«Був секретний план на випадок, «якщо росіяни збожеволіють». Експрем'єр Криму Сергій Куніцин – про те, як півострів можна було відбити у РФ
Колишній політик та експрем'єр Крыму Сергій Куніцин – один із тих, хто голосував у Верховній Раді за Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Він став свідком багатьох ключових подій в історії країни, включно з ядерним роззброєнням і протистоянням із РФ у 2000-х, а також очолював уряд Кримського півострова, нині анексованого Росією.
До 35-річчя незалежності України колишній політик, а нині військовослужбовець ЗСУ розповів Крим.Реалії про те, як готували півострів до оборони від РФ і чому цей секретний план не спрацював, про намір очолити Крим у 2014-му та спробу приїхати туди вже після російської анексії.
Сергій Куніцин двічі очолював уряд Крыму на посаді прем'єра, керував Красноперекопськом і Севастополем, обіймав посаду постійного представника президента України в Автономній Республіці Крим та обирався народним депутатом від півострова. Як депутат українського парламенту першого скликання, він офіційно визнаний одним із засновників сучасної Української держави. З початком повномасштабного вторгнення РФ Сергій Куніцин брав участь в обороні Києва, а сьогодні служить у лавах Збройних сил України.
В інтерв'ю Крим.Реалії говоримо з ним про переосмислення Афганської війни на тлі повномасштабної російської агресії проти України, закулісся ядерних переговорів та перспективи Кримського півострова, з яким експрем'єр не втрачає зв'язку.
– Сьогодні ви — військовослужбовець. Що вас привело до Збройних сил України?
– Та мене нічого від них і не відводило. У 1982 році я закінчував інженерно-будівельний інститут у Сімферополі. Військової кафедри там не було, тому мені як інженеру-будівельнику пропонували йти в будівельний батальйон або залізничні війська. У тих військах солдати за два роки служби на «Жигулі» заробляли. Але я сказав: «Ні, я спортсмен, хочу в десантники або ще кудись». Мені у справі так і написали: «Війська з підвищеним навантаженням». Сказали, що лечу в НДР. Щоправда, коли ми доїхали до Новосибірська, капітан, який нас віз, виявився занадто засмаглим для Німеччини у квітні 1983 року. Тут ми й зрозуміли, яка «закордон» на нас чекає. У підсумку привезли в Ашгабат, в учбовку сержантів, де за пів року з нас зробили справжніх «рембо». А коли дали сержантські звання – відправили на кордон з Афганістаном.
Прислали молодих солдатиків, яких ми готували. І потім усі разом пішли виконувати, як тоді казали, «інтернаціональний обов'язок». Це був страшний бій – таких втрат більше не було. Потім я повернувся. І тут настали перші демократичні вибори. У 1989–1990 роках друзі-афганці висунули мене в депутати, і я переміг.
– Під час повномасштабного вторгнення стає очевидним, що та війна була несправедливою, загарбницькою. По суті, вона була тим самим, що зараз росіяни роблять в Україні. Чи переосмислювали ви свою роль в Афганській війні та чи обговорювали це зі своїми соратниками-афганцями?
– Ми це постійно обговорюємо. Я прочитав дуже багато книжок, зараз розсекречено чимало матеріалів. Знаєте, тут потрібно розділяти. Коли ви в Бахмуті чи Авдіївці – за спиною Україна, ви знаєте, що там рідна земля, і ви її звільняєте. А ми були за п'ять тисяч кілометрів, де немає ні води, ні каналізації, ні світла, ні телевізора, ні туалетів – нічого. Де купа інфекційних хвороб, 60 градусів спеки, а на тобі – 40 кілограмів спорядження. Чим більше минає часу після тієї війни і чим більше ти отримуєш інформації, тим чіткіше розумієш, що відбувалося насправді.
– Ви не шкодуєте, що брали участь в Афганській війні?
– Я не шкодую не тому, що пройшов через неї. Я шкодую про моїх друзів, які загинули. Я обіцяв жити за них – і я живу.
– Сьогодні доречно подякувати вам за службу в Збройних силах України та захист країни. І вам, і вашому синові – Олексій Куніцин служить у спецпідрозділі «Альфа». Як так сталося, що і батько, і син зараз захищають Україну?
– Нещодавно парламент України ухвалив закон, яким нас – депутатів першого скликання, котрі прийняли у 1990 році Декларацію про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 року, після ДКНС, Акт про незалежність України, – визнали засновниками сучасної Української держави. Я пишаюся тим, що 35 років тому був депутатом першого скликання і голосував за незалежну Україну.
Я вдячний країні за те, що цього року вона ухвалила закон і визнала нас засновниками – і тих, хто живий, і тих, хто, на жаль, уже відійшов у засвіти. Я не за «білих» і не за «червоних», я – за Україну. Я дуже люблю цю країну і цей народ, який довів всупереч усім прогнозам: якщо десь через чотири дні й можна буде «пити каву» з російськими танкістами, то точно не в Києві.
– Як володарю статусу засновника незалежності України поставлю вам запитання щодо ядерної зброї. Свого часу ви були позаштатним радником Валерія Пустовойтенка, коли він підписав постанову про передачу Росії українських стратегічних бомбардувальників і ракет. Чи впливали ви якось на цей процес?
– Я не міг радити Пустовойтенку щодо ядерної зброї. По-перше, не він ухвалював це рішення – його ухвалював президент України Леонід Данилович Кучма. Що ж стосується тих літаків, про які ходить стільки різних чуток… Я перебував в офісі президента, коли прем'єр-міністр Росії Віктор Степанович Черномирдін приїхав до Леоніда Даниловича.
