«Один із звільнених військових впізнав Вітю на фото, але знайти цього чоловіка я не можу»
Віктор Філюшин, солдат 24-ї окремої механізованої бригади, зник безвісти поблизу Часового Яру в січні 2025 року.
Невдовзі його наречена Віра Шильцова отримала сповіщення про те, що Віктор нібито загинув. Згодом з’ясувалося, що підтверджених свідчень його загибелі немає.
6 березня 2026 року один зі звільнених із російського полону військових упізнав Віктора на фотографії.
Що саме їй повідомив той військовий і як тривають пошуки Віктора, Віра розповіла «Точці Сходу».
«24 лютого 2022 року ми з Віктором ще не були знайомі. Обидва жили в Києві, хоча він родом із Херсона й переїхав до столиці понад десять років тому. До мобілізації Віктор займався фотографією, а також тренував дітей із джиу-джитсу. Ми познайомилися у січні 2023 року, під час блекаутів. У Віктора був собака, і в мене також. Як це часто буває серед власників собак, ми постійно зустрічалися на прогулянках. Коли згадую той час, найбільше в пам’яті залишаються зовсім прості речі. Віктор без жодного приводу дарував мені квіти. Майже щодня зустрічав після роботи, міг привезти обід або просто зробити щось приємне. Саме з таких маленьких вчинків і складалася наша близькість».
«Це сталося в листопаді 2024 року, а в січні 2025-го його направили на Донеччину, на напрямок Часового Яру. Навіть коли Віктор уже перебував на позиціях, ми все одно знаходили можливість говорити. Іноді спілкувалися навіть через рацію. Ми багато говорили про наше майбутнє. Я дуже важко переживала його мобілізацію, постійно хвилювалася й плакала. Мені здавалося, що попереду немає нічого доброго. А Віктор залишався спокійним і врівноваженим. Він вірив, що може бути корисним і що в усьому цьому є його особиста місія».
«24 січня ми говорили буквально до останнього моменту — до того, як Віктор із побратимами сів у машину й поїхав на позиції. Він сказав, що вийшов на вулицю, дивиться на зорі й думає про те, що не знає, де може опинитися завтра. Але запевнив, що все буде добре і він обов’язково повернеться. Сказав, що колись я буду дуже хорошою мамою, а він — хорошим татом, і надіслав коротке повідомлення: “Вірю в тебе. Вірю в мене”. Потім, уже через рацію, передав: “У мене все добре. Люблю Тофі, Міккі і тебе”. Тофі й Міккі — це наші собаки. Після цього зв’язок зник. 30 січня мене охопила дуже сильна тривога. Я відчула: щось сталося. Почала писати й телефонувати. Один із Вітіних побратимів, який тоді працював із дронами, відповів, що на позиції сталося щось недобре. Приблизно за пів години він написав, що Вітя нібито загинув. Сам він цього не бачив — почув від командира роти, якому, своєю чергою, таку інформацію нібито передали по рації. Згодом зі мною зв’язався представник бригади й повідомив, що Вітя загинув від поранень, несумісних із життям».
«Я постійно перепитувала, наскільки вони впевнені у загибелі. Один із командирів записав мені голосове повідомлення і детально розповідав, як тіло нібито намагалися евакуювати, але не змогли, і запевняв, що це точно був Вітя. Проте самого командира в тій групі не було. Згодом я знайшла людей, які займалися евакуацією, і вони сказали, що на ту позицію ніхто не виїжджав. Дрони там не підіймали, тіла ніхто не бачив, записів радіопереговорів про загибель також не збереглося. Тоді я зрозуміла, що мені розповідали подробиці події, свідків якої насправді не було».
«Я їжджу майже на всі обміни військовополонених і показую звільненим хлопцям фотографію Віті, сподіваючись, що хтось його впізнає. 6 березня цього року один зі звільнених, який сидів в автобусі, дуже довго і уважно розглядав фотографію через вікно. У Віті багато татуювань, тому я намагалася показати знімок, на якому їх добре видно. Хлопець був дуже серйозним і зосередженим. Він не просто кинув швидкий погляд — уважно все передивився, а потім показав на фотографію пальцем і почав ствердно кивати. Люди поруч одразу сказали мені: “Він упізнав, упізнав”. Потім військовий показав жестами “окей” і цифру десять. Пізніше знайомі військові пояснили, що в радіообміні “нуль-десять” може означати, що все добре. Я не можу стверджувати, що він саме це мав на увазі, але в той момент відчула, що він справді впізнав Вітю і намагався дати мені зрозуміти, що той живий. Я була впевнена, що через Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими я знайду цього військового і зможу з ним поговорити, але цього так і не сталося. Досі я не знаю, хто він і де саме міг бачити Вітю».
«Після його зникнення я познайомилася з багатьма його друзями і коли ми згадуємо його, всі говорять про одне й те саме — він завжди намагається допомогти. Він міг робити ремонт дружинам друзів, які служили, вирішувати чиїсь побутові проблеми, кудись їхати, щось лагодити. Вітя — серйозний та надійний. На нього завжди можна розраховувати. Він не з тих, хто залишить когось у складній ситуації, він ішов би до кінця і тому я впевнена — якщо в нього була хоча б найменша можливість вижити, він боровся максимально сильно. Він дуже хотів повернутися до мене».
«Особливо важко все переживає Тофі, Вітина собака. У перші дні після його зникнення вона поранила собі лапу і досі постійно розлизує рану. Ми зверталися до ветеринарів, одягали захисний комір, пробували різні способи, але вона все одно повертається до цієї лапи. Я часто кажу, що Тофі одужає, коли повернеться Вітя. Або навпаки — Вітя повернеться, коли нарешті загоїться її лапа. Я намагаюся продовжувати те, що є важливим для нього. Почала займатися джіу-джитсу, підтримую зв’язок із його друзями. Найбільше в моїй пам’яті залишаються його слова: “Вірю в мене. Вірю в тебе”».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
7 серпня 2026
