«Найголовніше — вона дала мені дім»: історія кохання військового зі Шрі-Ланки та жінки з Житомирщини
У Будо-Бобриці на Звягельщині Даріджу Біянвіледж Упул їздить на тракторі, саджає картоплю, грає з онуками Валентини у футбол і волейбол, вчить українські слова. А одну фразу повторює щодня: «Я люблю тебе». Ще кілька років тому кадровий спецназівець зі Шрі-Ланки воював у різних країнах світу. В Україну він приїхав добровольцем, воював проти російської армії, дістав тяжкі поранення — і саме після одного з них зустрів Валентину Бондарчук.
Історію пари записали журналісти Суспільного Житомир. Валентина та Упул разом уже майже три роки. Англійську вона пам’ятала зі школи, він тоді знав лише кілька українських слів, тому на початку допомагав Google Translate.
У листопаді 2023 року Упул лікувався після поранення. Валентина приїхала до лікувального закладу з гуманітарною допомогою як депутатка громади. Там вони й побачили одне одного вперше.
«Ми вперше побачилися у листопаді 2023 року. Він тоді лікувався після складного поранення на полі бою на одному із військових напрямків. А я як депутатка громади від нашого округу привозила гуманітарну допомогу до лікувального закладу. І тоді я вперше його побачила. Ми поспілкувалися. І одразу обоє відчули, що ми симпатизуємо один одному. Тоді ми спочатку подружилися. А вже потім все якось само собою закрутилося. Ми почали переписуватися за допомогою гугл перекладача», — пригадує Валентина Бондарчук.
Даріджу Біянвіледж Упул до України вже мав великий військовий досвід. За його словами, у 18 років він вступив до спецназу Шрі-Ланки, згодом працював і служив у різних країнах.
«Я професійний солдат. Працював у багатьох країнах. У 18 років вступив у шрі-ланкійський спецназ. Потім звідти вийшов у відставку і приєднався до американських військових. Я їздив у Західну Африку: Гану, Гвінею, Кенію, Сьєрра-Леоне, Кот-д’Івуар, а також в Афганістан. Я служив і працював понад 6 років у Дубаї, Шарджі, Абу-Дабі. Я ніколи не боюся, коли йду на війну. Я знаю, що коли йду туди, то можу загинути або отримати поранення і що може статися будь-яка критична ситуація», — розповів Упул.
У серпні 2023 року він приєднався до українського війська як іноземний доброволець. Спочатку служив в Інтернаціональному легіоні, згодом — у 66-й окремій механізованій бригаді імені князя Мстислава Хороброго.
В Україні Упул воював на Донецькому напрямку. За інформацією Суспільного, 31 липня 2024 року його нагородили «Лицарським Хрестом» після того, як він вивів побратимів з оточення під час бойового завдання.
13 вересня 2024 року чоловік отримав друге поранення. За його словами, після цього він не бачить на одне око і не чує на одне вухо. Упул переніс чотири операції, лікувався та проходив реабілітацію у Дніпрі, Харкові, Києві та Житомирі.
Про той період він говорить не стільки про лікарні, скільки про Валентину.
«Після поранення я приїхав у лікарню в Житомирі, там побачив її. Вона розпитувала про мене, про моє життя. Я іноземець. Через перекладача я їй все пояснив. Сказав, що не можу більше повернутися на війну, бо у мене складне поранення. Сказав, що мені потрібна допомога. Поступово ми почали розмовляти. Вона сказала, що якщо мені нікуди йти, то я можу залишитися жити з ними. Вони можуть мені допомогти. Вона піклувалася про мене і багато добра мені робила».
«Ми оформили документи. Для цього обходили всі державні установи. Я отримав громадянство України. Вона мені дуже допомогла. Зараз вона готує мені смачну їжу. І дає все інше. Найголовніше — вона дала мені дім. Вона дуже добра й мила жінка. Справді, чесно кажучи, вона дуже хороша. Таких людей у світі рідко зустрінеш. Я їй неабияк вдячний», — розповів Упул.
На Житомирщині одружився звільнений з полону захисник Денис Залізко
У Валентини четверо синів і п’ятеро онуків. За її словами, родина прийняла Упула як свого. Вона овдовіла 15 років тому і тепер з усмішкою розповідає, що Упул майже не дозволяє їй працювати самій.
«Упул дуже добра людина. Він стільки воєн пройшов, а своєї доброти не втратив. Він мене дуже опікає. Я не бачила у світі такого, щоб так чоловік до жінки ставився. Він мені нічого робити не дає. Це хіба що він не бачить, то я роблю, а так ні. Він за все хапається. Але ж я бачу, що він не дуже здоровий. Йому також потрібно допомагати. 15 років тому у мене помер чоловік. Він каже, що в їхній країні жінки нічого не роблять. Все чоловіки», — розповіла Валентина.
Спочатку жінка хвилювалася й через інше — як у селі сприймуть те, що вона привезе додому пораненого військового зі Шрі-Ланки.
«Знаєте, спочатку думала, як люди сприйматимуть таке. Це ж село. А потім діти приїхали і познайомилися з ним. Почали балакати, всі познайомилися. Онуки його люблять без пам’яті. Влітку вони тут. Він їх навчає бойових прийомів. У футбол з ними грає, у волейбол. Шукає різні розваги для них, грається з ними», — говорить Валентина Бондарчук.
Так військовий із багаторічним досвідом опинився у звичайному житті українського села. Місцеві розповідають, що він їздить на тракторі, саджає картоплю, боронує посіви і береться за сільську роботу.
З українською кухнею знайомство теж відбувається поступово. Особливо здивувала Упула домашня консервація.
«Він нам часом такі смачні делікатеси готує. Наприклад, шаурму, ще щось по-їхньому. Як стане біля плити, то нагодує нас чим хочеш. Ми такого не бачили. Ось я роблю консервацію. Він перший раз побачив. Сказав, що таке їсти не буде. Не хоче їсти консервації. Не звик. Але часом, буває, щось візьме. Наприклад, персики чи абрикоси», — розповіла Валентина.
Сусід Микола каже, що за кілька місяців Упул помітно краще почав розуміти українську. Раніше чоловіки більше спілкувалися жестами.
«Відтоді, як ми з ним познайомилися, минуло місяців 3-4. Він вже набагато став краще говорити українською мовою. Раніше ми з ним на мігах перемовлялися, а зараз більше розуміє. Дуже гарно ставиться до роботи. Дуже добросовісний і відповідальний. Помаленьку спілкуємося. Дізнаюся про його країну, він про нашу. Завжди урівноважений, спокійний. Оце тільки, що рани даються взнаки. Важко йому дихати. Він отримав ці травми на російсько-українській війні».
«Ми знаємо, що він захищав Україну від вторгнення російських військ. Через це ми його і поважаємо. І вдячні йому за це», — розповів Микола.
Упул продовжує вчити українську мову, звичаї та побут. Частину слів, які вже стали для нього щоденними, він перерахував сам.
«Я вивчаю українську мову, культуру і все, що пов’язане з Україною. Сподіваюся, я зможу стати справжнім українцем. “Добрий день”, “Дякую”, “На здоров’я”, “Чай будеш?”, “Добрий ранок”, “На добраніч”. Я щодня кажу їй: “Я люблю тебе”. І вона мені відповідає, що любить мене також», — розповів Даріджу Біянвіледж Упул.
Читайте історії людей Житомира та Житомирщини у Telegram, Facebook та Viber.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
6 вересня 2026
