У Краматорську та Слов’янську змінять графік роботи ПриватБанку

27.10.2026, 12:48 acmc.ua

З 1 листопада 2026 року відділення ПриватБанку в Краматорську та Слов’янську працюватимуть за зміненим графіком. Через подовжену комендантську годину клієнтів обслуговуватимуть із 11:00 до 16:00, а у вихідні відділення не працюватимуть.

Про це повідомляють у Краматорській раді.

З 1 листопада 2026 року ПриватБанк змінить графік роботи відділень у Краматорську та Слов’янську на Донеччині. Через подовжену комендантську годину клієнтів прийматимуть із 11:00 до 16:00 без перерви.

У Краматорську працюватиме одне відділення банку. Воно розташоване в центральній частині міста, у районі ЦУМу та Будинку культури НКМЗ, за адресою: вул. Богдана Хмельницького, 13-11Н.

У Слов’янську клієнтів обслуговуватиме відділення на вулиці Центральній, 38.

Відділення працюватимуть із понеділка до п’ятниці, субота та неділя – вихідні.

До кінця жовтня, з 26 до 30 числа, відділення ПриватБанку в Краматорську та Слов’янську працюватимуть за попереднім графіком — із 08:00 до 16:00.

Стежте за новинами Донеччини в Telegram. Підписуйтеся на наш канал – там оперативно публікуємо головне протягом дня.

«Я хочу в той Краматорськ, що був до війни», – говорить Надія Корабльова, яка після повномасштабного вторгнення виїхала з родиною до Німеччини. Там вона вивчила мову, працювала в реабілітаційній сфері й тепер навчається на фізіотерапевтку. Її чоловік лікується та працює на кухні у медзакладі. Попри нове життя, роботу й можливості, Надія сумує за домом і не знає, чи зможе повернутися до рідного міста. Свою історію вона розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру».

У Краматорську я професійно викладала йогу шість років до повномасштабного вторгнення. Мала проводити заняття зранку 24 лютого, але всю ніч не могла заснути через погане передчуття. Я бачила, як до аеродрому летіли ракети, наче метеорити, й вибухали. Це було жахливо. Відразу розбудила чоловіка і шестирічну доньку, і ми поїхали в Білозерське біля Добропілля. Здавалося, в маленькому містечку буде не так страшно. Там ми прожили пару тижнів, але тихіше не ставало, і ми повернулися до Краматорська за речами. Планували зняти квартиру чи хатинку на заході України. Зрештою зупинилися в Луцьку, прихисток вдалося знайти у спортзалі. Нам не вдавалося винайняти житло за адекватною ціною. Також пробували влаштуватися роботу. Я пішла в йога-студію, де мені запропонували лише волонтерити. Ще знайшла єдине оголошення про роботу касиром, але зарплати не вистачило б навіть на оренду.

Мій чоловік мвав інвалідність. Його перевірили у військкоматі й дали дозвіл на виїзд за кордон. Тоді у фейсбуці була група, де німці пропонували допомогу українським біженцям. Я написала туди оголошення про нашу родину, і відгукнулося дуже багато людей. Ми вибрали німкеню, яка жила з двома доньками в Нижній Саксонії, неподалік від Нідерландів. Їхали дуже довго, ночували в Польщі. Коли опинилися в Німеччині, то у якийсь момент подумали повернутися назад, бо все здавалося дуже дорогим – боялися, що не вистачить грошей.

Ночували на заправці, вже брудні й замучені, аж раптом зустріли одного чоловіка. Він розповів, що й сам був біженцем із Туреччини, й запросив нас до себе в Лейпциг – переночувати, поїсти й помитися. Ми відмовилися, а він дав нам 50 євро на бензин. У цьому ми побачили знак і поїхали далі. Наша німкеня зустріла нас із тортом, бо в чоловіка був день народження. Вона багато допомагала українським родинам, приймала їх і швидко знаходила квартири. Та ми в неї затрималися на чотири місяці й допомагали по господарству. Вдень я ходила на мовні курси, а ввечері поралася на стайні та готувала їжу. Однак нам було складно так довго жити в одному господарстві без власної кухні й туалету. Зрештою німкеня знайшла нам окрему квартиру й допомогла з переїздом.

Серце мого чоловіка слабшало – й лікарі рекомендували термінову операцію. Однак перша була невдалою. Я ще погано розуміла німецьку й не розібралася в усіх тонкощах. Зрозуміла, що частина його серця не працювала й потрібна друга операція. Чоловіку поставили кардіостимулятор, але виникло ускладнення. Тільки після четвертої операції, два роки тому, все налагодилося, і він навіть зміг почати працювати.

Операції покрила страховка, але ми мали доплачувати 10 євро за кожен день перебування в стаціонарі. Тут у лікарнях дуже добрий догляд: хороше харчування, реабілітація в центрі з басейном. Але, коли йдеться про операції, потрібні зв’язки – як тут кажуть, «вітамін B» (від «bitions» – стосунки). Четверту операцію ми так і робили: одна жінка порекомендувала мені свого знайомого професора. Та ми нічого не доплачували. Він навіть не прийняв подарунка.

Коли я приїхала в Німеччину, одна жінка запропонувала мені влаштуватии йога-день. Тоді ще майже не розмовляла німецькою. Однак усі були задоволені, й мене найняли на роботу. На жаль, лише викладанням йоги тут не проживеш – це може бути тільки підробітком.

