«Найлюдяніша справа — займатись творчістю», — ветеран Андрій Тирса про шлях у кераміці, війну і свободу творити
У Львові діє творча майстерня кераміки Tyrson Ceramics. Її заснував Андрій Тирса родом з Полтавщині, який двічі був у війську.
У невеликій майстерні, захованій серед львівських двориків, пахне глиною, фарбами і трохи кавою. Простір заповнений речами: на полицях — десятки фігурок і заготовок, на столах — інструменти, банки з фарбою. Тут немає стерильної впорядкованості — натомість є живий, творчий хаос, у якому усе має своє місце.
Журналістів ІА Дивись.info зустрічає Андрій Тирса — спокійний, зосереджений, трохи усміхнений. Його шлях у кераміку починався не з академічної освіти, а з потреби і цікавості. Чоловік за фахом біолог, а дружина — викладачка образотворчого мистецтва та психологиня. У 90-х вони фактично вчилися кераміці з нуля. Дружина вела дитячий гурток, де потрібно було працювати з глиною, хоча не мала в цьому досвіду — так само, як і чоловік. Інформації тоді майже не було: ні інтернету, ні відеоуроків, навіть у бібліотеках — лише застарілі або фрагментарні матеріали.
Андрій Тирса згадує, що освоював ремесло інтуїтивно: за фотографіями в журналах, спостерігаючи за майстрами на екрані телевізора, методом спроб і помилок.
На стіні серед робіт і інструментів помітна велика дошка з логотипом і назвою майстерні. Саму назву чоловік пов’язує зі своїм шкільним прізвиськом, а логотип вибудуваний довкола літери «Т», стилізованої під фігуру людини у спіралі — символі розвитку і гончарного круга.
У цій майстерні розмова про ремесло швидко переходить у розмову про свободу, досвід і пошук свого місця.
Мені було десь 25–26 років. За плечима було доволі цікаве, мінливе життя. Переосмисливши, як у цьому світі все влаштовано, я вирішив, що треба вибрати для себе щось таке, що мені буде подобатися.
Я вже склав свою думку про країну, в якій я живу. З нею ніяких відносин мені не хотілося. Тому я почав шукати з самих коренів, звідки людина. Наприклад, як вона була створена, ким вона була створена. Наприклад, створена за образом і подобою. Кого — за образом і подобою? Творця. Ага, значить, основна його робота була — творити. Основна робота — творити і дивуватися, з чого він творив цих людей. З праху земного — з глини.
Мені це було дуже цікаво. Я тоді пішов десь на болоті набрав глини, поліпив навколо пальця, зробив дірочку, подув — воно не свистить. Я зрозумів, що не все так просто.
І зацікавило те, про що я думав: це, мабуть, найлюдяніша справа — займатися творчістю. Там ще така цікава штука в Біблії: у Бутті (перша книга Біблії та всього Старого Завіту — ред.) людей створювали двічі. Один раз створювали людей, щоб вони насолоджувалися і множилися, а потім не було кому землю порати. І Бог подумав: ну, треба, щоб було кому це робити.
Взяв і другий раз створив людей. Тому я так подумав: ну, раз за образом і подобою, то треба творити.
Ми почали ліпити, а друзі зацікавилися. А я потім кажу дружині: «Давай, може, спробуємо якось це продавати, бо раз людям цікаво, можливо, вони зможуть обміняти свої сили на наші — конвертацію через якісь гроші». Дружина каже: «Та кому це потрібно?»
Ми тоді таких маленьких звіряток робили. Я їх робив так, щоб людина, коли в руку взяла, не хотіла його ставити назад, бо нам дуже гроші були потрібні. Я думаю: раз людина взяла і назад ставити не хоче, значить вона щось дасть взамін. А що в неї є? Гроші дасть — чудово. І я перший раз пішов в Кременчуці в таке місце, де художники продають свої вироби. За перший день продав так, що мені вистачило на джинси. Нас це дуже здивувало, бо на підприємстві для цього треба було ледь не місяць працювати за такі гроші. Тому ми так узялися за цю справу.
І загалом очі людей і їхня реакція, коли вони підходять, коригують дії, підказують, куди рухатися. Бо дивишся, бачиш: ага, людям подобається чи не подобається, яким до вподоби, скільки платять — більше чи менше, куди і в який бік рухатися.
Ну, а після звільнення зі Збройних сил України весь стиль повністю змінився.
Ну, з приводу Полтавщини, то колись ми робили таку сувенірщину, шароварщину. Це було потрібно, бо це були швидкі гроші, і їх було багато. Загалом у кераміці є два напрямки: ти робиш, що хочеш, і ти робиш, щоб було за що робити те, що хочеш.
Бо поки робиш те, що хочеш, треба за щось жити. Тим паче, дружина була вагітна, і треба було дуже швидко заробляти. Тому ми й взялися за сувеніри. Це мало величезний попит. Ми працювали як коні, бо це дешево і багато.
Тому всі роки, які ми працювали, мені хотілося працювати мало і дорого. І багато років ми до цього йшли. Чому я кажу «після звільнення зі служби»? Тому що ми довго збиралися переїхати до Львова. Ми їздили на ярмарки за кордоном, а зі Львова ближче їхати. Елементарно, фізично. І ми років 5 чи 7 збиралися.
24 лютого 2022 року ми з валізою вскочили в машину — і все. На цьому наше місце одразу змінилося. Тут вчилася донька, ми переїхали сюди.
А мотиви, розумієте, — така штука в голові. У мене ідей і робіт, мабуть, на 300 років вперед. Я розумію, що нічого не встигну з цього зробити. Тому з цих образів висмикуєш те, що ближче, те, що більше хочеться робити.