І я був свідком цієї розмови. Україна заборгувала за нафту і газ два мільярди доларів, а платити було нічим – розпал зими. Я сам чув, як Кучма просить: «Вікторе Степановичу, не закривай засувку». А Черномирдін відповідає: «Ви мені винні стільки… Більше вашого річного бюджету! Ну дай мені що-небудь. Щось списане дай, військове, те, що вам не потрібно. Дай хоч щось, щоб я своєму уряду сказав, що Україна розраховується».
І тоді домовилися про ці літаки. Вони стояли в Полтаві, були в Криму. Вони не літали і у військовій доктрині України навіть не були прописані. Адже у нас були винищувачі, бомбардувальники, штурмовики…
– І ракети до них.
– Ну так, і ракети до літаків. Так річ у тім, що ці літаки нам були не потрібні! А ті, хто знає Черномирдіна, розуміють: у нього дружина була українкою, він любив Україну. Ніякого підступу тут не було – спеціально нічого не віддавали. Я впевнений, що така людина, як Черномирдін, ніколи не почала б війну проти України. Їм просто потрібна була хоч якась підстава, щоб формально продовжувати постачати нам газ. А ті ракети… Вони могли тільки вибухати – літати вони вже не могли.
– Журналістські розслідування доводять, що ракети, які Україна передала Росії, тепер повертаються до нас у вигляді обстрілів. Чи дійсно це було правильним і справедливим: віддавати за газ ракети, ціна яких сьогодні – людські життя?
– А скажіть, що потрібно було віддавати за газ?
– Я не знаю, це державні рішення.
– Державні рішення… 1999 або 2000 рік, я вперше прем'єр-міністр. Україна, як завжди, винна величезні гроші за газ. Середина літа – і в Криму зникає світло. Просто повністю немає світла! У нас починається паніка. А Крим же живе за рахунок курортного сезону – до десяти мільйонів туристів щороку!
Мені телефонують мери, голови адміністрацій: біля санаторіїв уже в казанах готують їжу для відпочивальників! Ну який курорт без світла? Я лечу в Київ, іду до Юлії Тимошенко (на той момент – віцепрем'єр-міністр України – КР). Заходжу до неї і кажу: «Юліє Володимирівно, не вийду, поки не дасте світло!» А вона відповідає: «Не розумієш? Ми в страшних боргах, я не знаю, де взяти гроші». Я кажу: «У всіх так, а у мене – курортний сезон! Якщо ми його провалимо, у нас взагалі грошей у бюджеті не буде».
І вона мені каже: «Дай мені слово: два тижні щодня всі гроші, які приходитимуть тобі на рахунки, ти до копійки віддаєш за газ та електроенергію». Я кажу: «Готовий на крові присягтися!» І нам дали електроенергію.
А що могла зробити Україна, у якої бюджет усієї країни був два мільярди доларів? Рівно стільки, скільки ми заборгували взимку Росії за нафту і газ. Хто знав, що через 20 років Росія на чолі з Путіним збожеволіє і буде бомбити Україну? Ніхто цього не знав.
Наслідки були ще серйознішими. У 1991 чи 1992 році нам у Верховній Раді показали, скільки радянських військ і техніки залишилося в Україні. Коли ми зайшли на закрите засідання, у залі від балкона до стільців були склеєні аркуші ватману – усе було виписано. А коли у 2014 році почалася війна, ми на прохання Порошенка (на той момент – президента України – КР) чотири з половиною місяці об'їжджали всю армію, особливо на Донбасі, на Луганщині. Я був просто в шоці. Страшно було дивитися: купа поломаних старих машин і те, у що були вдягнені наші солдати!
– Згадаю в цьому контексті ваші слова. У 2014 році ви казали: якби Україна «показала зуби», коли Росія анексувала Крим, то РФ не розв'язала б війну на Донбасі. Але враховуючи, що в армії тоді була, як ви самі сказали, «страшна ситуація», чи мала Україна реальну можливість «показати зуби»? Особливо з урахуванням позиції міжнародних партнерів?
– Мала. Тому що, що б там не казали, в українській армії було 140 тисяч осіб. У нас у Криму було 3,5 тисячі військ берегової оборони. Було п'ять тисяч внутрішніх військ. Військово-морські сили України нараховували у 2010 році, коли я був головою Севастополя, 8800 осіб. А Чорноморський флот РФ – 10 500. Різниця невелика.
Але в 2010 році, коли Янукович став президентом, до мене прийшов адмірал Ігор Йосипович Тенюх – мій товариш, який тоді командував Військово-морськими силами України. І приніс мені секретний план. Я запитую: «А що це таке?», – а він відповідає: «Це на випадок, якщо росіяни збожеволіють і у нас буде як у Грузії». Ми ще посміялися.
І він пояснює: тут розписані дії наших підрозділів Військово-морських сил, берегової оборони, міліції, СБУ – хто і що робить, щоб захистити Севастополь.
І ми тоді направили президентові, міністру оборони Єханурову та в РНБО секретну доповідну про те, що необхідно розгортати бригади морської піхоти в Севастополі та Донузлаві. Але в 2010 році я пішов із посади. А коли у 2014-му запитую: «Де та секретна бригада, яку ми розгортали?» – виявляється, прийшов Янукович і поховав наказ Ющенка. Ніякої бригади.
І все одно! Так, міністр оборони був зрадником, президент – зрадником, начальни
- Останні
- Популярні
Новини по днях
24 серпня 2026
