У 85 років рівнянка продовжує плести маскувальні сітки й берегти історії інших
Рівнянка Тетяна Піяр 42 роки навчала дітей української мови, стояла біля витоків місцевого осередку Народного Руху, працювала у «Просвіті» та записувала історії учасниць жіночого руху. 4 вересня їй виповнилося 85 років.
«У моєму поважному віці сон тікає невідь-куди. Його місце займають спогади…»
Так починається одна з розповідей Тетяни Піяр. Коли сон не приходить, пам’ять повертає її до рідного Сильного на Волині – до мами, братів і сестри Олі, старого сільського храму, колядок і Зелених свят. А ще – до війни й голодних повоєнних років.
Тетяна Семенівна народилася 4 вересня 1941 року. Нині їй – 85.
За цими роками – 42 роки вчителювання, з них сім на посаді завуча рівненської школи №4, участь у Народному Русі, багаторічна праця у «Просвіті» та «Союзі українок», майже три десятиліття у церковному хорі «Молитва», книжка, статті й десятки збережених людських історій.
Сьогодні Тетяну Піяр знають як почесну просвітянку, союзянку, рухівку, вчительку української мови й літератури. Та за всіма цими означеннями — передусім людина, яка багато років береже те, що вважає найдорожчим: українське слово, пам’ять і людей поруч.
Але є речі, яких у такому переліку не побачиш.
Коли хтось зі знайомих чи їхніх рідних тяжко хворіє, Тетяна Семенівна й тепер відкладає зі своєї пенсії гроші на лікування. Довгий час безкорисливо доглядала літню хвору сусідку. Опікується могилами людей, з якими колись ішла поруч. Серед них – могила Бориса Степанишина, відомого педагога, літературознавця і багаторічного голови рівненської «Просвіти».
Про власну допомогу іншим вона майже не пише. Значно охочіше розповідає про людей, яких зустріла на своєму довгому шляху.
Можливо, це й пояснює Тетяну Піяр найкраще: пам’ятати для неї – означає не залишати.
Найперші її спогади – воєнні.
«Ще й досі бачу вирву на городі, яку залишив німецький літак. Засипаного склом хворого брата. Як вириваюсь із руки мами, бо не хочу ховатися в льох…»
Пам’ятає й зустріч у лісі. Там були полонені угорці. Один із чоловіків брав малу Тетяну на руки й гірко плакав. Вона повернулася додому і зі сміхом розповіла про це мамі, не розуміючи, чому та теж плаче.
Мама пояснила: мабуть, десь далеко в цього чоловіка є свої діти. Може, і їхній тато десь в окопах так само плаче – якщо ще живий.
Потім прийшли голодні повоєнні роки.
«До цього часу не викину шматочок хліба. Їжу вважаю святинею», – написала Тетяна Піяр через багато десятиліть.
За цими словами — мамині опухлі від голоду ноги і гіркі ячмінні коржики. Останні з них сусідка Єва якось забрала в дівчинки, давши їй натомість ляльку.
Та Сильне залишило в її пам’яті не лише війну й нестатки.
Перед Зеленими святами Тетяна із сестрою Олею та сусідськими дівчатами бігали до поля й лісу по волошки, незабудки та конвалії. Плели вінки, заквітчували ікони, покуття, вікна й двері, долівку встеляли лепехою. Хлопці прикрашали подвір’я берізками й липами.
Вона й досі пам’ятає бабусине намисто. Його подарувала бабуся Маринка, чоловік якої пройшов Першу світову війну. Для маленької Тетяни то була просто особлива річ. Значно пізніше вона зрозуміла, скільки родинної історії може вміститися у звичайній прикрасі.
І ще було Різдво.
Діти сиділи на печі й пригадували колядки, а мама, яка не вміла читати й писати, пораючись біля плити, навчала їх нових. Тетяна згадувала, як довго повторювала за нею молитву: «Мняца Сина». Лише пізніше довідалася, що мама казала: «В ім’я Отця і Сина».
Поступово цей звичний сільський світ почав змінюватися.
У школі влаштовували танці на Різдво й Великдень, дітей відучували ходити до церкви, зникало колядування.
Особливо запам’ятався директор школи Пітун. Коли до нього прийшли колядники, він відчинив двері й дав кожному по кілька цукерок.
За це директора звільнили.
Через багато років уже вчителька Тетяна Піяр говоритиме зі своїми учнями про те, що мова, пісня і пам’ять не зберігаються самі собою.
Учительству Тетяна Піяр віддала 42 роки.
З рівненською школою №4 її життя пов’язане з 1970 року. Сім років працювала заступницею директора.
Коли у вересні 2002-го вона знову переступила шкільний поріг, це був уже її 35-й навчальний рік у «четвертій». Згадуючи той час, Тетяна Семенівна написала про себе:
«Пишаюся тим, що так багато років була охоронницею найбільшого скарбу нашого народу – української мови».
Слово «охоронниця» тут, напевно, невипадкове.
На уроках вона говорила з дітьми не лише про правила. Поруч були література, історія, мамина колискова, роздуми про те, ким стає людина, коли втрачає свою мову.
В одному зі своїх текстів Тетяна Піяр писала, що вчитель має навчити дитину помічати тендітну травинку, ширяння лелеки, нічний спів солов’я. Для неї любов до мови починалася не з гасел, а з відчуття свого.
Вона викладала українську в час, коли за стінами школи українського часто ставало менше. І, мабуть, зовсім невипадково наприкінці 1980-х учителька й завуч опинилася серед тих, хто вже не хотів із цим миритися.
Осінь 1988 року.
Тетяну Піяр запросили на зустріч людей, які гуртувалися навколо української справи. Збиралися у звичайній рівненській квартирі.
Там вона зблизька побачила Василя Червонія.
