Три валізи на п’ятьох: як рівнянка починала життя заново у Берліні
Три роки тому Аліна Будафенко приїхала до Берліна з чоловіком і трьома дітьми. На п’ятьох у них було три валізи й тимчасовий прихисток у друзів. У Рівному залишилися звичне життя, робота в місцевих медіа, знайоме місто і відчуття, що завтра більш-менш зрозуміле.
У Берліні майже все довелося вибудовувати наново. Аліна почала працювати баристою, родина шукала житло, влаштовувала дітей у школу й садочок, звикала до іншого побуту. Згодом з’явилися навчання німецькою і нова професія, а квартира, яку сім’я знайшла самостійно, стала вже шостим помешканням за три роки.
Про переїзд через війну, складний пошук квартири, німецьку освіту, роботу й питання повернення в Україну – у розмові з рівнянкою Аліною Будафенко.
До Берліна Аліна їхала двічі. Уперше – навесні 2022 року, після початку повномасштабної війни. Вона була вагітна, поруч – двоє дітей, а чоловік залишався в Україні. У Німеччині прожили три місяці, після чого Аліна вирішила повернутися додому: хотіла народжувати в Україні.
Тоді ще жила надія, що війна не затягнеться. Народився син Маркіян, родина чекала, що ситуація зміниться і можна буде повернутися до звичного життя. Але місяці минали, війна тривала, а разом із нею зростала невизначеність –насамперед щодо майбутнього дітей.
Коли рішення про переїзд ухвалили вдруге, їхали вже всією сім’єю. Наймолодшому було лише десять місяців. На п’ятьох – три валізи, а в Берліні на перший час чекали друзі, які погодилися їх прихистити.
Починати доводилося майже з нуля, але сама Німеччина для подружжя була не зовсім незнайомою. Ще у 2005–2007 роках Аліна з чоловіком тут навчалися й працювали. Відтоді минуло майже 16 років: мова призабулася, країна змінилася, проте залишилися друзі й знайомі та певне розуміння місцевого життя.
Коли постало питання, куди їхати з трьома дітьми, цей попередній досвід мав значення. Важливою для родини була й можливість отримати в Німеччині тимчасовий захист.
Попереднє знайомство з країною допомагало зорієнтуватися, але не звільняло від цілком практичних речей, які треба було вирішувати відразу після переїзду. І саме їх у перші місяці виявилося найбільше.
Перші місяці Аліна називає найважчими. Одночасно треба було оформляти документи, шукати школу й садочок, роботу та житло, оплачувати рахунки й організовувати повсякденне життя родини, де наймолодшій дитині не було й року.
Невелика фінансова подушка дала трохи часу, щоб зорієнтуватися, однак просто чекати подружжя не хотіло. Аліна майже одразу пішла працювати баристою – цю роботу вона добре знала. Чоловік невдовзі влаштувався на виробництво медичного обладнання.
Змінився й домашній уклад. Дві старші доньки вже могли допомагати в побуті та з молодшим братом, тому родина відразу домовилася: тепер вони одна команда, де кожен має свої обов’язки. «Варіант “мама чи тато все вирішать” у новій країні просто не працював», – згадує Аліна.
Втоми від цього, звісно, не меншало, нові питання виникали щодня. Проте розподіл обов’язків допомагав не перекладати все на когось одного. А коли перший хаотичний період минув, дедалі виразніше поставало інше питання – що робити далі не лише з роботою, а й із професією.
Робота баристою дозволила швидко почати заробляти, але Аліна розуміла: якщо життя в Німеччині не буде короткою паузою, варто думати й про професійне майбутнє.
Свої українські документи вона переклала й офіційно завірила, а згодом вирішила здобути в Німеччині нову кваліфікацію. Так у її житті з’явилося навчання на виховательку – Erzieherin.
Навчання поєднує теорію з практикою: три дні на тиждень Аліна працює з дітьми в садочку, ще два – навчається. Попереду залишився останній рік.
Вибір був доволі прагматичним. Аліна шукала професію, яка буде потрібною в Німеччині й дасть змогу працювати та розвиватися. Вихователі на той час були затребуваними, тож вона вирішила спробувати саме цей напрям.
Згодом Аліна переконалася, що з вибором не помилилася. «Мені подобається працювати з дітьми, я бачу, що вони мене приймають і довіряють мені. Найважливіше для мене – бачити їхній розвиток і розуміти, що моя робота має сенс».
Після завершення навчання вона зможе працювати не лише в дитячому садку. Професія виховательки відкриває й інші можливості – у школах, молодіжних центрах та соціально-педагогічних закладах.
Змінив професійний маршрут і чоловік Аліни: згодом він перейшов у державний сектор і нині працює на одному з підприємств Берліна. За словами Аліни, роботу в Німеччині можна знайти й без спеціальної кваліфікації, але освіта дає значно ширший вибір і кращі можливості для професійного розвитку.
Робота знайшлася досить швидко, згодом визначився й напрям навчання. А от із житлом усе виявилося значно складніше. Саме пошук квартири Аліна згадує як одне з найвиснажливіших випробувань після переїзду.
І справа була не лише в грошах. Орендодавці хотіли бачити стабільну роботу, підтверджені доходи, відсутність боргів та необхідні документи. За словами Аліни, деякі власники орієнтувалися й на те, щоб вартість оренди не перевищувала певної частки сімейного доходу. Для людей, які тільки приїхали й ще не мають усталеного фінансового становища, це суттєво звужувало вибір.
