером працює Віталій Кличко, я вважаю, що певний ліміт на кількість термінів на посаді повинен існувати для всіх – для президента, для прем'єра і для мера міста.

Пане Дмитре, спочатку повномасштабного вторгнення Львів став головним таким дипломатичним хабом України, через який пройшли сотні іноземних делегацій, послів та світових лідрів. Як на вашу думку, змінився дипломатичний статус Львова загалом за увесь цей час? Я думаю, що у Львова історично були дуже великі і небезпідставні дипломатичні амбіції, але правда дійсно полягає в тому, що на початку повномасштабного вторгнення перші міжнародні візити я як міністр приймав саме у Львові. Це були міністри закордонної справи Литви, Туреччини, потім інші делегації, посольств, декілька посольств евакуювалися з Києва до Львова.

Тому ця сторінка має бути гідно вписана в історію Львова, не забута і є всі підстави усіляко підкреслювати, але на сьогодні Львів залишається, по суті, резервною дипломатичною столицею України. Тут багато відбуваються події, багато іноземців кажуть, наприклад, мені в тому числі посадових осіб. У Львів можемо приїхати, а далі нас вже не пустять.

Тому тут слово резервно не повинно ображати, тому що це насправді надзвичайно важлива місія для української держави. Так, у Львові, власне, реликувалися десятки міжнародних організацій, дипломатичних представництв та реликованого бізнесу. А на вашу думку, чи має Львівщина шанс зберегти ось цей статус міжнародного хабу і після війни? І що регіон повинен робити вже і зараз, щоб залучати якомога більше прямих іноземних інвестицій? Так, безумовно.

Розумієте, колись історія України рухалася з заходу і центру на схід в XVII столітті насамперед, на початку XVIII. Потім знову на захід, коли відбувалося повернення українських територій. Але на сьогодні у нас ситуація в тому, що люди, підприємства, вони залишили схід і продовжать його залишати.

І рухатимуться на захід, і осідатимуть тут, бо більш безпечні умови. Тому, безумовно, що цей притік буде. Він буде абсорбуватися зростанням якихось соціальних витрат, але загалом, я думаю, що для заходу України, Львова і Львівщини, зокрема, економічні переваги будуть від цієї міграції.

Тут я про одне турбуюсь. Я сподіваюся, що ні львів'яни, ні лучани, ні тернополяни ніколи не забудуть про сум'ян, харків'ян, полтавчан. І пам'ятатимуть, що в нас одна країна, і в межах цієї країни повинна існувати, в тому числі, і економічна солідарність між регіонами, яким важче і яким легше.

Пане Дмитре, і, власне, Львів та область мають величезну кількість пам'яток ЮНЕСКУ та культурної спадщини, які регулярно опиняються під загрозою російських ракетних ударів. Як міжнародна дипломатія має притягувати РФ до відповідальності за знищення та загрозу світовій культурній спадщині? І чи робить міжнародна спільнота достатньо на сьогодні для фізичного захисту таких міст, як Львів? Не робить і не буде робити, бо просто немає для цього засобів. А там, де є засоби у вигляді додаткової батареї «Патріот», то немає волі їх передавати.

Дивіться, міжнародні правила щодо захисту культурних пам'яток, вони про що? Вони про декларацію з оборони «Не руйнуйте» і про механізм ви