«Війна стала стихійним паводком»: як історія закритої громади перетворилася на фільм про єднання

17.06.2026, 16:58 bukovyna.online

Генеральний директор Миколайчук OPEN Олексій Гладушевський перед початком показу зазначив:

«Це для мене навіть не зовсім фільм — це така мистецька притча. Тому що це мистецтво на екрані. Проте це не просто мистецтво заради мистецтва. Воно говорить про важливі сучасні теми».

Сюжет розгортається навколо закритої релігійної громади в каньйоні Дністра. Колись на цих територіях проходили фронти двох світових воєн. Це мирна й тиха місцевість, наповнена дитячим сміхом, однак її спокій час від часу порушують повені та війна.

Люди об’єднуються, щоб упоратися з наслідками повеней, які змінюють життя громади так само, як війна змінює країну.

Разом із героями документальної стрічки глядач спостерігає трансформації, у яких нинішня війна переплітається з минулим, проте завжди залишається відчуття дому.

За словами режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, початкова ідея фільму полягала в тому, щоб показати, як зміна клімату впливає на громади, які не є безпосередніми причинами цих процесів. Водночас саме вони часто зазнають найбільших наслідків кліматичних змін.

«З початком війни цей контекст набув ще більшого значення. Мені стало цікаво, як на них впливає війна. Я багато знав про те, що там є зруйновані під час Другої світової мости, й десь там проходила лінія фронту.

Коли почали знімати — зрозумів, що люди фактично живуть на відбудованих територіях. І війна стала стихійним паводком, який змінював життя не тільки цієї громади», — пояснює режисер.

Дмитро зазначив, що стрічка не про громаду, а про суспільство, яке зазнає змін.

Під час створення фільму виявилося непросто знайти воїнів із тієї місцевости. Тобто людей, які не є частиною громади, але вони знають про неї.

Спершу було декілька етапів погодження на зйомку. Також важливо, аби бійці на той момент перебували у ротації та повернулися до своїх будинків, де вони базувалися. Крім того, важливим фактором стала тема розмови військових під час вечері, адже потрібно було зафіксувати спогади про дім.

Про найскладніші етапи роботи Дмитро Сухолиткий-Собчук каже:

«Найважче було розуміти, що ми їдемо знайомитися, а знайомитися вже немає з ким, бо війна забрала цю людину. І, як нам розповідали волонтери на українській прем’єрі, з’ясувалося, що деяких бійців із тих бригад, яких ми знімали і які зафіксовані у фільмі, вже немає серед живих. Є також ті, хто зазнав поранень».

На презентації був присутній один із бійців, якого залучили до зйомки. Він зазначив, що спершу був не зовсім налаштований, проте згодом усіх попередили, що це буде не так, як звичне інтерв’ю.

«Ми знали, що це фільм, яка його ідея. Тоді мені стало цікаво подивитися, що саме це буде. Але Дмитро сказав, що можна розмити обличчя, якщо я не хочу, щоб мене впізнавали. Та коли хлопці приїхали, все це було дуже невимушено», — розповідає військовослужбовець.

Він пригадує, що в якийсь момент перестав помічати камери. А згодом — коли Дмитро показав стопкадр на камері — усвідомив, що не хоче жодного замилювання, бо зрозумів, що це буде щось особливе.

До створення фільму залучили чотирьох операторів. Один із них — Іван Морараш — зізнається, що процес знімання був справді складним. Він пояснює:

«Мабуть, завдяки терпінню Дмитра і я навчився цього. Ми починали здалеку, з телеоб’єктивів. Згодом підходили все ближче і ближче. Бували кадри, які в нас не виходили, але поступово ми звикали до жителів громади, а вони до нас — і так вдалося записати те, що ми записали».

Фільм знімали п’ять років, тому у команди була можливість шукати необхідні кадри. Цікаво й те, що у стрічці практично всі кадри статичні — камера не рухається. Відеограф зазначив, що до цього звикнути теж спершу було непросто.

Кадр із фільму. Фото надав Іван Морараш

Проте у фільмі є кадр панорами, над яким довелося довго попрацювати: коли взимку на воді відколювалися та пливли за течією малі шматки льоду. Згодом цей кадр так сподобався, що подібний вирішили повторити і на фронті — що стало візуальним містком між селом, де панує спокій, та війною.

Також цікаво, що у стрічці глядач не бачить героя, який розмовляє, але кожна розповідь чи діалог доповненні детально вибудуваними кадрами.

Нагадаємо, торік «Тиха повінь» здобула перемогу у конкурсі Міжнародного фестивалю документального кіно в Амстердамі (IDFA). Фільм переміг у категорії «Найкраща операторська робота».

Знайти героїв для фільму виявилося також досить складно. Як зазначив режисер, далеко не всі мешканці погоджувалися на зйомки чи відверті розмови перед камерою, тому команді знадобилося багато часу, щоб вибудувати довіру.

Спільнота живе за суворими правилами: її релігійні переконання передбачають численні обмеження в повсякденному житті. Вони живуть без світла, електрики, машин, великими сім’ями. Крім того, ніколи не знімаються та не фотографуються.

«Знайти ці три сім’ї, які погодилися, — це був великий виклик. Не всі хотіли, щоб на їхньому подвір’ї знімали і щоб вони щось говорили. Найдовший діалог у нас був у селі Космирині. Проте це і є завдання режисера: знайти підхід й отримати відкритість», — пояснює він.

Під час зйомок команда часто не втручалася в події, а просто чекала на потрібні моменти.

«Ми приходили і чекали. Рано чи пізно те, що нам потрібно, відбувалося. Так само було і з вечерями: ми приходили заздалегідь і чекали, поки почнеться розмова про дім, про хліб тощо. Треба було набратися великого терпіння. Тому на екран потрапила лише вершина айсберга», — зазначає режисер.

Після показу фільму під час традиційного обговорення Дмитро звернув увагу на відмінності в реакціях глядачів під час показів у різних містах. За його словами, сприйняття стрічки значною мірою залежить від досвіду, який переживають люди під час війни.

«Коли на екрані хлопці говорили про вечерю, про дім і про те, що хотіли б повернутися, в залі було чути сльози та схлипування. Саме так реагували глядачі й під час показів у Європі», — каже Дмитро.

Водночас у Києві на ці самі сцени реагували інакше.

«На тих самих сценах, які в Чернівцях викликали сльози, київська авдиторія реагувала сміхом. Війна впливає на сприйняття реальности, зміщує акценти. Що більше людина має посттравматичного досвіду, то інакше вона реагує на такі моменти. Мені здається, що реакція чернівецької публіки була ближчою до тієї, яку я бачив під час показів у Європі», — розповідає режисер.

Підсумовуючи, він наголошує, що попри воєнну тематику фільм насамперед розповідає про людську стійкість, прагнення повернутися додому та відбудувати втрачене.

«Це життєствердна картина. У ній є думка про те, що єднання — наша національна риса, а бажання відбудувати свій дім значно сильніше за небезпеку, яка може залишатися після років окупації та бомбардувань. Дім — це те, що сьогодні боронять Збройні сили України», — каже Сухолиткий-Собчук.

За його словами, маршрут фільму символічно пролягає від відносно спокійних регіонів до територій, наближених до фронту.

Раніше «Шпальта» писала інтерв’ю з оператором фільму «Тиха повінь» Іваном Морарашом.

Фото авторки

Західна Україна

Інформує: Shpalta.media