"Переді мною досі за 5 місяців є борг із зарплати": чому Гаджиєв не проміняє Харків на Динамо і що запитав би в Мессі
– Раміку, ви пропустили майже весь минулий сезон через травму. Зараз є відчуття, що поступово надолужуєте втрачений час? У вас уже й один гол є.
– Так, я минулий сезон пропустив через травму. Багато ігор, багато часу… Зараз насолоджуюся кожною хвилиною та роблю все від себе залежне на полі. Набираю також форму разом із командою, набираю обертів та покращуюся з кожною грою.
– Це вже, на жаль, не перша травма у вашій кар’єрі. Чи змінилося після попереднього досвіду ваше ставлення до відновлення, навантажень і так далі?
– Така серйозна травма, через яку я надовго випав, перша у моїй кар'єрі. І хоча таке в мене було вперше, але я все одно розумів на прикладах інших гравців, у яких були складні травми, що мені потрібно робити, як швидше та якісніше відновитися, що від мене потрібно і що від мене залежить.
Рамік у період травми / Фото прес-служби клубу
– Чи залишився після травм певний страх знову отримати пошкодження, особливо в жорстких ігрових епізодах? Як ви намагаєтесь із цим боротись?
– Я намагаюся просто про це не думати. Уже провів достатньо ігор і на зборах, і в чемпіонаті. Я граю зараз без страху, йду в кожен м’яч, і такого немає. Той момент, що був тоді, – так повинно було трапитися. І так, це рідкість у футболі, така травма. Тому я про це не думаю і не боюся, інакше не зможу грати й отримувати задоволення.
– Трохи повернемось до минулого: свою професійну кар’єру ви розпочали у СК Дніпро-1. Там опинилися ще зовсім молодим. Хто з більш досвідчених партнерів тоді найактивніше допомагав вам адаптуватися до дорослого футболу?
– Мені тоді дуже допомагали Євген Пасіч, Олександр Сваток, Руслан Бабенко та Володимир Адамюк, напевно. Ось ці гравці мені найбільше допомагали, підказували, навчали багато чого і були для мене прикладом. Ну, Євген Пасіч взагалі для мене одразу став дуже близьким другом. Ми разом жили, дуже добре спілкувалися. Вельми вдячний їм, що вони мені допомогли вирости до найвищого рівня.
Євген Пасіч та Рамік Гаджиєв у СК Дніпро-1 / Фото прес-служби клубу
– А яку роль у вашому становленні відіграв тодішній тренер? Якщо не помиляюся, це був Імад Ашур, а потім ви тренувалися під керівництвом Юрія Максимова.
– Ну, в U-19 – так, це був Імад Ашур. Потім, коли перейшов у першу команду, там був Олександр Кучер, а потім уже Максимов. Вдячний усім тренерам, вони в мене вірили, вони теж кожен по-своєму мене навчив. Хтось характер загартував, хтось навчив ігрових моментів, якостей, як краще розуміти гру. Я кожному з цих тренерів вдячний, і з кожним є свої особливі моменти, які в мене залишаться в пам’яті. Вони всі, вважаю, сприяли моєму зростанню.
– Саме тоді в СК Дніпро-1 почалися серйозні проблеми, які зрештою призвели до припинення існування клубу. Як узагалі пригадуєте ті часи? Що відбувалося у команді?
– Були затримки із зарплатою. Перед деякими гравцями, і мною, досі за п’ять місяців є борг із зарплати. Але це вже минуле, звісно, ніхто їх навіть не очікує (Сміється). Ну так, було важко без зарплатні. Але кінець СК Дніпро-1 трапився дуже різко, бо всі очікували на єврокубки, старт сезону. Ми всі там в останній день сиділи за одним столом і міркували, що як буде. Усі казали, що все буде добре, що клуб існуватиме. А потім ми пішли у відпустку. За два тижні розуміємо, що немає ніяких новин – не кажуть, коли збираємося, ще щось. Ми почали розуміти: вже нічого й не буде.
