Культура і життя без бар’єрів: як інклюзивні простори Черкащини відкривають нові можливості для людей з інвалідністю
Ще кілька років тому „доступність” будь-якого простору для людей з інвалідністю в українських містах здебільшого зводилася до пандуса. По суті, то був, так би мовити, совковий підхід до проблеми: аби щось, для галочки. Насправді проблема рівних можливостей для усіх груп населення дуже серйозна і різнопланова. Визначальною у цій справа має бути наступна теза: особи з інвалідністю такі самі люди, як і всі інші. Відмінності несуттєві, суттєва рівність. На жаль, нинішня війна значно збільшила кількість людей з інвалідністю. Так перед повномасштабним вторгненням росії населення Черкащини складало майже 1 мільйон 160 тисяч людей.Серед них людей з інвалідністю було 136 тисяч. Наразі за офіційними даними обласного управління статистки в області налічується 146,8 тисячі людей з інвалідністю. Водночас, за даними Міністерства ветеранів, найвищий відсоток учасників бойових дій з інвалідністю внаслідок російсько-української війни відносно загальної кількості ветеранів у регіоні зафіксований саме на Черкащині – 13 відсотків. Це 8,8 тисяч з 68,7 тисячі фронтовиків. Отже, до тих, хто мав інвалідність з дитинства або отримав її внаслідок виробничих чи побутових травм, додалися ті, хто отримали її через поранення на війні або внаслідок катувань у російському полоні. Звісно, ці люди зазнали і суттєвих психологічних травм. І наш обов’язок зробити все, щоби вони не відчували себе покинутими, щоби могли жити повнокровним життям у суспільстві і для суспільства. Не дивно, що на Черкащині, приміром, поняття „доступність культурного простору” почало останнім часом наповнюватися іншим змістом: тактильні експозиції в музеях, вистави, які самі пишуть і грають люди з інвалідністю, гуртки, де вчаться не лише малювати чи ліпити, а й жити самостійно. Область поступово перетворюється на простір, де культура перестає бути чимось „для обраних” і стає спільною територією – байдуже, чи пересуваєшся ти на візку, чи маєш порушення слуху, чи просто інакше сприймаєш світ.Наприклад, наприкінці травня цього року в сквері „Юність” у Черкасах відкрили виставку „Безбар’єрність – це коли можеш за словами бачити людину” – арт-проєкт із серією ілюстрацій українських художників і художниць. Захід став частиною Національного тижня безбар’єрності та всеукраїнської кампанії соціальних змін „Без бар’єрів”, яку реалізують за ініціативи першої леді Олени Зеленської. На відкриття завітали міський голова Анатолій Бондаренко, заступниця міського голови Марина Гаркава та представниця Урядового уповноваженого з прав осіб з інвалідністю Наталія Капустян. Для Марини Гаркави, яка курує соціальну політику міста, це не разова акція, а частина довшої історії. Останніми місяцями вона супроводжувала одразу кілька проєктів, які, хоч і різні за форматом, працюють на одну ціль – зробити місто простором рівних можливостей. „ЖАГА Життя”: від гуртка до самостійного життяЦентр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю „ЖАГА Життя” – одна з головних точок, навколо яких у Черкасах формується інклюзивна культурна інфраструктура. Зараз на обслуговуванні центру перебуває понад 400 людей, і навантаження продовжує зростати – зокрема через переселенців з інвалідністю. У трудовій майстерні центру за графіком працюють невеликі гуртки по 8–10 осіб: комп’ютерні курси, ліплення, малювання, аплікація.Цього літа на території центру з’явився також зелений хаб „Паросток можливостей” – проєкт, на підготовку якого пішло близько трьох місяців: навчання, презентації, захисти. Тут облаштували дві безбар’єрні теплиці, відкриту робочу зону та простір для сушіння й фасування продукції. Молодь з інвалідністю виконує весь цикл роботи – від вирощування лікарських трав до створення подарункових наборів із чаїв і приправ.А поруч запускають ще один проєкт – „Тренувальну квартиру”: три спальні, кухню-студію, спільну зону та приміщення для занять з психологами. Ідея проста й водночас непроста для втілення – навчити молодих людей з інвалідністю жити самостійно, коли поруч більше немає батьків чи опікунів щодня. За словами Гаркави, мета – зробити цей перехід у доросле самостійне життя менш болісним. Театр, де сцена – це і є бар’єр, який долаютьІнклюзивний аматорський театр „Дзвін” – приклад того, як культура з „адаптованої для” перетворюється на культуру „створену разом з”. Нещодавно колектив показав уже третю велику виставу на великій сцені – „Пекельну Хоругву”. Сценарій вихованці писали самі після перегляду фільму, що надихнув їх на історію, і два місяці репетицій. Це вже не перший великий проєкт колективу – до цього актори грали у спільній постановці з іншими театральними колективами міста. Шлях „від перших спроб аматорського гуртка до справжньої великої сцени”, як сказала про це Марина Гаркава на прем’єрі, добре ілюструє загальну логіку інклюзії в культурі: не окрема програма „для особливих людей”, а спільний простір, де межа між „глядачем” і „актором” стирається.