«Після повернення я пошкодувала»: історія українки з Луганщини, яка жила за кордоном

18.08.2026, 12:30 acmc.ua

Наталія Глущук виїхала із Сіверськодонецька за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення. Зрештою разом із родиною опинилася в Німеччині, де отримала житло, фінансову та медичну підтримку. У серпні 2023 року родина приїхала в Україну – попри війну та відсутність дому. Наталія розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру», чому вирішила повернутися, що побачила в німецькій системі підтримки та освіти і чому після втрати Луганщини відчуття дому для неї більше не існує.

Я народилася в Сєвєродонецьку (у 2024 році перейменували на Сіверськодонецьк – ред.) Луганської області, а чоловік мій родом з Волині. У 2022 році працювала завідувачкою сектору комунікацій у ЦНАПі Сєвєродонецької міської військової адміністрації. Уже в середині лютого відчували напруження, а я з 2014 року добре пам’ятала, як вагітною ховалася від обстрілів у коморі. Тож не хотіла, щоб моя дитина чула вибухи, і 21 лютого ми виїхали на місяць погостювати на Волинь. Додому так і не повернулися – і з того часу минуло майже п’ять років.

У Луганській області залишалися моя мама, сестра з чоловіком і двома племінниками. У перший день повномасштабного вторгнення сестра забрала маму до себе, а виїхати з Кремінної вони вже не змогли – міст підірвали. Я намагалася домовитися з ДСНС, щоб їх вивезли, але це було неможливо. Мені сказали: «Молись за них».

На мій день народження, 6 березня, вони прорвалися: поїхали автівкою через річку під обстрілами. Прямо за ними в село зайшли окупанти й одразу пішли до будинку сестри з чоловіком, бо вони – медики й возили допомогу на блокпости українським військовим. Ми й на Волині сиділи як на пороховій діжці, бо до Білорусі лише вісім кілометрів і міг бути наступ з півночі. Мамі прислали фото її дев’ятиповерхівки, яка повністю вигоріла, а потім частково завалилася.

Моїй сестрі запропонували: «Приїжджайте до Польщі, щось вирішимо». Я підбурила сестру й маму. Ми взяли трьох дітей і рушили, але так доїхали аж до вокзалу в Штутгарті у Німеччині й звернулися до волонтерів, які допомагали українцям. Нас поселили в хостелі в окремому номері вшістьох. Два тижні ми там прожили на булочках і чаї. Вже діти супу просили, а грошей фактично не було. Ми стояли в безкінечних чергах у соціальних службах, оформлювали документи. Тим часом про нас дізналися люди, які здавали трикімнатну квартиру як соціальне житло, і ми переїхали до Людвигсбурга – маленького містечка. Ми просто сиділи в Німеччині й думали, що війна от-от закінчиться і ми поїдемо назад.

Восени сестра сказала, що не може бути непричетною, і повернулася в Україну. Вона – хірург і мала оперувати. Сестра залишила мені своїх синів. Було страшно, бо в Німеччині дуже складно довести, що можеш піклуватися про нерідних дітей. Нас налякали, що соціальні служби можуть їх забрати.

Лікарню, де працювала сестра, релокували на захід України і у листопаді 2022 року вона повезла своїх дітей туди. Однак після першого прильоту на підстанцію в їхньому житлі зникли світло й опалення, і сестра повернула синів до Німеччини.

Її діти навчалися дистанційно в українській школі, а моя донька ходила ще й до німецької. Було дуже складно, і під кінець навчального року я зрозуміла, що треба обирати: або ми відкидаємо все, що пов’язане з Україною, і живемо в новому контексті або повертаємося.

Фото героїні

У серпні 2023 року ми приїхали в Україну, до сестри в Київ. Вирішили триматися купи, бо сім’я – це завжди підтримка. Я працювала в ЦНАПі й приймала людей з окупованих територій. Було непросто від імені держави говорити людям, які лишилися без нічого: «Почекайте, подайте заяву на компенсацію за втрачене житло, можливо, воно колись у вас буде». Я намагалася пояснювати, а самій було бридко.

Намагалася зробити все, щоб допомогти людям: по максимуму залучала громадські організації, де можна було знайти гуманітарну допомогу. Однак для мого спокою цього було недостатньо, і зрештою я звільнилася з держорганів. У якийсь момент стало гидко усвідомлювати, що міські військові адміністрації окупованих територій досі пишуть плани розвитку до 2032 року.

Я згадала, що є інженером з охорони праці, перейшла на іншу роботу і тепер керую службою охорони праці в «Аврорі». Складно через безкінечні відрядження. Відчуття дому немає і ніколи не буде. Просто намагаюся будувати своє життя і прилаштовуватися до обставин.

Через три-чотири місяці після повернення я пошкодувала, що ми повернулися і прирікаю свою дитину на цю «рулетку», коли не знаєш, що буде завтра, сьогодні, через п’ять хвилин.

Усвідомлення, що в Німеччині можна було починати будувати життя, прийшло тільки через півтора року після повернення. Там відмовилася вчити німецьку, бо не хотіла лишатися: це не був мій вибір там жити.