Фото героїні

Поки лікували чоловіка, я закінчила мовні курси до рівня «B2» і знайшла роботу практиканткою у фізіотерапії. Це вже було моє основне джерело доходу. Я робила масажі, проводила вправи, а також працювала йога-тренеркою. Сподівалася, що тут визнають мій диплом українського інституту з фізіотерапії, але навіть за допомогою адвоката цього не вдалося домогтися.

Мене любили і колеги, і керівниця. Її дуже тішило, що я допомагала людям, використовуючи методи, які опанувала в Україні. Вона давала мені премії й оплачувала бензин для поїздок на роботу. Однак це було дуже важко: годинами на ногах, до того ж у зовсім іншому темпі – лише 20–25 хвилин на пацієнта. Психологічно складно приймати по 15–20 пацієнтів, які постійно говорили німецькою. Хоча сама робота мені дуже подобалась, і віддача була чудовою: серед пацієнтів та колег у мене з’явилося багато друзів. В Україні я ніколи так не працювала й не навчалася, як у Німеччині: зранку – мовні курси, потім – до чоловіка в лікарню, далі – на роботу. І ще треба доньку нагодувати. Це був дуже складний період, і тільки робота йога-інструкторкою приносила мені розраду. Я утримувала нашу сім’ю, постійно була втомлена й замучена, а чоловік перебував у депресивному стані під час тривалої реабілітації.

Зараз моє основне заняття – навчання на фізіотерапевтку, за яке отримую стипендію від міста. В Україні я теж навчалася за цією спеціальністю, але тут мені дуже складно: анатомію викладають латиною, як для лікарів. Я – єдина іноземка в групі й поки не впевнена, що залишуся, адже вимоги дуже високі. Якщо складу пробний іспит, то навчатимуся три роки, а стипендію підвищуватимуть щороку. Якщо пройду цей шлях, то зможу відкрити власну невелику фізіотерапевтичну практику. Мою роботу для людей оплачуватиме медична страховка. Хоча це фізично важка робота, такий варіант надійний, бо медичним працівникам дають робочу візу. Другий варіант мого розвитку – робота йога-інструкторкою. Однак він може стати перспективним лише через 5–10 років.

Фото героїні

Мій чоловік також ходив на мовні курси, але німецька йому не давалася й не подобалася. Зараз він працює на кухні в клініці. Це досить важко, бо потрібно швидко рухатися. Однак тепер ми можемо повністю забезпечувати себе без державної допомоги від Німеччини.

Інколи думаю, що Бог завантажив мене навчанням і роботою, щоб я не ридала за домом. Дуже сумую за Краматорськом. Я можу припустити, що ми повернемося, однак думаю про доньку, яка тут потроху інтегрується. Їй також складно. Торік вона мала проблеми з німецькою мовою, бо більше спілкувалася з російськомовними дітьми з Молдови та України. Ми поговорили, повчили слова, і зараз уже краще.

Читайте також: «Я хочу повернутися додому, на Донеччину»: історія Марічки Суровець»

До Німеччини я забрала і своїх батьків. Зараз вони живуть у соціальному житлі для літніх людей, десь за 20 кілометрів від нас. Мати мого чоловіка, на жаль, померла в Україні буквально на початку війни. Думаю, це також на його здоров’я. Брат чоловіка нещодавно виїхав до Харкова з Краматорська, де весь цей час працював лікарем.

Зараз ми нічого особливо не плануємо, просто живемо й іноді намагаємося насолоджуватися життям. Ми більше орієнтуємося на те, щоб залишатися тут, але я не виключаю можливості повернення. Усюди є свої плюси й мінуси. Наприклад, у Німеччині багато продуктів можна купити за знижками і дозволити собі все, що хочеш. Також тут хороша соціальна допомога й турбота про дітей. Однак бюрократія тут жахлива. Якщо я хочу оформити якусь допомогу, то маю надати величезний стос документів. Тут зовсім немає безхатніх тварин. Є притулки, які їх збирають, стерилізують і прилаштовують.

Мені подобається, що звідси легко подорожувати за кордон. Тут хоч і працюєш важко, але навіть із мінімальним доходом можеш їздити Європою. Ми відвідали Францію, Нідерланди, Італію, Бельгію, Австрію тощо.

Перший і другий рік у Німеччині було все цікаво, а потім прийшли депресія й відчуття самотності, і я дуже хотіла повернутися. Зараз думаю, що хочу в той Краматорськ, який був до війни, із тими людьми, яких знала.

Фото героїні

Ми зараз можемо казати, що не повернемося, але коли війна закінчиться і люди поїдуть назад, мабуть, і в нас виникнуть такі думки. Однак нам знову будуть потрібні робота й житло. Більшість українців, з якими я спілкуюся, роблять усе, щоб залишитися тут. Хоча я не можу сказати, що вони щасливі на 100%. Гадаю, чим довше не буде миру, тим більша ймовірність, що молодь адаптується тут і не повернеться в Україну.

Авторка тексту – Олена Костенко

Матеріал створений за фінансової підтримки ІТ-компанії «QuartSoft». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Антикризового медіа-центру і не обов’язково відображає позицію фінансових партнерів.

У Слов’янській громаді планують розпочати опалювальний сезон у листопаді. До зими підготували 427 будинків, однак через російські обстріли до 44 багатоповерхівок не зможуть подати тепло.

Про це повідомив начальник Слов’янської міської військової адміністрації Вадим Лях.

За його словами, до осінньо-зимового періоду також підготували лікарні та

Читати повністю…