«Без тата вдома зникло життя»
Василь Токар, старший сержант 110-ї окремої механізованої бригади, зник безвісти у січні 2025 року. Це сталося під час виконання бойового завдання поблизу села Нескучне на Донеччині.
Донька захисника Юлія вже понад півтора року не припиняє його пошуків: звертається до державних органів і міжнародних організацій, аналізує відео, які публікує російська сторона, організовує акції у своєму місті й робить усе можливе, щоб ім’я її батька не зникло разом із його статусом «безвісти зниклий».
Про службу на фронті, можливий полон та боротьбу, яка триває Юлія розповіла «Точці Сходу».
«24 лютого 2022 року вся наша родина була вдома, на Полтавщині. Ми були шоковані початком повномасштабної війни, але навіть не думали про евакуацію. Навпаки, всі говорили лише про те, як жити далі тут. Батько майже рік залишався вдома й працював на будівництві. У січні 2023 року його мобілізували. Підготовка тривала лише один-два тижні, після чого він опинився в Авдіївці, на коксохімічному заводі — одному з найважчих напрямків фронту. Там він пережив втрату командира, з яким був дуже близький. Вони трималися до останнього, але коли стало зрозуміло, що російські війська прориваються на територію заводу, їхній групі вдалося вийти з оточення. Вони врятувалися, і для нашої родини це було справжнім дивом».
«Після виходу з Авдіївки їхню бригаду розформували, а тата прикомандирували до 110-ї окремої механізованої бригади. Його відправили на Донеччину — в район Великої Новосілки. У ніч із 4 на 5 січня 2025 року він разом із трьома побратимами вирушив на бойове завдання і сказав, що приблизно десять днів не буде на зв’язку. Я чекала, але коли минув цей термін, зрозуміла, що щось не так. Почала шукати будь-яку інформацію: переглядала соцмережі, писала людям, шукала контакти військових із його підрозділу. Так я вийшла на одну родину, яка також шукала свого зниклого. Вони дали мені кілька номерів. Один із командирів написав, що позиція, де перебував батько, була в районі Нескучного, а після мінометного обстрілу та ударів FPV він вважається зниклим безвісти. У лютому 2025-го в одному з російських Telegram-каналів я знайшла відео, опубліковане ще 12 січня. На ньому був чоловік, дуже схожий на мого батька. Я не можу сказати, що впевнена на сто відсотків, але переконана приблизно на 80. Чоловік був схожий зовні, але найбільше мене зачепили голос і манера говорити. Батько завжди мав особливий наголос у деяких словах, і на відео я почула саме це. Я одразу звернулася до фахівця, який проводить портретні експертизи, але мені відповіли, що через низьку якість відео воно не підлягає дослідженню. Офіційного підтвердження досі немає».
«У нас із батьком завжди були дуже довірливі стосунки. Те, що він міг не сказати мамі чи братові, часто говорив мені. Зазвичай він веселий, жартівливий, душа компанії, але тоді в його голосі відчувалося пригнічення. Мій батько — людина із золотими руками. Він міг власноруч зробити буквально все: побудувати, відремонтувати, сплести кошики, спекти хліб чи приготувати вечерю. Він завжди був опорою для нашої родини. Зараз мама залишилася сама, і їй доводиться вчитися робити те, що раніше завжди робив батько. Але найважче — навіть не побут, а постійна невідомість, яка не дозволяє жити далі. Будь-яка радісна думка миттєво обривається спогадом про батька і про те, що ми досі не знаємо, де він і що з ним сталося».
«Ми продовжуємо шукати батька всіма можливими способами. Надіслали десятки запитів до різних державних органів, міжнародних організацій та інших установ. Крім того, я стала організаторкою акцій на підтримку військовополонених і зниклих безвісти у Глобинській громаді. Але мене досі вражає, що багато людей не розуміють, що таке полон чи втрата. Нещодавно я стала свідком випадкової розмови між підлітками в магазині. Вони обговорювали державний прапор, приспущений через загибель військового, і байдуже сказали: «Знову хтось здох». Я працюю вчителькою і переконана, що ставлення дітей до війни формується насамперед у родині. У школі ми багато говоримо про патріотизм, про повагу до військових, але дитина щодня чує, як про це говорять удома. Мені дуже хочеться, щоб діти не лише знали, що в країні триває війна, а й розуміли, через що проходять родини загиблих, військовополонених і зниклих безвісти. Цьому співчуттю теж потрібно вчити».
«Я дуже вірю, що одного дня, під час чергового обміну, мій батько вийде з автобуса, а я зможу його обійняти і сказати, що більше нікуди його не відпущу. Лише зараз я зрозуміла, наскільки важливо говорити своїм близьким: “Я тебе люблю” і “Я за тобою сумую”. Ми не звикли часто говорити одне одному такі слова. І я дуже шкодую про це».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
10 липня 2026