Молодий інженер говорив про синьо-жовтий прапор, Берестечко, Бандеру, Шухевича, Тараса Бульбу-Боровця, українські свята, стрілецькі й повстанські пісні.
Ще кілька років тому такі розмови важко було уявити відкритими.
Після тієї зустрічі Тетяна Піяр вирішила долучитися.
Далі були Товариство української мови, «Просвіта», Народний Рух, мітинги, зустрічі, поїздки, повернення заборонених імен.
У рівненській «Просвіті» й сьогодні зберігаються десятки папок із документами тих років.
«Я не втомлююся розповідати…» – писала Тетяна Семенівна, нагадуючи, що ці матеріали ще належно не вивчені.
У протоколах кінця 1989 року – Василь Червоній, Ярослав Кульчинський, Іван Кур’янік, Євген Шморгун та інші. Товариство української мови очолив Борис Степанишин.
Для Тетяни Піяр це вже не сторінка з підручника. Вона бачила цих людей поруч.
У 1999 році була серед гостей відзначення десятиріччя Народного Руху в Києві. У залі — близько півтори тисячі людей, у президії – Іван Драч, Ігор Юхновський, Іван Заєць, Павло Мовчан, патріарх Філарет, Леонід Кравчук.
Тетяна Семенівна пам’ятає не тільки прізвища. У її спогадах велика історія часто складається з маленьких сцен.
На початку 1990-х на запрошення Василя Червонія до Рівного приїхав Дмитро Павличко.
Тетяна Піяр запам’ятала не стільки офіційну зустріч, скільки її завершення.
На рівненському пероні вона, Марія Голенко, Василь Червоній та Ірина Міськова проводжали Павличка до Львова. Чекали потяга й слухали його розповідь.
Поет згадував 1948 рік, коли без грошей повертався до Львова на даху вагона. У Рівному його стягнула звідти міліція, обшукала речі, шукаючи компромат.
Минуло понад сорок років – і тепер той самий чоловік стояв із ними на рівненському вокзалі, жартував і запрошував у гості.
Остання їхня зустріч відбулася 2016 року. Павличко знову приїхав до Рівного й зайшов у бібліотеку «Просвіти», де Тетяна Семенівна на той час уже десять років працювала на громадських засадах.
Потім піднявся до кімнати-музею Василя Червонія.
Тетяна Піяр запам’ятала: перехрестився, опустив голову, витер сльозу.
Так само вона пам’ятає Бориса Степанишина.
Можна довго говорити про професора, літературознавця, педагога, голову «Просвіти». А Тетяна Семенівна серед іншого згадує, що при всій своїй неймовірній зайнятості він майже щодня приносив дружині Веліні маленький букет квітів.
Саме такі подробиці залишають людину живою.
Тепер Тетяна Піяр доглядає могилу Бориса Степанишина.
Ще одна велика частина її життя пов’язана із «Союзом українок».
У 1993 році Тетяна Піяр як учителька української мови та літератури була делегаткою першої Міжнародної конференції «Українка і демократія» у Києві.
З роками її дедалі більше цікавила історія жінок Рівненщини, про яких довго майже не говорили.
Вона слухала Надію Мудрик, Анастасію Кватиру, Дарію Лещак, Наталію Негребецьку, Ніну Криштальську, Євгенію Семенюк, Надію Левчик, Надію Бойко. За їхніми розповідями стояли тюрми, каторга, виселення, зламані родини.
Тетяна Семенівна записувала ці історії.
Так з’явилася книжка «Наша доля – Союз українок». Перше видання вийшло 2007 року, друге, змінене й доповнене, – 2012-го. На працю Тетяни Піяр тепер посилаються дослідники, які вивчають історію жіночого руху на Волині.
Сама вона пояснює потребу такої роботи значно простіше:
«Відходять у засвіти першопрохідці, жінки “Союзу українок”. Хотілося б, щоб їхні імена потрапили не в одну книгу».
Схоже, страх втратити ім’я людини супроводжує Тетяну Піяр давно.
Вона записувала пам’ять інших – і непомітно сама стала однією з тих, чиї спогади вже допомагають відновлювати історію Рівного.
У житті Тетяни Піяр завжди було багато пісні.
Мамини колядки. Гаївки біля храму в Сильному. «Два кольори» і «Лелеченьки», які співала зі своїми учнями.
А 1992 року з’явилася «Молитва».
У листопаді при Свято-Воскресенському соборі почав діяти хор, у якому співали вчителі, лікарі, інженери, колишні політв’язні та учасники визвольного руху.
Тетяна Піяр віддала йому 28 років.
«Молитва» співала не лише у храмі. Хористи бували на Гурбах і Берестечку, у Пересопниці, біля місця загибелі Ніла Хасевича, на освяченнях храмів і пам’ятних місць у різних куточках Рівненщини.
Можливо, тому й самі спогади Тетяни Семенівни так часто мають свій звук.
У них хтось завжди співає.
24 лютого 2022 року Тетяні Піяр було 80.
Наступного дня вона пішла до Народного дому – віднесла гроші, ліки, їжу та одяг.
З перших днів повномасштабної війни Тетяна Семенівна долучилася до волонтерства. У Рівненському театрі ляльок разом з іншими рівнянами почала плести маскувальні сітки для військових – і продовжує робити це досі. За чотири з половиною роки тих, хто залишається в цій справі від самого початку, лишилися одиниці.
Працюючи поруч із волонтерами, Тетяна Піяр вирішила розповісти про них і читачам. «Щоб про них дізналася Рівненщина», – пояснила вона, чому взялася за цей матеріал.
Так вона робила й раніше. У власних текстах Тетяна Семенівна значно частіше розповідає про інших, ніж
- Останні
- Популярні
Новини по днях
4 вересня 2026
