«Я завжди знав, що Московія — наш екзистенційний ворог, який постійно та невпинно нас нищить»
Він був молодим і завзятим. І щиро вірив, що правда не може зашкодити. Вів зі своїми учнями розмови про культурний спадок, писав вірші, співав українські пісні. Окрім викладання у музичній школі, читав естетику у технікумі, керував кількома самодіяльними колективами. Не бажав розучувати з ними обридливі пісні про партію і комсомол, тому писав для них власні музичні твори. Словом, нічого такого «революційного» не робив і СРСР зумисно не розвалював. Через 20 років після його першого арешту «імперія зла» розвалилася сама. Але «органи» тоді, у 1970-ті, прийшли і за ним також. Викладачу музики Миколі Горбалю тоді виповнилося тридцять років. Виявилося, що він — «шкідливий антирадянський елемент», який має бути усунутий із публічного простору. Під час обшуку в нього вилучили два загальні зошити з його поезіями, які КҐБ потрактував як антирадянські за змістом, зазначає видання LB.ua.Перший суд, розповідає Горбаль, тривав десь зо дві години. «Ти писав?» — запитували його, вказуючи на зошити. — «Так, я». — «А де ти почерпнув таку інформацію?» — «По радіо чув»… І ось у вироку вказано, що підсудний «під впливом прослуховування ворожих радіостанцій став на шлях боротьби з радянською дійсністю». Сам вирок був нетипово жорсткий: сім років позбавлення волі. Всього лише за зошит з віршами й незвершеною поемою «Дума» та за необачні розмови у колі людей, які здавались Миколі вартими довіри... Коли новоспечений політв’язень повернувся до камери, то почав молитися, щоб усе те, що сталося з ним, виявилось поганим сном. Але це була дійсність, до якої він спочатку виявися неготовим. Його характер викристалізувався вже під час поневіряння тюрмами й таборами. Саме там вчитель музики став учителем спротиву. Бо не зламався і не пішов на співпрацю з владою.А вже за незалежної України Микола Горбаль став депутатом Київради і згодом — народним депутатом. 1990 рік застав його на Хрещатику, 36. Столиця України, як і вся держава, проходила трансформацію: зникали пам’ятники вождям і з’являлися нові назви вулиць. Все кипіло, все нуртувало, все змінювалося. А Горбаль був одним з тих, хто не просто спостерігав за подіями, а був у самому їхньому центрі — і як учасник, і як ініціатор. Це зараз він, за власним зізнанням, здебільшого проводить час на дачі. А 35 років тому 51-річний дисидент, сповнений запалу, буквально творив історію. Пане Миколо, ми добре знаємо, що відбувалося в стінах Верховної Ради 24 серпня 1991 року. Очевидці й учасники проголошення Незалежності залишили свої спомини, за ними написані книжки, зняті фільми. А що в цей самий час відбувалося у київському «парламенті» — міській раді?Почнімо з того, що являла собою тодішня міська рада. Вона була доволі численною. Це зараз там 120 депутатів, а в мої часи їх було триста. Серед них вистачало комуністів, але при цьому сформувалося ядро приблизно з сотні націонал-демократів. Називалося це об’єднання «Демократичний блок», а входили до нього представники Народного Руху України, Товариства української мови, «Зеленого світу» (української екологічної асоціації, створеної у 1987 році; тоді громадські організації мали право висувати кандидатів у депутати, — Ред.) та інших організацій. Я, до речі, балотувався від «Зеленого світу», хоча й не був його членом. Мене буквально вмовили стати депутатом Київради, хоча я відмовлявся і казав, що мій стаж киянина є нетривалим… Але тоді правозахисники — а я був членом Української Гельсінкської спілки — мали такий авторитет, що я виграв вибори вже у першому турі (у 1990-х місцеві та парламентські вибори проходили у два тури, якщо кандидат не набирав понад 50% голосів, — Ред.).У Київраді були інші представники УГС?Десь до десятка. Важливіше те, що в нас був наш Демблок. А при ньому комуністи — хоч їх і було більше — після московського путчу були перелякані й сиділи собі тихо. І саме завдяки Демблоку 26 серпня 1991 року ми перейменували колишню площу Жовтневої революції на Майдан Незалежності. Ось вам і відповідь на питання, що відбувалося в стінах Київради. Відбувалися зміни. Ми добилися демонтажу величезного монумента Леніну, який стояв на Майдані. Читайте також: 16 липня Україна відзначає 34 роки проголошення Декларації про державний суверенітетА за рік перед тим — 16 липня 1990 року — підняли над Київрадою синьо-жовтий прапор, який на той час ще не був узаконений Верховною Радою. У той день Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, так що ми діяли в унісон. Це був цікавий час, і я радий, що був до нього причетний.Але от ви дізнаєтеся 19 серпня 1991 року, що у Москві путч, «ГКЧП» і спроба державного перевороту. Горбачова ув’язнили у Форосі, а всій країні загрожує реваншизм комуністів старого розливу. Ваші дії?Ми відразу видали розпорядження опломбувати будівлю Київського міського комітету КПУ та ЦК КПУ. І, отже, отримали доступ до всіх їхніх документів. Коли ж Верховна Рада проголосила незалежність, ми раділи. Щиро раділи.