Життя наново: як херсонці стають ВПО у власному місті
У прифронтовому Херсоні поняття «дім» вийшло за межі конкретної адреси. Чимало людей, втративши власні домівки, не виїжджають за межі Херсонщини, бо для них вона залишається домом.
Хтось із героїв цієї статті втратив житло через окупацію, хтось – через обстріли чи затоплення, спричинене підривом Каховської ГЕС. Проте всі вони знайшли в собі сили не лише жити далі, а й допомагати іншим: навчати людей традиційного мистецтва, розбудовувати інклюзивні простори та створювати красу серед руїн.
Журналісти «Вгору» дізнавалися історії внутрішніх переселенців у Херсоні, для яких місто залишається домом.
Зоя Жменько майже все життя прожила в Херсоні неподалік від обласної дитячої бібліотеки в районі Порт-Елеватора. Її життя кардинально змінилося в січні 2023 року, коли російські окупанти почали систематично обстрілювати цей мікрорайон, застосовуючи керовані авіабомби.
«Вікна полетіли геть. Моя подруга тоді сказала: “Зою, тут спокійного життя вже не буде, давай переїжджай до мене”», – пригадує жінка.
На її питання щодо чоловіка та улюбленої кицьки подруга без вагань відповіла, що місце знайдеться для всіх.
«Отак ми переїхали в інший мікрорайон, і я стала внутрішньо переміщеною особою у своєму ж місті», – каже Зоя.
Зоя Жменько. Скриншот із відео Ганни Щидловської \ "Вгору"
Попри зміну адреси, статус ВПО і дві тисячі гривень на місяць від держави на додаток до пенсії, Зоя продовжує працювати й ділиться з дітьми та дорослими таємницями мистецтва бісероплетіння.
Понад тридцять років вона працює у Палаці дитячої та юнацької творчості керівницею зразкового художнього колективу «Гурток “Сувенірна майстерня”», де навчає дітей від 8 до 18 років.
Зараз робота гуртка перейшла в онлайн-формат, натомість Зоя почала проводити майстеркласи офлайн у безпечних просторах міста. Спочатку вчила дітей та дорослих у театрі Куліша, а згодом долучилася до інтеграційного розмовного клубу «Ріка», де ділиться з його завсідницями способами виготовлення найпростіших бісерних прикрас.
Зоя Жменько проводить майстерклас. Скриншот із відео Ганни Щидловської \ "Вгору"
Сьогодні на її рахунку – десятки проведених майстер-класів у прифронтовому місті. Коли її запитують про побажання для херсонців, Зоя відповідає особливою, «бісерною» метафорою:
«Я завжди бажаю щастя, здоров’я, довгого життя під мирним небом і стільки дрібних гараздів у житті, скільки мої учні розсипають бісеру. Не нанизують, а саме розсипають! Ті, хто працював із бісером, зрозуміють, наскільки це велика кількість».
Продовжуємо ділитися історіями херсонців, які стали ВПО у межах Херсонської області.
Уродженець Олешок Максим Чабан до повномасштабного вторгнення працював у правоохоронних органах, а пізніше – заступником директора медичного центру профілактичних оглядів моряків. Повномасштабне вторгнення застало його вдома в рідних Олешках. Максим – батько-одинак, з окупації він виїздив разом із шестирічною донечкою та своєю мамою.
Максим Чабан. Фото Олександра Андрющенка \ "Вгору"
«Ми думали, куди поїхати. Тоді ще були проблеми з паливом, але вирішили: будемо їхати, доки вистачить бензину. Так доїхали до Київської області. Винайняли собі тимчасове житло, і це тимчасове житло стало на ці останні роки постійним прихистком для моєї дитини», – розповідає Максим.
Він згадує, що після важкої дороги донька почала заїкатися, у неї трусилися ручки, підвищувався ацетон. Та завдяки допомозі лікарів і залученню психологів та логопедів згодом усе стабілізувалося. Зі слів Максима, дитина вже навчається у школі, ходить у різні гуртки й навіть професійно займається верховою їздою. Сьогодні вона залишається на Київщині з мамою Максима, а він повернувся до Херсона.
«Я не зміг у Києві, для мене Херсонщина – це рідний край», – каже Максим.
Повернувшись до Херсона одразу після деокупації, він працював у Херсонській МВА, але його вабила благодійна сфера. Наразі Максим очолює херсонський осередок благодійного фонду «Рокада», який підтримує літніх людей та осіб з інвалідністю, які залишилися у Херсоні.
Сьогодні «Рокада» надає різні види допомоги, зокрема створює у місцях тимчасового проживання (МТП) внутрішніх переселенців у Херсоні інклюзивні місця та місця з елементами інклюзії.
«Це і кнопки виклику, і спеціально обладнані санітарні кімнати, кухні, занижені ручки на вікнах, пандуси. Ми робимо ремонти водопостачання, замінюємо меблі, закуповуємо побутову техніку. Для людей, які втратили все, це можливість жити в людських умовах», – розповідає Максим.
