Жити попри смерть: як не дозволити ненависті зруйнувати нас зсередини
Я лежу на дивані, який залишила хозяйка будинку для нас, переселенців і гортаю стрічку. Читаю новину. Семирічного хлопчика витягли з-під завалів. Живого. Його батьки загинули.Читаю, і всередині щось стискається. Не просто серце. Наче простір усередині раптом стає маленьким-маленьким. Зжалося все. Важко дихати. І тільки одна думка: як це може бути? Сім рочків всього. Вік, коли дитина може боятися темряви. Коли мама є цілим всесвітом. Коли тато – це руки, які підхоплять, якщо впадеш. А сьогодні цього малого витягують із-під уламків, а світу навколо, до якого він мав повернутися, вже немає.Читаю коментарі: “Прокляті будьте”, “Нехай здохне уся русня”, “Нехай їхні діти теж…”, “Ніколи не забудемо…”, “Ніколи не пробачимо”, “Ми помстимося…”.Мозком я розумію ці слова. Дуже добре розумію. Бо коли твоє життя розривають на шматки, дуже важко відповідати красивими, правильними словами. Хочеться не говорити – кричати та волати на весь світ. Хочеться проклинати. Хочеться, щоб той, хто забрав у тебе найдорожче, теж відчув біль.Але всередині, не на рівні мозку, на рівні відчуттів щось не дає спокою. “Ніколи не пробачимо…ніколи не забудемо…” навіює якусь пастку.Що відбудеться з нами, коли ненависть перестане бути першою реакцією на горе-криком і стане способом життя?Ненависть спочатку може бути щитом. Коли ти не можеш повернути людину. Не можеш відбудувати будинок так, щоб у ньому знову жили ті самі люди. Не можеш повернути дитині маму і тата. Не можеш відмотати час назад. Це безсилля бере верх. І тоді всередині піднімається: “Я хочу, щоб вони теж відчули!”.Уявіть, наче психіка бере в руки камінь і каже: “Я більше не безсила”. Лють дає колосальний заряд сили. Гнів – дає вертикаль. Помста дає ілюзію контролю. Прокляття дозволяє хоча б крикнути у світ: “Я бачу, що ви зробили, суки!”.Не можна забирати у людини право на крик. Особливо у горі. Іноді треба покричати. Треба виплакати. Це нормально. Іноді треба сказати: “Я вас ненавиджу”. Особливо коли біль ще “гарячий”. Особливо коли під завалами лежить дитина. Це нормальна реакція на ненормальні подіі.А час плине, природні процеси показують, що життя триває: ніч змінюється днем, літо – осінню. І війна також закінчиться. Зміниться на щось інше. Але що буде, якщо цей крик не закінчиться? Ненависть матафорично схожа на полум’я вогню. Спочатку він гріє, освітлює. Потім допомагає побачити ворога. А потім може почати палити того, хто її тримає.Людина каже: “Я ніколи не забуду”. На перший погляд звучить, як пам’ять, а крізь роки може виявитися, що це вже не просто пам’ять. Це щоденна внутрішня розмова з ворогом: “Я прокидаюся – і думаю про них. Читаю новини – і думаю про них. Лягаю спати – і думаю про них. Я уявляю, як вони страждають. Як вони втрачають… Як вони плачуть. Як вони отримують те, що, на мою думку, заслужили…“Мені стає не по собі, і я ловлю себе на страшній думці: вони вже забрали в мене так багато, а тепер я сама щодня віддаю їм ще і свої думки. Мій ранок. Мій вечір. Мій сон. Мою увагу. Мою енергію. Моє життя.Це як, знаєте, коли перший реальний уламок прилітає ззовні, від обстрілів. Він руйнує будинок.Другий, матафоричний – може залишитися всередині. І цей уламок уже не видно. Він сидить у тілі. Відчувається у напружених піднятих плечах. У стиснутих міцно щелепах. У безсонні і неможливості “забутися” навіть темною ніччю. У різких відповідях та репліках. У постійній настороженості і готовності почути вибух. Цілковита неможливість розслабитися. Еффект корсету на тілі.