«Де мій син?» Мама з Коростишева розповіла, з якими відповідями повернулася з Координаційного штабу
Є категорія людей, про яку дуже важко говорити спокійно. Це — зниклі безвісти за особливих обставин.
Коли Герой гине, родина переживає страшний біль, але має можливість попрощатися, поховати його, прийти на могилу, схилити голову і сказати: «Ти вдома».
Коли військовий потрапляє в полон — це страшно, але це все-таки ковток повітря: він живий, і родина знає, за що боротися.
А коли людина зникає безвісти — родина залишається між небом і землею.
Щодня починається одна й та сама внутрішня мука: де він? У полоні? Поранений? Катований? Голодний і спраглий? Чи загинув і досі лежить десь на полі бою, куди неможливо дістатися?
Іноді від цих думок самій не йде шматок хліба до рота.
Саме тому родини зниклих безвісти стукають у безліч дверей — військової частини, ТЦК та СП, Міністерства оборони, Генерального штабу, поліції, слідчих органів, пошукових структур, міжнародних організацій. Пишуть запити, клопотання, заяви. Чекають відповідей.
А коли замість відповіді приходять чергові відписки, починають шукати можливість потрапити на особистий прийом.
Саме так виникла ідея їхати до Координаційного штабу.
Читайте також:
Коростишів — місто, яке не мовчить: матері їдуть до Києва шукати своїх дітей
У червні громадському об’єднанню родин «Всі лінії фронту» надали 33 місця на прийом у Координаційному штабі в Києві. Я була серед тих, хто поїхав.
18 серпня ми приїхали до Києва з різних міст України. Привезли із собою прапори бригад, фотографії своїх рідних і те, чого неможливо залишити вдома, — свій біль.
Зустріч очолив представник Координаційного штабу Олександр Щербань. Також були представники Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС, Міжнародного комітету Червоного Хреста та пошукової групи Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими — Опанасенко.
Представників запросили відповідно до блоків питань, які родини попередньо узгодили до зустрічі.
Ми прийшли не просто поговорити.
Ми прийшли по конкретні відповіді.
Зустріч тривала майже три години — без перерви.
Першим великим блоком стало питання ідентифікації тіл, ДНК та первинного збігу.
Нам пояснили, що після відбору в загиблого військового біологічного матеріалу та формування його ДНК-профілю інформація потрапляє до єдиної бази ДНК, де містяться й зразки родичів.
Якщо в системі є обидва профілі, відбувається первинний збіг. Про нього, як нам пояснили, мають повідомити слідчого у відповідному кримінальному провадженні, а слідчий має невідкладно повідомити родину.
Окремо пролунала важлива інформація: якщо у родини є обґрунтовані сумніви щодо результату ідентифікації, за новими правилами вона має можливість звернутися з клопотанням про проведення незалежної ДНК-експертизи за кордоном.
Для родин це принципово важливо. Бо за фотографією, за документом чи навіть за чиїмось висновком ми шукаємо не просто ім’я.
Ми шукаємо свою людину.
Наступним питанням стала робота Міжнародного комітету Червоного Хреста.
Багато родин, подаючи інформацію про зниклого, думають: дані передали — отже, розпочався пошук на іншій стороні.
Як нам пояснили на зустрічі, механізм складніший.
Нам розповіли, що протягом перших 5–6 місяців після відкриття справи дані зниклого безвісти не передаються на ту сторону автоматично. Очікується, що військовослужбовець може знайтися, з’явиться інформація з інших джерел або родина сама встановить певні обставини.
Такими джерелами можуть бути фотографії з Telegram-каналів, відео можливого потрапляння в полон, свідчення військовослужбовців, які повернулися з полону, фотографії з альбомів, які передаються під час обмінів, та інша інформація.
Якщо родина сама знаходить таке підтвердження і передає його МКЧХ, тоді починається пошук на іншій стороні. Нам пояснили, що такі випадки є пріоритетними.
Але є й черга. За інформацією, озвученою на зустрічі, МКЧХ може подавати на пошук не більше 30 осіб на місяць.
І тут у мене виникло питання, яке, думаю, виникло не лише в мене: а що з тими родинами, які не знайшли фотографії, відео чи свідка?
Що з тими, хто просто не має можливості самостійно знайти підтвердження, що їхня рідна людина може перебувати в полоні?
Відповідь була для мене однією з найважчих за всю зустріч.
Нам пояснили, що списки просто зниклих безвісти — без додаткового підтвердження можливого полону — на ту сторону не передаються навіть у межах цього ліміту.
Тобто людина, про яку немає додаткового доказу, фактично не потрапляє до цього пріоритетного пошуку.
Так само представники Координаційного штабу пояснили, що списки зниклих безвісти передаються лімітованими партіями. Причина — небажання передавати тисячі прізвищ одночасно, адже немає впевненості, що така кількість інформації буде належним чином опрацьована іншою стороною.
І я знову подумала про родини.
У кожного прізвища в цьому списку є мама. Є дружина. Є діти. Є хтось, хто щоранку прокидається з одним-єдиним питанням:
«Де він?»
Третій блок — репатріація, пошук та евакуація тіл із поля бою.
