«Неможливого не буває» – ветеранський спортивний клуб, що виріс далеко за межі спортзалу
Після тяжкого поранення Володимир Климов починав із коротких вправ удома. За два роки він уже привіз із міжнародних ветеранських змагань у Мадриді три золоті й одну срібну медаль. Але ця історія виявилася не стільки про нагороди.
Клим почав кликати до спортзалу інших ветеранів – тих, кому після поранень було важко вийти з дому, повернутися до спілкування чи просто знайти, за що зачепитися в новому житті. Одним із перших був його давній побратим Михайло Сікорський. Із кількох таких «пішли» згодом виріс рівненський ветеранський спортивний клуб «Неможливого не буває».
Сьогодні його учасники говорять уже не лише про тренування й змагання. Вони шукають тих, хто замкнувся після поранення, допомагають одне одному з цивільними проблемами, домагаються доступнішої міської інфраструктури й хочуть створити місце, куди ветеран зможе прийти навіть без спортивної форми – просто на каву й розмову.
До 2022 року спорт не був справою, навколо якої оберталося життя Володимира. У юності він грав у футбол і волейбол, бігав, під час служби підтримував фізичну форму. Усе змінилося після тяжкого поранення.
Клима списали зі служби, і наступний рік із лишком він провів удома. Через наслідки травм не все вдавалося, знайти роботу теж не міг. Саме в цей час довелося шукати спосіб повернути собі фізичну форму й звичну рухливість.
Приблизно через два місяці після поранення, згадує Володимир, у нього виявили компресійний перелом грудного відділу хребта.
– Мені заборонили піднімати понад три кілограми та сказали, що вихід один – операція, – згадує Клим. – Попередили: якщо її не зроблю, хребта вистачить максимум на п’ять років, після чого я пересуватимуся на кріслі колісному.
Він консультувався з різними фахівцями, їздив Україною, шукаючи можливості зміцнити спину. Один із реабілітологів підібрав комплекс вправ і розписав тримісячний курс. Щоранку Клим займався вдома по 15–20 хвилин, додав басейн, а коли відчув себе міцнішим, перейшов до тренажерної зали.
У листопаді 2023 року, вже після більш ніж року поза військом, він знову повернувся на службу. Сам Клим розповідає, що на той час був повністю списаний, а його особова справа вже лежала в архіві. Після повторної ВЛК продовжив служити в Рівненському ТЦК та СП.
Паралельно спорт ставав для нього чимось більшим за власне відновлення. З’явилися ветеранські старти, перші результати, поїздки на міжнародні змагання, а з ними – нові знайомства з людьми, які мали схожий досвід. Клим дедалі частіше бачив тих, хто після шпиталю залишався сам на сам зі своїми травмами, уникав сторонніх поглядів, майже не виходив із дому або просто не знав, чим наповнити день.
Він уже знав: тренування не вирішують усіх проблем, але можуть дати привід вийти з дому й поступово повернутися до спілкування. Саме тоді Клим почав кликати із собою побратимів.
Михайло Сікорський і Володимир Климов знали одне одного задовго до спільних тренувань – обоє служили у 130-му окремому розвідувальному батальйоні. Сам Сікорський пішов до війська ще у 2015 році. Тоді йому було понад 45, він мав трьох дітей і був знятий із військового обліку, але, за його словами, сам домігся, щоб документи відновили й його прийняли. Служив до 2017-го. А перед повномасштабним вторгненням удома вже лежав зібраний рюкзак – 24 лютого Михайло знову вирушив до військових.
Навесні 2022 року обидва побратими дістали тяжкі поранення майже одночасно. На межі Житомирської та Київської областей підірвалася машина, в якій їхав Клим. Коли Володимира поранило, Михайло рушив за машиною по її сліду, щоб витягнути побратима, і сам наступив на протипіхотну міну. Йому відірвало частину ноги.
Після госпіталю й реабілітації Сікорського відправили до Мадрида на протезування. Там, згадує, він підганяв іспанських фахівців: «Давайте швидше робіть протез, бо ще війна без мене закінчиться». В Іспанії Михайло пробув чотири місяці й повернувся в Україну.
На цьому його служба не закінчилася. Через невисоку ампутацію Сікорського не списали – він залишився обмежено придатним. Кілька місяців провів у пункті постійної дислокації, а потім його направили на Запорізький напрямок. Там Михайло воював ще півтора року.
Лише наприкінці 2024 року нова ВЛК вирішила, що за станом здоров’я його мають звільнити. Сікорський і тоді запитував: «А якщо не хочу?». Зрештою наказ таки надійшов. Причому з’ясувалося, що формально він уже близько двох тижнів був списаний, хоча й далі виконував службові справи. За кілька днів до Нового року здав майно й опинився поза звичним військовим середовищем.
Тепер Михайло каже, що Клим тоді вірив у нього більше, ніж він сам.
З часом заняття стали звичними, а потім з’явилися й старти. Та, згадуючи їх, Сікорський найперше говорить не про вправи, місця чи нагороди, а про людей, яких там зустрів.
– Ти приїжджаєш на змагання й ще здалеку бачиш людей зі схожими травмами – своїх. Там особлива атмосфера, – говорить Михайло.