Сверлить одна і та сама думка: “Що буде далі?”.Для людини, яка живе в “червоній зоні”, під перекресним вогнем, це особливо важливо. Бо тут війна не закінчується після того, як ти закрив новину. Вона живе за вікном. У небі літає ракетами та FPV. У сирені виє пронизуючими звуками. У вибуху, який за 300–400 метрів від тебе, але що відчувається, наче прям тут. У розбитій догораючій хаті сусіда, яку неможливо потушити через відсутність води, вогнегасників і “пожарників”. У порожньому будинку без родини, який утопає у сухостої та траві, що створила міцну непрохідну стіну. У знайомому номері телефону, на який уже ніхто не відповість…Нам, людям, які живуть під постійною загрозою, не потрібно нагадувати про війну. Вона сама прийшла і залишається частиною життя. Це наша реальність. І якщо ще й усередині постійно горить багаття ненависті, психіці практично ніде відпочити.“Ніколи не забудемо”. Я дуже розумію цю фразу. Забути – страшно. Людям здається, якщо вони перестануть говорити про людину, яку втратили – вона вдруге помре. Якщо я одного дня засміються – це ніби зрада. Співати зараз? Якщо підуть в ресторан — як я можу? Якщо закохаюся? Якщо я знову буду щасливою? Хіба я маю право?І я думаю: а чому пам’ять треба оплачувати власним стражданням живої людини? Невже для того, щоб довести: “Я пам’ятаю тебе” мені треба все життя бути нещасною?Може таке бути, що пам’ять не вимагає нашого довічного болю. Можливо, людина, яку ми любили, не хотіла б, щоб ми перетворили своє життя на меморіал.Я пам’ятаю – і живу. Як вам таке формулювання? Не: “Я забула, тому що живу”.Я працюю. Я їм. Я обіймаю. Я сміюся. Я купую нові чашки. Я саджу квіти. Я будую. Я мрію. Це не зрада, а продовження життя.А ще багато хто пише і каже: “…ми постимося”. Помста ніби обіцяє: “Коли вони отримають своє – мені стане легше”. Ви тільки подумайте, якщо моє полегшення залежить від того, що відбудеться з іншою людиною, я ніби віддаю їй пульт від власної нервової системи. Вона зробила зло. А тепер її існування визначає, коли мені можна буде заспокоїтися. Я як хижак: чекаю, спостерігаю, стежу. А ще – проклинаю… І все ще залишаюся пов’язаною. Справедливість може бути зовнішньою, а звільнення – внутрішнім.Я дуже хочу відповідальності. Я хочу покарання за злочини. Я пам’ятаю все, що проживаю у цій війні. Я не погоджуюся з тим що відбувається. Але чи мені обов’язково щодня носити ненависть у грудях?Щодня 9:00 ранку. Всі в Украіні знають, що це хвилина тиші. Це ритуал пам’яті, де ми зупиняємося і згадуємо загиблих. У психологічному сенсі вона може означати кілька речей:Зупинитися. На мить вийти з потоку справ, новин, телефонів і повернутися до усвідомлення того, що відбувається.Визнати втрату. Ніби сказати: “Я знаю, що ці люди були. Їхнє життя мало значення”.Дати місце скорботі. Суспільство ніби на хвилину створює простір, у якому сум не потрібно приховувати.Зберігати пам’ять. Не дозволити загиблим перетворитися лише на цифри, статистику чи короткі повідомлення в новинах.Бути разом. Це колективний жест: “Ми пам’ятаємо не кожен окремо, а разом”.Висловити повагу. Тиша тут стає мовою, коли слів недостатньо.