Тобто бар’єри, які долає мистецтво на Черкащині, – це не лише фізичні перешкоди чи різниця можливостей. Іноді найважчий бар’єр – той, що всередині: пережитий досвід, який важко озвучити словами. Саме про такий, невидимий, бар’єр ішлося на іншій зустрічі – цього разу не на театральній сцені, а в стінах лікарні.21 серпня на базі Простору турботи про ветерана при КНП „Третя Черкаська міська лікарня швидкої медичної допомоги” (вул. Олени Теліги, 4, м. Черкаси) відбувся особливий арт-терапевтичний майстер-клас „Коли ми разом – ми сила”, присвячений 35-й річниці Незалежності України. Це була зустріч не лише про мистецтво, а про людей, їхні переживання, силу, підтримку та здатність залишатися разом навіть тоді, коли за плечима непрості випробування.Майстер-клас провела Наталія Горбунова – арттерапевтка, художниця та психолог Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області. Її професійний досвід, чуйність і вміння слухати стали тією невидимою опорою, на яку могли спертися учасники.У просторі кожен мав можливість просто бути собою – без страху, без осуду, без необхідності приховувати емоції. Тут можна було говорити, мовчати, усміхатися чи дозволити собі сльози. Бо справжня турбота починається там, де людину приймають такою, якою вона є.Захід відбувся завдяки зусиллям фахівчині із супроводу ветеранів Жанни Оліцької та за участі клінічних психологів Катерини Черкашиної та Наталії Луцик. Разом вони створили атмосферу довіри, безпеки й підтримки – простір, у якому можна не залишатися наодинці зі своїми переживаннями.Особливістю зустрічі стало створення спільної картини.Сміла: свято на березі, де зустрічаються козаки і паралімпійціІнклюзивні культурні простори Черкащини – це не тільки обласний центр. У червні на набережній „Галактика” в Смілі громадська організація „Холодноярська Січ” разом зі Спеціальною Олімпіадою України провели дитяче свято, яке об’єднало юних козаків-джур, дітей з інвалідністю та паралімпійців. У програмі – майстер-класи з саморобок, козацька вікторина, змагання з боулінгу та стрільба в інтерактивному тирі. Тренер обласної спортивної школи для дітей з інвалідністю Ніна Дем’яненко каже, що свято вже стало для міста традиційним: програма щоразу адаптована під дітей різного віку й рівня розвитку, а самі учасники завдяки таким зустрічам знаходять друзів на роки. Координатор програми „Спеціальна олімпіада України” по Черкащині Анатолій Василенко наголошує, що мета заходу – спрямувати дітей з інвалідністю та юних козаків у спільне, а не паралельне, майбутнє.Територію для заходу надав місцевий козацький полковник, а нині захисник України на фронті Віктор Овчаренко. Символічно, що в цьому проєкті перетинаються одразу дві лінії черкаської ідентичності: козацька традиція та нова культура інклюзії, яка вчиться існувати поруч, а не окремо.Усамітнення і замкненість у собі нерідко теж стають тим бар’єром, який ветеранам потрібно допомогти здолатиУчасники війни, які повертаються додому, нерідко не можуть себе знайти в цивільному житті, ідуть у себе, стають відстороненими. Ці люди потребують особливої уваги рідних і часто сторонньої допомоги, щоби повернутися до активного життя, до людей. І це щастя, коли їм трапляється чуйний, тямущий, небайдужий фахівець із супроводу ветеранів війни. Такий, як Анатолій Терещенко з Ротмістрівської сільської ради, що на Смілянщині. Терещенко сам ветеран війни, тому добре знає проблеми і страхи своїх підлеглих. Під опікою у нього 78 ветеранів і членів їх родин. Половина – люди з інвалідністю внаслідок війни. Звісно, він дбає і про пандуси у громадських місцях, і навіть про сучасні туалети, до яких могли б потрапити і люди на кріслі колісному. Та найбільшим своїм завданням вбачає повернення ветеранів до активного життя. З цією метою проводить цікаві заходи, до яких залучає і їх. Так, у червні в Куцівці, на Батьківщині видатного українського поета Тодося Осьмачки, він організував мистецький конкурс-меморіал пам’яті Романа Катенкаря, який теж тут народився і виріс. Маючи нахил до малювання, Роман після школи продовжив навчання в Черкаському художньому коледжі. Опісля поступив до Львівської академії мистецтв. Закінчити академію не встиг, був призваний до війська. Коли повернувся додому, якийсь час працював у рідному селі трактористом. З перших днів повномасштабного вторгнення росії став на захист Батьківщини, воював у 3-й штурмовій бригаді. Побратими знали його за позивним „Художник”. Роман Катенкарь загинув на Харківщині 13 березня 2025-го у неповних 22 роки. Нагороджений Золотим Хрестом, та орденом „За мужність” III ступеня (посмертно).На свято завітали митці з багатьох міст Черкащини – всього 50 учасників. Вони читали вірші, співали, малювали і ліпили. Загалом – спілкувалися, плакали, сміялися і раділи життю, адже ветерани та волонтери теж стали його активними учасниками, а їх майстер-класи – родзинкою програми. Кращих митців нагородили дипломами та призами. Усі учасники свята могли пригоститися смачним козацьким кулішем, який приготувала родина Романа та їхні друзі. А першого серпня безпосередньо у Ротмістрівці, на подвір’ї місцевого ліцею, Анатолій Терещенко організував меморіальний захід пам’яті Героя
- Останні
- Популярні
Новини по днях
7 вересня 2026