З цими рибами цікава історія: колись попросили зробити для океанаріума. А я вже давно не робив таких смішних фігурок. Раніше воно йшло.
Я завжди роблю слонів, відправляю їх уже років 5 на міжнародний аукціон. Жінка з Канади бере аукціон у Сполучених Штатах і збирає гроші на допомогу індійським слонам, які постраждали від людей. І от звернув увагу: мої перші слони після демобілізації мені не подобалися. В них були якісь невеселі очі. І тут нічого не зробиш. Це щось таке на кінчиках пальців.
Буває, нічого не хочеш, тиць, тиць, тиць — і воно все веселе, нормальне, кумедне. А буває, як не міняй інструменти, настрій, як не стій перед дзеркалом, не пий каву чи чай, не налаштовуєшся — і воно щось не таке. Потім трохи попустило.
Дружина відновила ангелів робити. Я спробував — якось вони зі мною не резонують. Тому я більше переключився на те, чим хотілося багато років займатися. Це більш абстрактні мотиви, де асиметрія, відсутність правил.
Чому мене так посміхнуло трошки опішнянське (опішнянська кераміка — традиційна українська кераміка із селища Опішня на Полтавщині, одного з найбільших осередків виробництва гончарної кераміки в Україні — ред.). Бо я завжди не хотів бути відповідним до традиції. Тут трішки інші напрямки кожен собі обирає. Є відкриття; є той, хто описує відкриття; є той, хто описує описане відкриття; є аналітики, які це розбирають на частини; є системники, які вписують це в систему, стабілізують, систематизують. І десь позаду є споживачі, які про це читають.
Мені подобається бути на першому місці. Там, де відкриваєш для себе щось таке, чого ще ніхто не бачив, і сам дуже дивуєшся. І тому це найцікавіше.
Традиції — це десь дуже далеко позаду, але це дуже потрібно, бо ти знаєш, куди не вступати, якщо не хочеш туди попадати. Тому мене завжди цікавило щось таке, де я можу вивести себе в якесь потойбіччя, де ще можна знайти те, що туристи не бачили і в інстаграмі не показали.
У Львові все почалося, коли я приїхав. Я добу спав, бо ми їхали дуже довго, з дуже малою швидкістю. Там була колона автомобілів, я відіспався і пішов записуватися в ЗСУ. Після демобілізації була накопичена якась сума грошей, теща допомогла, і я на всі ці гроші перевіз своє обладнання з Кременчука до Львова.
Спочатку я перевіз його до British School, там ми домовлялися працювати. Потім ми вирішили, що треба орендувати свою майстерню, бо мені важко бути хоча б частково найманим працівником, щоб хтось розповідав мені, як працювати і коли приходити. Мені подобається самому структурувати своє життя.
Тому ми винайняли майстерню, і на цьому гроші скінчилися. Тому перше літо, після того як ми почали відновлюватися, я працював таксистом, щоб заробити на оплату оренди майстерні.
Було, м’яко кажучи, складно в той період. Я вже думав зовсім поміняти діяльність і шукати щось непосильне, як роботу по найму. Але, знаєте, треба лупати скалу і бажано не зупинятися за пів метра від цілі. І от ці пів метра ми витримали. Слава Богу, дотрималися і пробили нарешті цю твердь.
Місто допомогло тим, що воно є Львів. Хтось із дівчат сказав на ветеранському ярмарку, що Львів — це культурна мітка України. На сьогодні Львів — це єдиний вузол, через який в Україні рухається все: туристи, фінанси, зброя, політика.
Куди не ткни пальцем — все рухається через Львів. Це як шовковий шлях — не можна йти через Жмеренку, через Свердловськ, через Урал, бо незручно людям.
Ми давно хотіли переїхати до Львова, бо тут дуже зручно ментально, культурно, фінансово, географічно. І дуже допомогло те, що з’явилися ветеранські ярмарки. Вони просто багатьом, хто бере участь участь, дуже допомогли. Як знаєте, ти провалюєшся, а тут якийсь штричок — ти ногу наштрикнув, але сперся, відштовхнувся і десь далі полетів.
До слова, більше про гранти для ветеранів й не тільки ми розповідали тут.
Ми ще перед війною продавали вироби на Etsy (вебсайт електронної комерції, спрямований на вироби ручної роботи, вінтажні та унікальні речі — ред.) за кордон. І там була певна клієнтура, яка навіть підтримувала мене деякий час, коли на початках я не міг собі навіть термобілизну купити, бо наші волонтери в Європі вигребли все: електричні станції, павербанки, одяг — магазини були пусті. І деякі американські покупці допомагали мені щось придбати.
Там була маленька база, яку ми почали відновлювати. Українські клієнти всі втратилися. І тим більше ми не хотіли повертатися до сувенірщини. Бо завжди хотілося щось більш стильне, серйозне. Львів у цьому плані дуже резонує архітектурою, стилем життя.
Тут кожен заклад має своє обличчя. Я розумію, що кожен заклад задіює випускників, студентів, дизайнерів, які тут живуть, вчаться, працюють, і вони вибухають своїми ідеями. І це все налаштовує на правильний лад.
Це як було колись у мене, коли вперше потрапив у Париж і йшов по вулицях. Я дивився на ці лінії і розумів, чому митці всього світу сюди їдуть. Атмосфера таких образів надихає на створення нових образів. Ось так і у Львові.
Коли ми почали відновлюватися, я думав, що це нікому не потрібно взагалі. Я був розгубл
- Останні
- Популярні
Новини по днях
15 липня 2026