Є важливий психологічний бік цього. Що відбувається з людиною, яка щодня о дев’ятій думає про смерть? Для людини, яка живе далеко від війни, хвилина тиші може бути моментом контакту з реальністю війни. А для людини, яка живе поруч із вибухами, похованнями, зруйнованими будинками і постійною небезпекою, це може бути зовсім іншим досвідом: війна і так нікуди не зникає навіть на хвилину. І тоді тиша може нагадувати не лише про тих, хто загинув, а і піднімає власний страх, втрати, тих, кого чекаєш, і не дає забути про те, що небезпека триває.Ця сама дев’ята ранку може непомітно стати для мозку маленьким щоденним дзвінком: “Пам’ятай про смерть”. І якщо після цієї хвилини людина повертається до свого дня, можливо, ритуал став контейнером. А якщо після неї весь день залишається страх – це вже інша історія.Я додала у своє життя ХВИЛИНУ ЖИТТЯ. Наприклад, подивитися на небо, зробити вдих, випити води, обійняти близьку людину, подивитися на сонце, сказати: “Я тут. Я жива”. Бо якщо хвилина мовчання веде думки до смерті, психіці може бути дуже важко. У мене сформувався інший ланцюжок: хвилина мовчання веде до памяті про загиблих і шани – перетікає у біль і потім знову нагадує: “Я жива”, то це вже інше завершення.Бачу, як люди інколи гнівно реагують на тих, хто не дотримується хвилини мовчання. Бачу, як кричать та примушують зупинитися чи замовкнути. Це вже не формування ритуалу, а насилля. Це ніби “Ти повинна. Якщо не зупинилася – ти погана. Якщо не вшанувала – ми тебе засудимо”. Тоді пам’ять перетворюється на обов’язок, а обов’язок – на контроль. І людина вже може мовчати не тому, що вона згадує загиблих, а тому, що боїться осуду.Чи потрібно людині доводити свою шану до загиблих тим, що вона робить правильний жест у правильну хвилину? Може виникати внутрішній конфлікт: “Я сумую по-своєму. Але зараз від мене вимагають показати, що я сумую правильно”.Якщо людиною керує тільки страх осуду, страх бути не таким як усі і зупиняється – це шана? На мій погляд, легко довести це до абсурду. Ми всі дорослі, а хвилина мовчання – не іспит, не табель щодо нашого патріотизму і не контрольна. Чомусь для деяких це виглядає як тест: “Хороший ти українець чи поганий?”Людина ж може стояти мовчки і думати про звіт на роботі. Може молитися в серці. Може запалити свічку у церкві за усопшими душами. Може згадати наодинці тих, хто віддав найдорожче. Може не мати сил сьогодні. Може плакати. Може нічого не відчувати кінце-кінцем.І це не робить її пам’ять меншою. Бо внутрішнє життя людини не можна виміряти зовнішнім жестом.Я працюю з тими, хто втратив. Вона залишилася без чоловіка, з чким прожила щасливі 27 років. Він назавжди втратив дружину, яка подарувала доньку. А інші вже не обіймуть своіх батьків, яких і поховати то не змогли.Люди діляться, що близькі їм радять: “Треба відпустити”. А куди відпускати любов?Я кажу: “Не відпускайте любов. Відпускай необхідність постійно страждати”. Це різні речі. Любов залишається. Пам’ять залишається, і біль з часом може стати не таким гострим…Це не означає, що людина стала менш важливою. Це означає, що рана почала перетворюватися на шрам. Шрам – це теж пам’ять. Просто він уже не кровоточить щодня.Одна моя знайома постійно повторює: “Нехай вони всі здохнуть”. Я не хочу сперечатися з людиною. Можливо, вона говорить це в момент, коли її щойно розірвало від болю. Я хочу спочатку запитати: “Що з тобою зараз відбувається?” Можливо, там зовсім не ненависть. Можливо, там:
- Останні
- Популярні
Новини по днях
26 вересня 2026