Одна з жінок, яка вже два роки шукає свого чоловіка, поставила запитання:
— Нещодавно в Україну в межах репатріації повернули 261 тіло полеглих Героїв. Скільки ж насправді було повернуто Героїв?
На кілька секунд запанувала тиша.
Здавалося б, відповідь очевидна: 261.
Але представник пошукової групи Координаційного штабу Опанасенко, який тривалий час брав участь у репатріаційних заходах, пояснив: 261 — це не обов’язково 261 людина. Це може бути 261 мішок з останками.
І в одному такому мішку можуть знаходитися останки кількох людей.
Можуть бути й частини останків.
Нам також пояснили, що мішки можуть мати маркування за напрямком — Курськ, Бахмут, Кринки тощо. Але це не означає, що всі останки у конкретному мішку походять саме з цього місця.
Особливо мене вразив наведений приклад.
Ідентифіковані останки з мішка з маркуванням «Курськ» дали ДНК-збіг із матір’ю військовослужбовця, який зник у Кринках.
Між написом на мішку і правдою про людину виявилася прірва.
Тобто на певному етапі могло відбуватися перекомплектування, про яке родини не знали. І тоді цифра «261» уже не дає відповіді на найважливіше питання: скільки саме наших Героїв повернулося додому?
Було багато запитань про те, як узагалі відбувається пошук та евакуація тіл із поля бою.
Родини розповідали про відсутність комунікації з військовими частинами. Про те, що частина може не надавати родині інформації про обставини зникнення.
Водночас родичі самостійно знаходять інформацію, що останки військовослужбовців були евакуйовані з напрямків активних бойових дій і перебувають у моргах міст, розташованих ближче до фронту.
Як це можливо під час бойових дій?
Олександр Щербань пояснив, що навіть під час бойових дій між сторонами можуть досягатися домовленості про припинення вогню на певних ділянках.
Їх називають «білими квадратами».
У таких квадратах військові можуть забирати своїх загиблих. Якщо знаходять загиблих військовослужбовців іншої сторони — їх також забирають, а згодом останки можуть бути повернуті в межах репатріації.
Слухаючи це, я думала про одне: навіть на війні існують короткі миті тиші, коли люди забирають із землі своїх мертвих.
Але для живих родичів ця тиша часто триває місяцями.
Наприкінці зустрічі родини 33 військовослужбовців запевнили, що дані їхніх рідних перевірені в усіх доступних системах пошуку, вони перебувають на обліку, а координати місць зникнення передані та зафіксовані на рівні Генерального штабу.
Нам також повідомили, що найближчим часом цей список має бути переданий на пошук іншій стороні, зокрема щодо можливого перебування військових у полоні.
Зустріч формально закінчилася, але ніхто не поспішав розходитися.
Одні родини пішли. Інші залишилися біля представників структур зі своїми особистими питаннями.
Я підійшла до представника пошукової групи.
Бо для мене за всіма цифрами, списками, мішками, базами і системами стояла одна людина.
Мій син. Юрій.
Моя дитина.
Мій біль.
Я сказала, що мені болить не лише його зникнення.
Мені болить те, що, на мою думку, його відправили на війну, не забезпечивши належним чином його прав як людини і військовослужбовця.
У нього елементарно не взяли зразка ДНК, йому не видали іменного жетона. І, за моєю інформацією, він був не єдиним таким військовослужбовцем у 46-й бригаді.
Я неодноразово писала до Міністерства оборони, Генерального штабу, Координаційного штабу та інших структур. А у відповідь отримувала листи, які зрештою знову повертали мене до військової частини.
Тоді я поставила запитання:
— Чому я звертаюся до державної структури, а мої питання знову і знову спускають на рівень військової частини?
Відповідь була короткою:
— Ми не компетентні.
Для мене це питання стало головним після всієї зустрічі.
Напередодні Президент повідомив, що від січня до серпня під час операції на Олександрівському напрямку українські військові звільнили 745 квадратних кілометрів території.
І серед усіх цих квадратних кілометрів для мене є один, який болить особливо.
Новопавлівка.
Саме там 16 лютого 2026 року зник мій син.
Я запитала представника пошукової групи: якщо територія звільняється, коли почнуться пошукові роботи за тими координатами, де востаннє перебував Юрій?
Він відкрив карту DeepState, подивився, показав мені Новопавлівку.
До сірої зони — приблизно сім кілометрів.
А сіра зона — це зона ураження.
Тому, як мені пояснили, проводити пошукові роботи там наразі неможливо.
І я знову повернулася до своїх запитань.
Якщо ви не компетентні відповісти, чому не взяли ДНК?
Чому не видали жетон?
Чому не було проведено евакуацію?
Адже якщо військовослужбовцю ставиться бойове завдання, хіба під час планування не має бути передбачена і його евакуація в разі поранення або загибелі?
Якщо одна структура каже «ми не компетентні», я хочу знати, яка структура компетентна.
Я запитала:
— До якої структури військової юстиції я можу звернутися?
І тоді почула відповідь, яку, мабуть, запам’ятаю надовго:
— У нас у державі військової юстиції немає. Вона знищена.
Я їхала до Координаційного штабу по відповіді.
Повертаюся з відповідями — але й з новими питаннями.
Я дізналася про механізми ДНК-ідентифікації. Про те, як працює
- Останні
- Популярні
Новини по днях
29 серпня 2026
