США переходять від ударів до економічного виснаження Ірану

23.08.2026, 19:02 newformat.info

Президент США Дональд Трамп переходить до дедалі жорсткішої стратегії тиску на Іран, однак швидкої перемоги, на яку розраховував Вашингтон, досі немає. Іранський режим пережив масштабні удари, зберіг ракетний і безпілотний потенціал та продовжує використовувати Ормузьку протоку як один із головних інструментів тиску на США і світову економіку.

Один із ключових елементів американської стратегії — блокування іранських портів та обмеження експорту нафти. Для Тегерана це особливо болісно, оскільки продаж нафти є одним із головних джерел валютних надходжень.

Водночас ситуація навколо Ормузької протоки залишається суперечливою. Трамп заявляє, що протока відкрита й перебуває під контролем США. Іранська влада наполягає на протилежному та заявляє, що повноцінне відкриття судноплавства можливе лише після виконання Тегераном висунутих умов, зокрема припинення американської блокади та зняття нафтових санкцій.

За інформацією BILD, американські військові використовують альтернативний південний маршрут поблизу узбережжя Оману, яким у нічний час проводять через протоку близько 15–20 танкерів на добу. Це все одно значно менше за довоєнний рівень, але частково підтримує світові поставки нафти.

Таким чином, Вашингтон намагається одночасно послабити іранський експорт і не допустити повного перекриття одного з найважливіших енергетичних маршрутів планети.

Іранська економіка перебуває під серйозним тиском. За даними Reuters, у липні річна інфляція в країні досягла 66%, а ціни на продукти харчування зросли на 128% порівняно з попереднім роком. Ослаблення національної валюти, пошкодження інфраструктури та проблеми з імпортом додатково погіршують становище населення.

Саме на це, схоже, і розраховує адміністрація Трампа: не лише послабити державний бюджет Ірану, а й створити внутрішній політичний тиск на керівництво країни.

Однак історія санкцій показує, що економічні обмеження далеко не завжди автоматично призводять до зміни влади. Навіть американські експерти застерігають від надмірних очікувань щодо здатності санкцій самостійно повалити іранський режим.

20 серпня міністр фінансів США Скотт Бессент заявив, що Вашингтон готує «найжорсткіші санкції в історії» проти Ірану. Американська адміністрація також попереджає інші держави, насамперед Китай, про можливі наслідки за допомогу Тегерану в обході санкцій.

Це фактично новий етап стратегії Трампа. Якщо на початку конфлікту основний акцент робився на військовій силі, тепер США дедалі активніше використовують фінансові, торговельні та санкційні інструменти.

Вашингтон намагається перекрити Ірану можливість отримувати валюту, ускладнити торгівлю нафтою та зробити співпрацю з Тегераном занадто дорогою для третіх країн.

Проблема для США полягає в тому, що Іран не демонструє готовності капітулювати.

Іранська влада публічно відкидає американські санкції та називає їх проявом слабкості Вашингтона. 23 серпня глава МЗС Ірану Аббас Арагчі заявив, що нові американські санкції проваляться так само, як попередні спроби тиску.

Одночасно Тегеран продовжує демонструвати здатність чинити опір. Іран зберігає ракетні та безпілотні можливості й не погоджується на американські вимоги щодо ядерної програми та регіонального впливу.

Парадокс ситуації полягає в тому, що обидві сторони заявляють про свою силу, але при цьому дедалі сильніше залежать від економічної та дипломатичної стійкості.

Одним із найбільших ризиків для іранської влади залишається внутрішнє невдоволення. Подорожчання продуктів, падіння купівельної спроможності та скорочення економічної активності створюють сприятливий ґрунт для нових протестів.

Reuters зазначає, що саме можливість нового масового протестного руху викликає дедалі більшу тривогу серед іранського керівництва. Влада пам’ятає масштабні демонстрації, які раніше були жорстко придушені силовиками.

Проте тут Вашингтон стикається з фундаментальною проблемою: зовнішній економічний тиск може послаблювати державу, але водночас здатен згуртовувати частину суспільства навколо влади через відчуття зовнішньої загрози.

Саме тому спрогнозувати політичний ефект санкцій надзвичайно складно.

Поки дипломати не можуть домовитися про умови нового перемир’я, протока залишається одним із головних важелів Ірану. Через неї у мирний час проходила приблизно п’ята частина світових потоків нафти та LNG, тому тривале обмеження судноплавства одразу позначилося на світових цінах та логістиці.

США намагаються забезпечити хоча б частковий рух танкерів, тоді як Іран наполягає, що повноцінне відкриття протоки залежить від політичних поступок Вашингтона.

Це означає, що Ормузька протока фактично перетворилася на одну з головних арен переговорів — навіть тоді, коли безпосереднього дипломатичного діалогу між сторонами немає.

Наразі говорити про остаточну перемогу США зарано.

Американська сторона має значно більші фінансові та військові ресурси, здатна підтримувати тривалий санкційний тиск і перекривати значну частину міжнародних каналів торгівлі Ірану. Водночас Тегеран показує, що готовий витримувати значні втрати та продовжувати протистояння.

Тому перемога Трампа, якщо вона взагалі стане можливою, може виглядати не як беззастережна капітуляція Ірану, а як поступове змушення Тегерана погодитися на угоду через сукупний військовий, фінансовий та внутрішньополітичний тиск.

Поки що ця стратегія лише формується. США посилюють санкції, намагаються контролювати морські шляхи та тиснути на партнерів Ірану, тоді як Тегеран продовжує заперечувати свою поразку.

Одне вже очевидно: Вашингтон переходить від очікування швидкого військового результату до довшої боротьби на виснаження. І саме здатність Ірану пережити цей економічний тиск може визначити, хто врешті-решт отримає перевагу за столом переговорів.