Перший канцлер ФРН призначав колишніх нацистів на державні посади

27.09.2026, 18:32 newformat.info

Перший канцлер Федеративної Республіки Німеччина Конрад Аденауер після Другої світової війни свідомо інтегрував частину колишніх членів і функціонерів нацистської системи в політичне та суспільне життя нової держави. Історик і біограф Аденауера Норберт Фрай пояснює це прагненням канцлера залучити мільйони німців до нової демократичної системи та одночасно послабити самостійні праві політичні сили.

Тема знову опинилася в центрі уваги через сучасні дискусії в Німеччині щодо ставлення Християнсько-демократичного союзу до правої «Альтернативи для Німеччини» (AfD). Канцлер Фрідріх Мерц апелює до традицій ХДС часів Аденауера, обґрунтовуючи дистанціювання від AfD. Однак історична політика першого канцлера була складнішою.

Сам Аденауер був противником нацистського режиму: після приходу нацистів до влади його усунули з посади обербургомістра Кельна, а згодом заарештовували. Водночас після створення ФРН у 1949 році перед його урядом постало питання, як інтегрувати суспільство, значна частина якого була тією чи іншою мірою пов’язана з попереднім режимом.

За словами Фрая, Аденауер не вірив поширеним після війни твердженням про те, що пересічні німці нічого не знали про переслідування євреїв, військовополонених та інші злочини нацистів. Однак канцлер уникав перетворення питання колективної відповідальності на центральну тему своєї внутрішньої політики.

Історик пояснює його підхід політичним розрахунком: постійне нагадування виборцям про їхню відповідальність за нацистське минуле могло ускладнити їхню інтеграцію в нову демократичну державу.

Подібні міркування існували не тільки в консервативному таборі. За словами Фрая, соціал-демократи Віллі Брандт, який був змушений емігрувати за часів нацизму, та Курт Шумахер, який пройшов через нацистські концтабори, також вважали важливим залучити якомога ширшу частину населення до демократичної системи.

У перші повоєнні роки денацифікація ставала дедалі менш популярною серед населення Західної Німеччини. Аденауер уже у своїй першій урядовій заяві виступив за завершення широкого переслідування колишніх членів нацистських структур.

Поступово багато людей, які раніше були членами НСДАП або працювали в установах Третього рейху, повернулися до державної служби, бізнесу та інших суспільних інституцій.

За оцінкою Фрая, після других виборів до Бундестагу 1953 року цей процес став настільки помітним, що частина американської преси говорила про «ренацифікацію» Західної Німеччини. Історик наголошує, що справжнього повернення нацистського режиму не відбулося, але до інституцій ФРН справді інтегрували значну кількість людей, які раніше підтримували націонал-соціалізм.

Політична стратегія канцлера поширювалася й на партійну систему. Перший федеральний уряд 1949 року сформували ХДС/ХСС, Вільна демократична партія та права Німецька партія (DP). Це підтверджують історичні матеріали Федерального центру політичної освіти Німеччини.

DP представляла національно-консервативну частину післявоєнного електорату. Аденауер намагався інтегрувати цей політичний спектр у систему ФРН, водночас проводячи межу щодо відкрито неонацистських сил.

Ця межа мала практичне значення. Відверто неонацистська Соціалістична імперська партія (SRP), яка орієнтувалася на модель НСДАП і залучала колишніх нацистських функціонерів, у 1952 році була заборонена Федеральним конституційним судом за поданням уряду Аденауера.

Водночас легальні правоконсервативні сили Аденауер намагався не ізолювати, а поступово поглинути політично. Німецька партія втрачала самостійне значення, а частина її провідних політиків зрештою перейшла до ХДС.

Це було частиною ширшої консолідації партійної системи ФРН. Якщо перший Бундестаг був значно фрагментованішим, то протягом 1950-х років вплив невеликих партій різко скоротився, а ХДС/ХСС посилився: на виборах 1957 року блок отримав 50,2% голосів.

Фрай оцінює політику Аденауера неоднозначно. З моральної точки зору повернення колишніх переконаних нацистів на впливові посади залишається проблемною сторінкою історії ФРН. Водночас політично Аденауеру вдалося інтегрувати значну частину післявоєнного суспільства в нову демократичну систему та суттєво звузити простір для окремої радикально правої політичної сили.

Історичні паралелі із сучасною AfD при цьому мають очевидні обмеження: політична система, законодавство та суспільні умови Німеччини початку 1950-х суттєво відрізнялися від сучасної ФРН. Тому політика Аденауера сама по собі не дає однозначної відповіді на нинішню дискусію щодо співпраці демократичних партій з AfD.