«Я ріс у сім’ї білою вороною»: історія викладача, якого підмінили у пологовому на Хмельниччині
Він усе дитинство почувався чужим у власній сім’ї. Добре вчився, не був схожий на братів, не знаходив спільної мови з батьками й не міг позбутися відчуття, що щось у його житті не так. Лише через 29 років це дивне відчуття отримало пояснення: Ярослава Вознюка випадково підмінили в пологовому будинку. Сьогодні він щасливий і переконаний, що нарешті знайшов своє місце у світі, розповіла журналістка Наталія Мазіна в авторському матеріалі для hromadske.
«Ти хочеш знати правду?» — саме з цього повідомлення в соціальних мережах у 2014 році для Ярослава Вознюка почалося нове життя. Жінка, яка майже рік стежила за ним здалеку, цікавилася його долею та переживала за нього під час Революції гідності, поставила запитання, яке перевернуло все.
«Так», — відповів Ярослав.
За кілька хвилин він отримав фотографію двох чоловіків. Один із них був майже його дзеркальним відображенням. Саме тоді він дізнався: сорок років тому в пологовому будинку на Хмельниччині його переплутали з іншою дитиною.
У 1985 році в районній лікарні майже одночасно народили двох хлопчиків. Один був первістком у родині лікарів — анестезіолога та терапевтки, інший став четвертим сином у сім’ї сільських колгоспників. Немовлята народилися однакової ваги та зросту, а медичний персонал переплутав бірки.
Так Ярослав опинився у невеликому селі, де його виховували тракторист Іван та телятниця Люба. Родина жила скромно. Найважчими були 1990-ті роки, коли зарплату видавали зерном, картоплею чи молоком. Грошей майже не було. Хлопець із дитинства працював нарівні з дорослими: косив сіно, допомагав із господарством, рубав дрова, коли батько не міг цього зробити.
Попри це він різко відрізнявся від старших братів. Добре навчався, легко опановував англійську мову, перемагав на олімпіадах, а однокласники списували в нього контрольні.
Саме через це в селі почали поширюватися чутки, що наймолодший син — «не свій».
«Я ріс білою вороною. Уже років у шістнадцять був упевнений, що колись зароблю гроші й зроблю ДНК-тест», — згадує Ярослав.
Після школи вступити до університету одразу не вдалося — у родині не було коштів. Щоб оплатити навчання, Ярослав сам збирав лікарські трави та продавав їх. Так він вступив до Житомирського університету.
Через високу вартість навчання відмовився від омріяної інформатики й обрав дешевшу спеціальність — математику та фізику. Паралельно працював завідувачем клубу, лаборантом, учителем інформатики, ремонтував комп’ютери, а після закінчення університету кілька років працював на будівництві.
Саме там швидко став бригадиром, навчився працювати з каменем, виконував складні роботи, а згодом навіть оздобив власну квартиру виробами з граніту та мармуру.
Практично весь заробіток він віддавав сім’ї.
«Просив збудувати веранду, провести воду, але гроші просто проїдалися. Одного дня зрозумів: якщо це нічого не змінює, почну жити для себе», — говорить він.
Після розгону студентів у листопаді 2013 року Ярослав вирішив їхати до Києва. Грошей не мав. Почув, що в його селі набирають людей на Антимайдан по 350 гривень за день. Відстояв один день лише для того, щоб заробити на пальне.
Потім зібрав будівельні інструменти, сів у машину й вирушив до столиці. На Майдані спочатку готував канапки, пізніше вступив до 14-ї сотні Самооборони.
Саме там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною. Коли Ярослав отримав поранення уламком бруківки, саме вона допомагала йому. У 2015 році вони одружилися.
Тим часом біологічна мати Ярослава роками жила з відчуттям, що після пологів сталася помилка. Новонароджений хлопчик не брав грудей, був неспокійним, але рідні переконали її, що все гаразд.
Минали роки. Микита — хлопчик, якого виховувала родина лікарів, — ріс зовсім не схожим на своїх батьків. Погано навчався, мав проблеми із законом, відбував покарання за крадіжку.
Після аналізів крові під час постановки на військовий облік у сім’ї виникли серйозні сумніви. Жінка підняла архіви пологового будинку й дізналася, що того дня народила ще одна жінка.
Так вона знайшла Ярослава. Довгий час лише спостерігала за ним у соціальних мережах, а після Майдану все ж наважилася написати.
Зустріч із біологічною родиною Ярослав пам’ятає до дрібниць. «Мама обійняла мене — і я відразу відчув, що вона рідна. На душі стало спокійно. Саме тоді вперше сказав їй: “Мамо”», — розповідає він.
Із біологічним батьком вони довго спілкувалися телефоном, дивуючись, наскільки схожі. «Однакові носи, великі вуха, голос, манера жартувати…»
Батько дуже просив змінити прізвище, але Ярослав відмовився. «Я виріс Вознюком. Таке прізвище має моя дружина і мої діти. Так і залишиться.»
Розповісти правду людям, які його виховали, було найважче. Мати Люба лише повторювала: «Ти мій. Ти наш.»
Батько після інсульту вже не міг говорити, але, почувши правду, заплакав. На жаль, зустрітися зі своїм біологічним сином Микитою вони не встигли. Батько помер у 2019 році, мама — роком пізніше.
«Колгосп забрав їхнє здоров’я. Вони все життя дуже тяжко працювали», — говорить Ярослав.
Після восьми років у будівельній сфері Ярослав перейшов працювати до Національного університету «Києво-Могилянська академія». Спочатку очолив лабораторію факультету інформатики, а сьогодні викладає цифрову електроніку та працює аналітиком із кібербезпеки.
З біологічними батьками він підтримує теплі стосунки. Вони телефонують майже щодня.
Разом із дружиною виховують трьох дітей — двох синів і доньку Соломійку.
«Коли ще були живими мої батьки із села, я казав, що я найбагатша людина, бо маю дві мами й двох татів. Я вдячний тим, хто мене виховав. Батько навчив працювати руками, мама — любити сім’ю. Вдячний і біологічним батькам — за життя, підтримку й відчуття, що я завжди можу звернутися до них.
У якийсь момент усі пазли склалися. Я знайшов своє місце у світі. Я щаслива людина. Я серед своїх».
- Останні
- Популярні
Новини по днях
25 липня 2026