Фото: Вікіпедія / Мітинг на честь підняття українського прапору над Київрадою. Липень 1990 рокуМером Києва тоді був Григорій Малишевський. Зараз йому 90. Щоб дізнатися це ім’я, довелося підглядати у Вікіпедію, і це так дивно: тодішній Київ лихоманить неймовірними подіями, а мера не чутно і не видно…Якщо чесно, я його не пам’ятаю. І не тому навіть, що 35 років пройшло, а саме тому, що він ніяк себе не проявляв. Крім того, Києвом тоді фактично керував колективний орган — президія київської міської ради. Коли не було сесійних засідань, саме президія ухвалювала рішення. До речі, в її складі була «наша людина», член УГС та засновник Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих Євген Пронюк. Ми з ним разом відбували строк у таборі на Уралі. Євген помер у 2023 році, також у серпні…Ви згадали про підйом державного прапору у 1990 році. Того року сталися ще дві знакові події: «ланцюг єдності» між Києвом і Львовом та студентська революція. Тодішні комуністи, хоч як тих вони сиділи, не говорили, що все це «неподобство» треба розігнати?Ні. Будь-які силові дії могло здійснювати МВС, а воно підпорядковувалося центральній владі. Хай там як, а Київрада підтримувала перебудову Горбачова, а він же взяв курс на демократію… У «ланцюгу єдності» я сам брав участь як член Української республіканської партії, а сама ідея акції належала Народному Руху та Михайлу Гориню.У вас під час «Революції на граніті» вийшла щемка історія з вашими таборовими штанами…Я їх подарував Олесю Донію. Бо ходив тоді на Майдан, підтримував молодь… А знаєте, звідки взялися ті штани? Я відбув свій другий строк, але на волю мене не випустили — відразу дали третій термін, засудили як «особливо небезпечного рецидивіста». А Оля, дружина моя, пошила мені ватні штани, щоб я носив їх у таборі. Але носити мені їх не довелося: в нас був свій «фасон», смугастий одяг…Як у нацистських таборах?Майже. Не всіх в’язнів і не скрізь, але, як я вже сказав, «особливо небезпечних» одягали саме так (у своїх споминах Юрій Шухевич, син головнокомандувача УПА Романа Шухевича, також згадує про смугасту робу в’язнів, — Ред. ). Так от, мої штани пролежали кілька років десь у тюремних схронах, поки я сидів. І були новісінькими. Тобто коли я ті штани дарував Донію, їх до нього ніхто не носив… А хлопці тоді на Майдані лежали й сиділи на холодних гранітних плитах, тож я приніс їм ті штани і бушлат (теж дружина шила) і сказав: беріть, зігрівайтеся… Так я з Донієм і познайомився, до речі. Фото: з особистого архіву Миколи Горбаля / Близькі Миколи Горбаля. Зліва направо: Павло Стокотельний, Ольга Стокотельна, Микола Горбаль, Людмила Литовченко. З Ольгою Микола побрався у таборах в 1983 році, а його шварго Павло одружився з Надією Світличною.Читайте також: Правонаступництво України: від УНР через УРСР«Мене судили за «антирадянську агітацію та пропаганду»Ваш перший арешт стався у 1970-му. Ви почали розповідати своїм студентам про розстріляних у 1930-х українських митців. Це була свідома позиція (тобто знали, на що йшли) чи просто необачність? Чи віра у хрущовську відлигу, яка, втім, добігла кінця?Частина інтелігенції справді повірила у зміни після ХХ з’їзду партії (він відбувся в лютому 1956 року, коли Хрущов зачитав доповідь «Про культ особи та його наслідки», яка засудила масовий терор Сталіна, — Ред.). Алла Горська, Лесь Танюк і Василь Симоненко тоді вперше відвідали Биківню і розповіли про поховання там тисяч жертв сталінських репресій. Тобто так, у багатьох виникло відчуття, що треба щось робити, розповідати… Так і виник рух шістдесятників.А я у 1963-му закінчив музичний відділ Чортківського педагогічного училища. І того ж року почав працювати вчителем музики в місті Борщів на Тернопільщині. Був молодим, розкутим, багато читав того, що ходило по руках — пізніше це назвуть самвидавом. І почав про це говорити студентам технікуму, де викладав, читав їм вірші Симоненка й Миколи Холодного, які вже мали виразне громадянське звучання. Казав: «Хлопці, ви ж, отримавши освіту, повернетеся додому, то повинні будете про це також розповідати селянам — аби всі знали, якими ми, українці, є, і що ми пережили».Читайте також: Час збирати каміння. «Світ на нашому боці»І хтось, звісно, на вас настучав.Мої лекції для студентів не були таємницею… Мені навіть запропонували провести відкритий урок для викладачів естетики цілої області. І я погодився. Готувався до цього уроку… Тоді я ще не підозрював, що це була затія КҐБ і що на тому уроці не було ніяких учителів, там сиділи самі каґебешники.За кілька днів після цього мене покликали до Тернополя буцімто на семінар для педагогів, що мав проходити у музучилищі. По дорозі до училища здорові мужики скрутили мені руки, кинули в авто і завезли в обласне управління КҐБ. А вийшов я на волю через сім років… Фото: особистого архіву / Микола Горбаль, 1970 рікУ 1994-му, коли я вже був народним депутатом, якось взяв до рук телефонний довідник. Дивлюсь — тернопільське управління КҐБ, тобто тепер уже СБУ, розташоване на вулиці Степана Бандери. Оце, думаю, іронія долі. Зател
- Останні
- Популярні
Новини по днях
26 серпня 2026
