Чому в Україні не буде нескінченної війни, а ми переможемо - Віталій Чепинога

04.12.2023, 09:16 inlviv.in.ua

У ніч на 25 листопада відбулася наймасштабніша, з початку війни, атака “шахедів” на Київ. Повітряна тривога тривала загалом шість годин. І хоча сили протиповітряної оборони збили 74 з 75 (!) ворожих безпілотників та одну ракету, соціальні мережі подекуди сповнилися скептицизму щодо зимових перспектив України. Люди пишуть, що “це тільки початок”, що “завтра буде балістика”, що Росія накопичила багато ракет, що “вони доб’ють нашу економіку та критичну інфраструктуру” і тд. Як правило, у людей, що пишуть подібне, немає жодної ексклюзивної інформації, інсайдів чи доступу до закритих джерел. Вони це пишуть “просто так”, за власними “заводськими налаштуваннями”. Окрім того, ці люди нічого не пропонують. Це просто “плач Ярославни”, як окремий різновид комунікативного мистецтва. І в цьому є велика загроза соціальних мереж для людської психіки. Часто ми шукаємо в соцмережах якоїсь об’єктивної правди, але замість цього лише зчитуємо чужі настрої, що мають виключно суб’єктивний характер та ніяк не співставлені з дійсністю. Грубо кажучи, ми схильні іноді в чиїйсь абстиненції, вбачати аналітику та візії. Людині важко повертатися до психологічного й побутового дискомфорту. Ми пам’ятаємо перші дні вторгнення, зимовий блекаут минулого року, шум електрогенераторів, стигмати від налобних ліхтариків, безкінечні виття сирен. Нам не хочеться, щоб це було знову. І цим самим, як це не парадоксально, ми й допомагаємо ворогу досягти мети своїх атак. Посіяти зневіру й песимізм, вбити надію, загнати в глибоку депресію – це головна мета російської агресії. Бо зруйновані сподівання це іноді ще гірше, ніж зруйновані електростанції. Замість того, щоб сісти та бідкатися про свою лиху долю і відсутність перспектив, іноді варто озирнутися назад, і побачити той шлях, яким ми пройшли за ці майже два роки великої війни.

Читати повністю…