«Ми щодня писали заявки, телефонували, ходили на перегляди, чекали відповідей», – згадує Аліна. Пошук житла справді перетворився для родини на окрему роботу, яка тривала місяць за місяцем.
На початку вони мали право на певну соціальну підтримку й намагалися знайти квартиру через відповідні програми, але безрезультатно. Зрештою житло знайшли самі.
Тепер сім’я мешкає у спокійному зеленому районі західного Берліна. За оцінкою Аліни, оренда трикімнатної квартири там становить приблизно 1500–2000 євро на місяць. За три роки це вже шосте помешкання родини, але саме воно стало найбільшим і найкомфортнішим із попередніх. Важливо й те, що квартиру вдалося знайти саме в районі, де сім’я хотіла оселитися.
Коли в сім’ї троє дітей, мимоволі думаєш на кілька років уперед: де вони навчатимуться, які матимуть можливості, чи можна взагалі планувати майбутнє. Саме відчуття передбачуваності з часом стало для родини важливим аргументом на користь життя в Німеччині. Аліна говорить про зрозумілі правила, роботу державних інституцій і захищені права.
«Для нас із чоловіком, можливо, було б простіше повернутися. Але коли стаєш батьками, починаєш думати не тільки про себе», – каже вона.
Водночас родина не ставить крапку в питанні повернення. Аліна не знає, де вони житимуть через п’ять чи десять років. Якщо в Україні знову буде безпечно, стабільно і з’явиться впевненість у майбутньому, вони обов’язково повернуться до цієї думки.
Поки ж сім’я живе сьогоднішнім днем. А досвід дітей у Німеччині для Аліни став окремою темою – особливо після того, як вона сама почала працювати в системі освіти.
Нова професія дала Аліні змогу побачити німецьку освіту не лише очима матері. Вона працює в дитячому садку, проходила практику в початковій школі та інших соціально-педагогічних закладах і поступово помічала те, що з боку не завжди видно.
Найбільше її вразило ставлення дорослих до дитячої думки. Тут нормально ставити запитання, дискутувати, пропонувати інше рішення і навіть помилятися. Помилка не стає приводом для сорому – дитину радше спонукають зрозуміти, чому так сталося і як можна діяти інакше.
«З думкою дітей справді рахуються», – каже Аліна. Під час практики вона помітила й іншу особливість: у початковій школі, яку бачила зсередини, дітям не задавали надмірно багато домашніх завдань. Натомість було чимало проєктної та командної роботи, екскурсій, відвідувань музеїв, можливостей навчатися через власний досвід.
Саме ця свобода – ставити запитання, висловлювати свою думку, помилятися й шукати відповідь – стала для Аліни однією з найпомітніших рис місцевої освіти.
Втім, чим довше сім’я живе в Німеччині, тим менше Аліна дивиться на країну лише крізь призму того, що тут влаштовано краще чи інакше. За три роки назбиралося й чимало речей, до яких довелося просто звикнути.
Бюрократія, про яку часто говорять українці в Німеччині, Аліні теж знайома. Частина офіційних питань досі вирішується листами й поштою, а прийому в деяких лікарів доводиться чекати.
З часом, однак, прийшло розуміння, як працює система. У медицині, за спостереженнями Аліни, багато залежить від виду страхування, місця проживання і конкретного спеціаліста. Для термінових випадків є окремі можливості отримати допомогу, але людина, яка щойно приїхала до країни, не завжди знає, куди саме звертатися.
«Я не можу сказати, що медицина тут погана. Вона просто працює інакше: більше через планування та організацію, а не за принципом “сьогодні на сьогодні”», – пояснює Аліна.
Незвичними спершу були й прості побутові речі. У неділю більшість магазинів зачинені, і згодом Аліна почала сприймати це як частину іншого ставлення до особистого часу й відпочинку.
Помітною для неї стала й культура щоденної активності. Люди багато бігають, їздять велосипедами, а дітей змалку привчають до руху та самостійності. У садок вони можуть їхати поруч із батьками на велосипедах чи біговелах – невелика побутова деталь, яка добре запам’яталася Аліні.
Інший ритм життя відчувається не лише в побуті, а й у спілкуванні між людьми.
За спостереженнями Аліни, німці стриманіші за українців, не так швидко переходять до близького спілкування і більше бережуть особистий простір. На знайомство й довіру тут часто потрібно більше часу.
Та стриманість, переконалася вона, зовсім не обов’язково означає байдужість. У повсякденному житті їй траплялося багато доброзичливих людей, а ставлення до українців Аліна загалом описує як поважне.
«Я ніколи не почувалася тут чужою людиною, яка просто приїхала забрати чиїсь можливості. Навпаки, коли люди бачать, що ти працюєш, вчишся, намагаєшся інтегруватися і будувати своє життя, вони ставляться до цього з великою повагою».
За її спостереженнями, бажання працювати, вивчати мову, здобувати освіту й бути активною частиною суспільства тут цінують. Можливо, саме тому за три роки змінилося й відчуття самого Берліна – він перестав бути просто містом, куди родина приїхала через війну.
Найбільше в Берліні Аліні п
- Останні
- Популярні
Новини по днях
16 серпня 2026