– Після цього ви стали вільним агентом, шукали команду і їздили на перегляди в Брентфорд і Дербі Каунті. Як взагалі виникли ці варіанти і чи виділили щось для себе з того досвіду?
– Так, я після розпаду СК Дніпро-1 став вільним агентом. На той час зі мною зв’язався мій нинішній агент Вадим Шаблій. Він мені запропонував (а тоді ще тривало Євро U-19 у нас, ми стали бронзовими призерами) можливість поїхати в Брентфорд на перегляд.
Я поїхав, пробув там два тижні, добре пройшов перегляд, але, як мені сказали потім, вони просто не можуть мене заявити, бо не маю європейського громадянства. А в них уже не залишилося місць, був майже вересень, наскільки пам’ятаю. Хоча я тренерам, гравцям подобався, ми були в гарних відносинах.
Потім я поїхав у Дербі. Там мені сказали, що вони краще покладатимуться на своїх молодих гравців з академії, ніж брати мене з іншої країни, не з таким рівнем англійської.
Я відчував біль у спині – весь цей період, коли перебував на переглядах. Повернувшись в Україну, зробив МРТ – справді трішки були проблеми зі спиною. Сказав, що вже нікуди за кордон не хочу їхати і потрібно щось обирати з тих варіантів, які в Україні.
– Зробили для себе якийсь урок? Щось перейняли в ігровому плані за той час?
– Так, звісно. Я досі це все пам’ятаю дуже добре. Розповідаю хлопцям у команді, що там зовсім інший менталітет у гравців, у тренерів, взагалі у людей. Там ніхто тобі нічого не говорить, коли ти помиляєшся, коли ризикуєш, коли стараєшся, робиш від себе все залежне. Там тільки можуть так напхати, як то кажуть, або зробити зауваження за те, що ти не стараєшся, не викладаєшся на максимум, не бігаєш, коли боїшся, граєш дуже просто, аби не втратити м’яч. На такі моменти звертають увагу і кажуть, що так не треба робити: грай у футбол, нічого не бійся. Ось мені це дуже сподобалося, цей менталітет.
Спочатку, коли туди їхав, то думав: "Ой, зараз буде важко – англійська мова, люди, вони з Брентфорда, я з України, можуть бути високої думки про себе, ще щось". Але такого взагалі не було.
Усі мене дуже добре прийняли, було комфортно зі всіма тренерами, гравцями. І не тільки з Брентфорда В, а й з першої команди – з гравцями, які вже кілька років грають в АПЛ. Максимально прості, добрі люди.
– Зрештою ви перейшли до Металіста 1925. Хто на той момент переконав обрати саме цей варіант? Адже, за чутками, була зацікавленість Динамо та Полісся.
– Так, зацікавленість була, це правда. Але я дивився наперед, і мені дуже сподобалося, як президент тоді ще Металіста 1925 Богдан Володимирович Бойко і клуб відреагували на мої проблеми зі спиною. Зв’язалися з чотирма лікарями, щоб дізнатися різні думки: що робити, як мене вилікувати.
Мене це все дуже вразило – цей підхід, цей рівень. Я розумів, що в цього клубу велика перспектива, і те, що вони на той момент перебували в Першій лізі, – це тільки питання часу. Один рік – і ми вийдемо в УПЛ.
– А якби зараз надійшли пропозиції від цих клубів, роздумували б над ними?
– Ні, взагалі ні. Мені в моєму клубі все дуже подобається.
– Ви грали за юнацькі збірні, ставали призером великих змагань. Наскільки важливою і реалістичною є мета потрапити до національної збірної України?
– Я зараз про це не думаю. Після травми мені потрібно грати, показувати себе, набирати форму – це все питання часу. Я зараз на цьому не зациклений – просто граю кожен матч, роблю все, що можу, тренуюся. Звісно, такі цілі у майбутньому є, але поки потрібно більше сфокусуватися на своїй грі.
