«”Кохана, я передзвоню”, — сказав він, і я досі чекаю на цей дзвінок»
30-річний Борис Бєлинький, старший солдат 47-ї окремої механізованої бригади, зник безвісти 6 січня 2026 року – у свій день народження.
Востаннє його бачили на позиції разом із побратимом. Під час пошуків тіл військових не знайшли, а єдиний слід, який вдалося виявити, вів у бік російських позицій.
Дружина Бориса Дар’я вірить, що її чоловік може перебувати в полоні. Про його пошуки та виклики, які їй доводиться долати на цьому шляху жінка розповіла «Точці Сходу».
«Після початку повномасштабного вторгнення ми залишилися в Запоріжжі. Борис не служив, але постійно намагався бути корисним: волонтерив, разом із друзями купував і возив необхідне по Запорізькій області. І весь цей час він говорив мені: “Ти ж знаєш, що прийде день і я теж піду служити”. Він ніколи від цього не ховався. У серпні 2024 року Борю мобілізували. Спочатку він пройшов базову військову підготовку. Звичайно, йому було страшно, бо до цього він не служив і не воював, але дуже швидко адаптувався до нових умов. У жовтні 2024 року в нього почалися бойові виходи. Відтоді їх було багато, майже один за одним, в різних умовах і на різний час. Спочатку була Курщина, потім Сумщина. Перші виходи були дуже важкими. Але поруч із ним були хороші побратими і командир, а сам Борис дуже швидко змінився. Я навіть не знаю, як це правильно пояснити — він наче став дорослішим, більш впевненим. Він добре проявив себе, його поважали і побратими і командир».
«Найважчим для нас була відстань. Був період, коли ми не бачилися близько трьох місяців, важкі бойові виходи, і хлопців практично не відпускали. Морально Борису теж було дуже важко. Пізніше, коли він служив на Сумщині, ми вже могли бачитися частіше. Приблизно раз на півтора місяця я приїжджала до нього. Іноді в нас було три дні, іноді п’ять. Але скільки б часу ми не мали, ми намагались прожити кожен день на максимумі — бути поруч, сміятися, гуляти, обійматися і просто цінувати кожну хвилину разом. Перед його зникненням ми бачилися десь 20 листопада 2025 року, а говорили 9 грудня. Борис сказав: “Киця, мені треба йти. Я тобі скоро передзвоню. Все, кохаю тебе”. Я відповіла, що теж дуже його кохаю, ми попрощалися. І я досі чекаю на цей дзвінок. Після цього зв’язку з ним не було. 6 січня 2026 року, у свій день народження, він зник безвісти».
«Зі слів представників бригади, командира і побратимів, на позиції Борис був разом із ще одним військовим. Пізно ввечері 5 січня вони переносили речі з однієї точки на іншу. Приблизно до 23:00 із ними ще був зв’язок, а потім вони перестали відповідати. Спочатку ніхто не панікував. Була зима, йшов сніг, тому думали, що могла зламатися чи загубитися рація. Таке вже траплялося. Але вони так і не вийшли на зв’язок. Їх почали шукати за допомогою дронів — оглядали місцевість і вдень, і вночі. Згодом на ту позицію зайшов інший розрахунок. Як мені пояснили, жодних тіл чи інших слідів там не знайшли. Побачили лише стежку, яка вела в бік російських позицій. Тоді мені сказали: “Ми сподіваємося, що бійці в полоні”».
«Борис дуже сміливий і відданий. Ми майже десять років разом, і за весь цей час я ніколи в ньому не сумнівалася. І так само ніколи не сумнівався в ньому його підрозділ — хлопці знали, що він ніколи не залишить своїх. Йому було страшно на війні, але він говорив, що не може не виконувати свою роботу, тому що він має прикривати хлопців. Так само він говорив про мене і наших рідних: “Я маю захистити вас. Війна не повинна дійти до вас”. До служби Борис багато працював на будівництві, якийсь час у Запоріжжі виготовляв фортифікаційні бетонні протитанкові споруди — “зуби дракона” — це була дуже важка фізична робота. А відпочивав зовсім просто — комп’ютерні ігри, музика, прогулянки. Де б ми не жили і куди б не приїжджали, завжди багато ходили і оці довгі прогулянки завжди залишалися нашим».
«Мій коханий завжди вірить у мене, навіть тоді, коли я сама в себе не вірила. Постійно нагадував мені, яка я, підтримував. І так само я, коли йому було важко, я завжди була поруч. Я вирішила піти не шляхом депресії, а шляхом боротьби. Я вірю, що Борис живий, і продовжую його шукати. Я долучилася до громадської організації, яка об’єднує родини захисників 47-ї бригади — «MY47» та прикомандированих підрозділів, і зараз працюю там координаторкою. Я хочу не просто чекати на Бориса, а шукати й повертати наших захисників. І робити це не лише заради свого коханого, а і заради інших. Мені здається, саме завдяки цьому я зараз тримаюся».
- Останні
- Популярні
Новини по днях
4 вересня 2026
