Прокляття пам'яті: чому комуністи масово нищили безцінні твори українського мистецтва у 1930-х
СРСР прагнув стати єдиним деміургом нової реальності, і мистецтво, що не вписувалося у прокрустове ложе соціалістичного реалізму, мало бути заборонене, знищене фізично та стерте з генетичного коду поколінь. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
Знищення культури у 1930-х роках у СРСР не було хаотичним актом вандалізму – це була холоднокровна, бюрократично вивірена інституційна політика. Історіографія розглядає цей процес як класичний прояв damnatio memoriae – прокляття пам'яті, доведеного до індустріальних масштабів. Радянська влада боялася написаного слова та намальованого образу більше, ніж збройного повстання, адже мистецтво здатне конструювати сенси, непідвладні партійній номенклатурі.
Головним інструментом цієї культурної інквізиції став Головліт – орган цензури, який у 1930-х роках перетворився на справжнє міністерство знищення. Мільйони примірників книг, тисячі унікальних рукописів та архівних справ були відправлені на так звану "переробку", яка найчастіше означала банальне спалення у внутрішніх дворах тюрем та управлінь НКВС. Вогонь був надійнішим за шредер, він не залишав шансів на відновлення тексту.
Однією з найтрагічніших сторінок є доля архіву видатного українського письменника-авангардиста Майка Йогансена. Коли у 1937 році того заарештували, агенти НКВС безжально вигребли з його квартири всі папери. Там були чернетки нових творів, невідомі вірші, унікальні переклади та особисті щоденники. На жаль, усе це абсолютно і безповоротно втрачене. Після розстрілу письменника його непубліковані рукописи зникли назавжди – найімовірніше, вони були банально спалені у котельнях внутрішніх тюрем НКВС під час "зачистки" речових доказів.
Тоді у вогні загинули цілі літературні всесвіти, які могли б назавжди змінити ландшафт європейської культури, та не менш моторошною була доля візуального мистецтва. Комуністи чимало зусиль присвятили, до прикладу, знищенню "бойчукізму" – Михайло Бойчук та його учні створили унікальний стиль, що поєднував візантійську традицію, європейський авангард та український народний примітивізм. У 1937 році Бойчука та його послідовників розстріляли, а їхні геніальні монументальні фрески у Києві, Харкові та Одесі буквально позбивали зі стін кайлами.
Що варто знати про розвиток української культури у 1920-х роках та трагічну долю у 1930-х: дивіться відео istoryk56
Станкові полотна та ескізи бойчукістів отримали "нульову категорію" і були відправлені до Спецфонду на знищення (їх дивом сховали та врятували українські музейники), натомість особисті архіви художників, їхні теоретичні праці та листування чекісти знищили безповоротно. Це був акт ритуального вбивства мистецтва, спроба вирвати з корінням цілу візуальну школу, яка не вписувалася в імперський наратив Москви.
І як не згадати про масові спалення релігійного мистецтва. Кампанія войовничого атеїзму супроводжувалася не лише підривом храмів, але й показовими вогнищами з ікон. Стародавні шедеври іконопису, які західні колекціонери сьогодні оцінили б у мільйони доларів (а їхня культурна цінність взагалі не підлягає виміру), скидали на купи на міських площах і підпалювали під схвальні вигуки партійних активістів. Історики культури порівнюють ці акції з багаттями марнославства Джироламо Савонароли у Флоренції, проте з однією суттєвою відмінністю – радянська влада знищувала не гріховне, а сакральне, намагаючись замінити все вірою в партію.
Театральне мистецтво також зазнало нищівних втрат. Якщо архіви Леся Курбаса частково та цілковитим дивом вдалося врятувати та зібрати з крупинок, то спадщина багатьох інших авангардистів була знищена. Наприклад, архів видатного режисера-новатора Фауста Лопатинського після його арешту у 1937 році був безжально вилучений. Його оригінальні режисерські експлікації, нотатки до нездійснених постановок та ескізи новаторських декорацій назавжди зникли у кабінетах слідчих НКВС, перетворившись на попіл.
Феномен українського кіноавангарду 1920 – 1930-х років був сплюндрований, кіноплівки з "неправильними" національними фільмами підлягали безжальній фізичній ліквідації. Змивання срібної емульсії з плівки (банальне спалення у цьому випадку було вибухонебезпечним) стало рутинною практикою радянської цензури, яка намагалася стерти будь-які візуальні сліди української ідентичності.
Філософи та політологи, аналізуючи природу сталінізму, доходять такого висновку – спалюючи картину чи рукопис, режим стверджував свою монополію на істину. Він намагався довести, що минулого не існує, а майбутнє належить лише йому. Проте, як показує історія, навіть найретельніше сплановане знищення залишає сліди, і попіл спаленого мистецтва 1930-х років осів у культурній пам'яті українців та зробив родючішим творчий ґрунт наступних поколінь.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
27 серпня 2026