Рамік у збірній України / Фото УАФ
– Свого часу ви відмовилися від варіанту зі збірною Азербайджану, оскільки хотіли грати за Україну. Чи залишається це рішення настільки ж однозначним для вас зараз?
– Звісно. Коли був гравцем U-19, мені телефонували з національної збірної Азербайджану. Я їм відмовив, бо розумів, що збірна України набагато краща і престижніша, ніж збірна Азербайджану. Мені тут усе подобається. Був гравцем U-19 і не хотів нічого змінювати. Україна для мене – другий дім. Я дуже люблю цю країну і поважаю всіх українців.
– Ви народилися в Баку, маєте азербайджанське коріння. Чи буваєте зараз в Азербайджані? Чи підтримуєте зв’язок із родичами?
– Я там не був вже десь дев’ять років, бо влітку в мене дуже коротка відпустка. Батьки та молодший брат їздять під кінець літа, коли в мене починається чемпіонат, тож весь цей час я не міг поїхати. Але, звісно, через WhatsApp зі всіма підтримую зв’язок, вони в будь-який час можуть мені написати.
– Хтось із рідних вплинув на ваше рішення займатися футболом?
– З самого дитинства, коли я ледве почав ходити, дідусь часто грав зі мною м’ячиком. Він кидав мені м’яч, ставав на ворота, і я бив лівою ногою. Хотів мене перевчити, щоб я бив правою, але йому це не вдалося (Усміхається). Тож дідусь, напевно, та людина, завдяки якій я полюбив футбол.
– На початку занять футболом чи будь-яким іншим спортом, мені здається, у кожного є кумир. Чи є він у вас зараз? Можливо, це та сама людина, яка була вашим кумиром у дитинстві?
– Звісно, один-єдиний – це Ліонель Мессі. Одна й та сама людина.
– А що саме в його грі ви намагаєтеся підглядати для себе?
– Знаєте, кумир – це для мене не людина, з якої я хочу щось перебрати. Просто вважаю, що він – найкращий футболіст світу всіх часів. Обожнюю дивитися, як він грає. Я від нього, звісно, намагаюся перейняти якісь лідерські та людські якості. Мессі – така людина, яку хочеться ставити за приклад усім. У житті багато кому допомагає, спокійний, простий. Ну, як на мене. Кумир є кумир.
– Якби могли провести з ним один тренувальний день, то про що б запитали?
– Та я не знаю. Напевно, запитав би у нього, як він проходив той етап, коли був молодим гравцем, тільки набирався досвіду і входив у дорослий футбол. Аби він щось мені порадив.
– Наостанок трохи позафутбольних запитань. Ви захоплюєтеся аніме. З чого це почалося і яке аніме ви б порадили людині, яка взагалі нічого в цьому не розуміє?
– Це почалося ще в СК Дніпро-1. Я там до 18 років теж ходив, сміявся з усіх цих "анімешників", як це роблять зараз. Почав жити з одним хлопцем, який дивився аніме. Став дивитися з ним, мені сподобалося. І перше аніме – це був "Наруто", я його кілька разів передивився. Потім переглянув інші.
Яке перше аніме подивитися? Напевно, "Зошит смерті". Цікаве і коротке, на 38 серій. Це для того, щоб зрозуміти взагалі, що таке аніме.
– Якщо обрати одного улюбленого персонажа з аніме – хто це і чим він вам близький?
– Мій улюблений персонаж – це Монкі Д. Луффі з аніме "One Piece". Мені він подобається тим, що, незважаючи на всі складнощі в його житті, на його шляху, він завжди з посмішкою йде до своїх цілей, долаючи всі труднощі.
– Ви також граєте в Counter-Strike. Хтось з одноклубників складає компанію?
– Із партнерів по коман
- Останні
- Популярні
Новини по днях
13 вересня 2026