Згадуючи такі поїздки, він значно більше розповідає про знайомства, жарти й розмови, ніж про здобуті місця. На одному старті зустрічаєшся вперше, на наступному – вже вітаєшся як давні знайомі, а з часом майже в кожному місті знаходиться хтось зі свого ветеранського кола.
– Якби не змагання, ви могли б ніколи не зустрітися. Тепер куди не приїдеш – скрізь уже є знайомі.
У Рівному одним із місць, де це коло збирається регулярно, стала «Сила» на вулиці 16 Липня. За словами Клима, власники спортивного простору ще з 2020 року дозволяють учасникам бойових дій займатися безкоштовно. Тут домовляються з тренерами про зручний час, приходять по кілька разів на тиждень. До клубу долучаються і чоловіки, і жінки, частина учасниць досі служить, тому не завжди може приїжджати регулярно. Певний час щонеділі влаштовували спільні заняття, на які ветерани приходили разом із дітьми та іншими членами родин.
У кожного – свій напрям. Одні обирають силові дисципліни чи кросфіт, інші – настільний теніс або веслування. Є волейбол сидячи, регбі на кріслах колісних та інші види адаптивного спорту. Та перш ніж з’являться старти й нагороди, інколи доводиться зробити значно складніше – переконати людину хоча б вийти з дому.
Клим розповідає про ветеранів, які після ампутацій уникають сторонніх поглядів, замикаються в собі, майже не виходять із квартири чи лікарняної палати. Дізнавшись про когось такого, члени клубу можуть приїхати самі – не агітувати одразу за спорт, а познайомитися, поговорити, запросити на каву.
До залу такого новачка першого разу можуть привезти. Наступного – знову. А потім, каже Володимир, настає зовсім інший момент:
– Втретє він вже сам приїде – забирати не треба. Людина потрапляє в атмосферу, про яку каже: «Я серед своїх».
Певний час усе трималося на особистих домовленостях: разом тренувалися, організовували поїздки, допомагали одне одному, кликали знайомих. Але людей ставало більше, а разом із ними – поїздок, витрат, контактів із благодійниками й відповідальності за отриману допомогу.
Масштаб цих змін бачить і Олександр Гребенюк, начальник управління у справах молоді та спорту Рівненської міської ради.
– На початку діяльності їх було п’ятеро. Зараз – понад 60, – говорить він.
Гребенюк згадує чоловіка, який кілька місяців перебував у реабілітаційному закладі й намагався не виходити з палати. Ветерани взяли його із собою на змагання до Київської області – звідти він повернувся з трьома нагородами. Але для самого Гребенюка важливі не стільки медалі, скільки те, що людина взагалі погодилася вийти за межі палати й поїхати разом з іншими. За його словами, учасники клубу не шукають готових спортсменів – вони приходять до шпиталів і реабілітаційних закладів, знайомляться з пораненими, запрошують поговорити, вийти на майданчик чи спробувати тренування.
Зрештою стало зрозуміло, що самого дружнього кола для цього вже недостатньо. Була й інша, принципова для Клима причина оформитися офіційно. Він хотів, щоб про потреби ветеранської спільноти говорили насамперед ті, хто має власний досвід служби й повернення з неї. Володимир згадує, що раніше опікуватися цими питаннями бралися й люди, далекі від такого досвіду, а дехто, за його словами, намагався використовувати ветеранську тему у власних чи політичних інтересах.
– Тільки ветеран зрозуміє ветерана, а родина ветерана – іншу таку родину.
Офіційний статус відкривав можливість працювати з донорами та благодійниками, але водночас означав і більшу відповідальність.
– Якщо тобі дали сто гривень, ти маєш відзвітувати за всі сто. Звіт фізичної особи – це одне, а звіт громадської організації, за якою стоять люди, – інше.
За словами Володимира, фінансовий звіт за 2025 рік вони оприлюднили у відкритому доступі – з інформацією про надходження та витрати, зокрема на поїздки. Та діяльність клубу теж поступово вийшла за межі тренувань і турнірів. Тут намагаються допомагати з питаннями, які виникають уже в цивільному житті, зокрема з працевлаштуванням. Сам Клим називає цю спільноту «ще однією родиною в Рівному» – колом, до якого може звернутися і ветеран, і хтось із його близьких.
Засновниками ГО стали Володимир Климов, Михайло Сікорський і Тетяна Камерістова. Михайло свою появу в цій трійці згадує без особливої урочистості: Володимир сказав, що для оформлення потрібні троє, і запропонував долучитися – «Будеш третім». Значно більше часу пішло на назву.
Зрештою нового вигадувати не стали. «Неможливого не буває» – гасло 130-го окремого розвідувального батальйону, де служили Клим і Сікорський. Варіантів перебрали чимало, але зрештою обрали знайомі слова.
Їхній зміст, щоправда, змінився разом із життям самих ветеранів. Колись йшлося про завдання, яке треба виконати. Тепер воно в кожного своє: для когось – підготуватися до чемпіонату, для іншого – вперше прийти на тренування, а комусь для початку достатньо просто вийти з дому й сісти з іншими за чашкою кави.
Так неформальне коло стало громадською організацією. А разом із цим змінився й масштаб питань: від того, як потрапити на чергові змагання, – до розмови з містом про те, чого ветеранам бракує у Рівному.
За словами Олександра Гребенюка, ветерани зверталися до міста по допомогу з участю у змаганнях ще до ст
- Останні
- Популярні
Новини по днях
23 серпня 2026