В Україні крута цифровізація. Ми десь на рівні космосу для Німеччини, бо там досі спілкуються паперовими листами, відповідь на які треба чекати місяці. Однак у них дуже добре працює система підтримки людей, навіть не їхніх громадян, які опинилися у скрутному становищі. Людині не лише надають житло, а й оплачують його та дають гроші, щоб вона не відчувала себе загубленою. Нам оплачували трикімнатну квартиру – близько трьох тисяч євро, а ще давали гроші на життя: близько 400 євро на дітей і по 560 на дорослих. Була базова медична страховка.

Але до лікаря потрапити складно. Мама чекала приблизно три місяці на прийом, бо ситуація нетермінова. Дитину записували до стоматолога за пів року, але так і не дочекалися, бо ми раніше поїхали до України. Повернутися в Україну спонукали й проблеми зі здоров’ям дитини. На Батьківщині почали лікування та реабілітацію. У Німеччині теж усе це є, але потрібно довго чекати. Там мусиш дотримуватися правил: якщо ти регулярно проходиш медичні огляди, виконуєш призначення і робиш усе можливе зі свого боку, тоді в екстрених випадках страховка все покриє.

Професійно реалізуватися за кордоном дуже складно. Або маєш професію, зазвичай в ІТ, або працюєш на робочих спеціальностях. Частина моїх знайомих влаштувалася хто куди: одні на кухні картоплю чистить, інші у школі майстру допомагає тощо.

Доньці було складно: без адаптаційного класу в школі вона опинилася серед 24 дітей, які говорили виключно німецькою. Трохи англійською могла говорити лише з учителем, адже діти вивчають її у старших класах. Однак атестат після закінчення німецької школи моя донька отримала з відзнакою, бо їхня система освіти більш ігрова і легша за нашу.

У Німеччині вже з третього класу починається профорієнтація. За рік діти сходили в пекарню, самі місили тісто і випікали. У них був власний город, де вони вирощували картоплю. З ферми привозили курочок і кроликів, також можна було доглядати й за кіньми. Тиждень на шкільному футбольному полі стояв цирковий намет, і діти навчалися циркових професій. Потім вони зробили велику виставу для містян. В українських школах не вистачає такої профорієнтації – можливості все спробувати в ігровій формі. Також у Німеччині з дев’ятого класу дітям пропонують практику: вони можуть працювати в магазині, на СТО чи на фабриці під наглядом дорослих.

Фото героїні

Мені здається, що ті, хто виїхав родинами і вже облаштувався, не повернуться. Вони не бачитимуть в Україні перспективи для своїх дітей, бо вони закінчать європейську школу і будуватимуть своє життя. Не знаю, що має статися, щоб люди захотіли повернутися. Поки не буде підтримки від держави, поки не буде безпеки – не приїдуть назад.

В окупації у мене залишилися родичі, і я не знаю, як вони. Це їхнє рішення, вони чекали того, що відбулося. З тіткою був зв’язок. Коли мамин будинок горів і вона відправила їй фото, тітка написала: «Що ти розказуєш, це не твій будинок, не вигадуй ваші українські штуки». Після цього я з нею ніколи не спілкуватимуся.

Читайте також: «П’ять років за кордоном: як родина з Луганщини готується повернутися в Україну»

Коли виходила зі своєї квартири, то прощалася з нею і відчувала, що це фінал. Все, що залишилося там, – це вже минуле життя. Ми з подругою домовилися: навіть коли будемо старими, якщо матимемо можливість поїхати на українську Луганщину, то обов’язково зробимо це, аби попрощатися – постояти на місці зруйнованого будинку нашого дитинства.

Авторка тексту – Олена Костенко

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

Стежте за новинами Донеччини в Telegram. Підписуйтеся на наш канал – там оперативно публікуємо головне протягом дня.

Сили оборони України уразили чотири військові об’єкти російських окупаційних військ у Донецькій, Луганській областях. Серед них – зенітний ракетний комплекс «Стріла-10», склад БпЛА, склад матеріально-технічних засобів та пункт управління.

Про це повідомили у Генеральному штабі Збройних Сил України.

Підрозділи Сил оборони 14 серпня та в ніч на 15 серпня ЗРК «Стріла-10» у Кремінній Луганської області. На Донеччині українські захисники влучили у ворожий склад безпілотних літальних апаратів у Вугледарі та пункт управління БпЛА у Селидовому.

Крім того, ще один склад, матеріально-технічних засобів, російських військ ураили у Лисичанську на Луганщині. Ступінь завданих збитків та результати ураження уточнюють.

Підрозділи Сил оборони України в ніч на 12 серпня уразили ремонтний підрозділ противника в Донецькій області та місце зосередження особового складу підрозділу безпілотних систем окупантів на Луганщині.

Про це повідомили у Генеральному штабі Збройних Сил України.

За інформацією, ремонтний підрозділ ворога захисники атакували в районі Маріуполя. У Луганській області під удар потрапило місце зосередження особового складу підрозділу безпілотних систем окупантів у районі Мар’ївки.

Крім того, у районі Оленівки на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим українські військові уразили наземний ретранслятор для управління ударними БпЛА типу «Герань»/«Гербера».

«Ураження цих об’єктів послаблює спроможності противника здійснюват

Читати повністю…