До війни Юлія Кулікова мешкала в районі Річпорту, самостійно виховувала доньку, працювала у сфері логістики. Повномасштабне вторгнення застало її вдома разом із дитиною та мамою. Зі слів Юлії, відтоді вона почала займатися волонтерством: закуповувала ліки й харчі, які передавала лікарням, куди потрапляли поранені українські військові, а також маломобільним херсонцям, які залишися в місті самі.
Юлія Кулікова. Фото Олександра Андрющенка \ "Вгору"
У травні 2022 року Юлії вдалося відправити найрідніших на підконтрольну Україні територію через останній коридор у Давидовому Броді, їй місця не вистачило. Вона згадує, як перед виїздом писала маркером на руці дитини її ім'я, групу крові та номери телефонів, а від себе складала довіреність для матері, яку написала просто від руки. Колону з її рідними тоді обстріляли, але, на щастя, вони вижили й дісталися Кривого Рогу, а згодом і Запоріжжя. А Юлія змогла виїхати лише в липні, бо потрапила до лікарні. Та щойно Херсон звільнили від окупантів, вона рвонула додому. Юлія згадує:
«Я заїхала в Херсон першою фурою, яка завезла молочну продукцію в місто. Пам'ятаю, як люди брали це молоко і плакали, бо воно було наше, українське».
Тоді Юлія затрималася в місті недовго. Гнітила відсутність світла, води, почалися обстріли. Повернулася знову у травні 2023-го, але невдовзі квартира постраждала від обстрілів, а після підриву окупантами Каховської ГЕС і затоплення стала непридатною для життя.
Так, як чимало інших переселенців у Херсоні, Юлія отримала статус ВПО всередині своєї громади, причому сама допомагала іншим постраждалим від повені. Познайомившись через волонтерство з Максимом Чабаном, восени 2025 року вона прийняла його пропозицію працювати в «Рокаді».
Сьогодні Юлія відповідає за облаштування безбарʼєрних просторів та перевірку інклюзивних стандартів на об'єктах, закупівлю меблів та техніки й проведення інформаційних сесій для ВПО.
«Так, іноді кажуть, що це не дівоча робота – бігати біля фури, розвантажувати чи контролювати розвантаження. Але чоловіків знайти важко, всі служать, всі захищають країну. А робити це треба, бо необхідно. І ти береш і робиш», – каже Юлія.
До війни Наталія мешкала у мікрорайоні Острів і працювала майстринею манікюру. Під час окупації та після звільнення вона залишалася в Херсоні й на власному авто возила гуманітарну допомогу на Острів, де проживало багато самотніх літніх людей. А пізніше стала співзасновницею ГО «Об'єднання любові до дітей».
Після того як власна квартира Наталії була повністю затоплена внаслідок підриву Каховської ГЕС, вона переїхала до іншого району Херсона, де живе разом із чоловіком Максимом. Максим – ветеран, він служив на Херсонському напрямку, отримав важке поранення, пройшов довгий шлях лікування, реабілітації та протезування. А кошти, отримані за поранення, родина вирішила інвестувати у бізнес. Подружжя відкрило у Херсоні квіткову крамницю.
«Ми з чоловіком порадилися й вирішили: поганого в житті бачили вже достатньо, тепер хочемо бачити багато хорошого. Тому виплати за поранення ми вклали сюди – у красу», – пояснює Наталія.
Ідея пов’язати власну справу з квітами виникла не випадково. Під час війни Наталія вигадала для себе власний ритуал відновлення: щонеділі вона їздила містом і купувала улюблені білі троянди. Змінюючи щодня воду, вона заново збирала букети й потихеньку набила собі руку, а започаткувавши власну справу, пройшла професійне навчання і тепер навчає нових працівниць.
Фото Олександра Андрющенка \ "Вгору"
Поки Наталія з Максимом звикають до ролі підприємців, їхній семирічний син Дмитро вимушено мешкає з бабусею у безпечнішому Львові, де цьогоріч піде до першого класу.
«Дуже важко бути на відстані з дитиною, але ми щодня записуємо один одному “кружечки” в Телеграмі, ділимося секретами. Син разом із нами обирав квіти для нашої майбутньої студії. Його улюблена квітка – червона троянда, тому вона обов’язково є в нашому асортименті», – каже Наталія.
Інтер'єр крамниці-студії «Люміна» виконаний у теплих, заспокійливих тонах. Наталія прагне, щоб її заклад став для відвідувачів, зокрема й херсонців, які втратили житло через війну, своєрідним острівцем релаксу. На питання, чому вирішили започаткувати бізнес саме у Херсоні, Наталія відповідає:
«Ми обрали Херсон, бо це – наше місто. Наші люди, які залишаються тут під обстрілами й дронами, заслуговують на красу, спокій та можливість бодай на п'ять хвилин відволіктися від війни. Ми хочемо не просто виживати, а жити це життя», – підсумовує Наталія.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
25 серпня 2026
