Власний бренд поставила на паузу заради служби у війську – історія рівнянки
У 23 роки рівнянка Дарія Мудрик уже встигла започаткувати власний бренд одягу «Вбрано», отримати грант на розвиток справи та знайти перших покупців. Але згодом її життя змінилося. Дівчина підписала контракт і нині служить у корпусі «Азов», де допомагає евакуйовувати поранених військових. А виробництво одягу довелося призупинити, проте Дарія не полишає планів повернутися до власної справи.
Мама Дарії шила, а донька любила спостерігати, як зі звичайної тканини з’являється нова річ. Згодом і сама почала вибирати матеріали, придумувати фасони й розповідати мамі, яку сукню хотіла б мати.
Найбільше запам’яталася підготовка до шкільних свят. Іноді часу на пошиття залишалося настільки мало, що мама завершувала роботу вже вранці, коли доньці потрібно було збиратися на свято. Так траплялося не раз, але сукні щоразу були готові вчасно.
Дарії подобалося не лише носити гарний одяг, а й брати участь у його створенні. Самій вибирати тканини, поєднувати деталі, придумувати щось своє, а потім бачити, як задум перетворюється на готову річ. Мама допомагала втілювати доньчині ідеї, навіть якщо для цього доводилося поспішати з пошиттям.
З роками захоплення не зникло. Дарія дедалі частіше замислювалася, чи можна перетворити його на власну справу. Хотілося створювати одяг за своїми задумами й продавати його під власною назвою.
Коли дівчина вирішила спробувати себе в підприємництві, мамині знання знову стали їй у пригоді. Тепер вони разом розбиралися вже не лише у фасонах, а й у виробничому обладнанні, особливостях тканин та організації роботи майбутньої майстерні.
Створити бренд Дарія вирішила разом із подругою Софією Косминою. Почати хотіли з картатих сорочок. Дівчата прагнули самостійно працювати над моделями, добирати тканини, стежити за якістю пошиття й поступово розвивати невелике виробництво.
Для втілення задуму потрібні були гроші. Насамперед на обладнання, матеріали й облаштування робочого місця.
Про можливість отримати державний грант Дарії розповів друг, який уже мав досвід участі в такій програмі. Він пояснив, як це працює, і порадив спробувати. Дівчата скористалися цією можливістю й отримали 150 тисяч гривень на започаткування справи.
Після цього почали облаштовувати майстерню. Потрібно було знайти відповідне обладнання, визначитися з матеріалами, підготувати робоче місце. Закуповували стіл, прасувальне обладнання, шафу для тканин та інше необхідне оснащення.
Дарія займалася пошуком матеріалів і закупівлями. Коли виникали технічні запитання, зверталася до мами. Її досвід допомагав розібратися, на що варто звернути увагу під час вибору обладнання та організації виробництва.
Не менш захопливою для дівчат виявилася робота над самим брендом. Вони придумали назву «Вбрано», розробляли етикетки, добирали шрифти, продумували оформлення виробів. Хотіли, щоб покупці впізнавали їхні сорочки й знали, хто їх створює.
Невдовзі з’явилися перші готові речі, а за ними – покупці. Спочатку це були переважно друзі. Вони купували сорочки, показували їх знайомим, рекомендували іншим. Так про «Вбрано» поступово почали дізнаватися люди за межами найближчого оточення дівчат.
Дарію особливо тішило, коли покупці поверталися з новими замовленнями. Це заохочувало працювати далі, шукати цікаві тканини й придумувати нові моделі.
Згодом у подруг виникла ідея розширити виробництво ще в одному напрямі – шити адаптивний одяг для військових після поранень.
Спілкуючись із захисниками, які пережили ампутації або мали обмежену рухливість, Дарія дізналася, що навіть звичайне одягання іноді стає для них складним завданням. Стандартні речі не завжди враховують потреби людини після поранення. Тому дівчата почали замислюватися над індивідуальним пошиттям сорочок, які були б зручнішими.
До того часу Дарія вже активно допомагала військовим і дедалі більше цікавилася тим, як відбувається їхнє лікування та відновлення.
Волонтерством Дарія разом із Софією почала займатися у 2023 році. Дівчата відвідували поранених військових, допомагали з ліками, адаптивним одягом та іншими необхідними речами. Збирали допомогу для стабілізаційних пунктів, передавали аптечки й турнікети.
Щоб з’ясувати, чого саме потребують військові, доводилося багато з ними спілкуватися, шукати необхідне, домовлятися про закупівлі та передачу речей. Дарія не мала медичної освіти, але хотіла краще розуміти, як організована допомога пораненим і хто опікується ними після евакуації з фронту.
Особливо вплинула на неї історія близького друга, який зазнав тяжкого поранення. Дізнавшись про це, Дарія відразу почала шукати можливість допомогти. Запитувала, чи потрібні ліки, крісло колісне або якісь інші речі.
Однак друг пояснив, що всім необхідним його забезпечує патронатна служба.
Після цієї розмови Дарія зацікавилася її роботою. Почала читати матеріали, переглядати інтерв’ю, розпитувати знайомих. Її цікавило, як організований супровід поранених військових, хто допомагає їм під час лікування, реабілітації та повернення до повсякденного життя.
Вона замислилася, чи могла б і сама долучитися до такої роботи.
В її оточенні вже було багато військовослужбовців. Служили родичі, друзі, близькі люди. Через волонтерство вона познайомилася з військовими, які проходили лікування й відновлення після поранень. Чула їхні історії, бачила, з якими труднощами вони стикаються.
Поступово Дарія почала розглядати можливість не лише допомагати війську як волонтерка, а й самій піти на службу.
Такий намір близькі сприйняли непросто. Від рішення намагався відмовити навіть друг, який свого часу розповів їй про патронатну службу. Не відразу змогла прийняти його й мама. У родині вже служили близькі люди, а тепер до них збиралася долучитися донька.
Дарія розуміла, чому рідні хвилюються. До того ж військова служба означала, що власний бізнес доведеться відкласти на невизначений час. Майстерню тільки облаштували, з’явилися покупці, були плани на нові моделі й розвиток виробництва.
Та від свого наміру дівчина не відмовлялася.
Згодом загинув ще один близький друг. Дарія згадує цю втрату як одну з обставин, що найбільше вплинули на її рішення. На той час вона вже мала досвід волонтерства, багато спілкувалася з пораненими й знала, з якою роботою хотіла б пов’язати свою службу.
Зрештою дівчина підписала контракт. Нині Дарія проходить службу в корпусі «Азов» на посаді санітара відділення збору та евакуації поранених медичної роти. Її робота пов’язана з евакуацією поранених із поля бою. Головне завдання – допомагати швидко й безпечно вивозити або виносити травмованих військових до стабілізаційних пунктів чи інших місць надання медичної допомоги.
З часом мама змогла прийняти вибір доньки, хоча хвилювання за неї нікуди не зникло. Як і раніше, вони залишаються близькими, обговорюють плани та підтримують одна одну. Дарія знає, що може звернутися до мами, навіть якщо йдеться про рішення, з якими тій нелегко погодитися.
На момент нашої розмови Дарія служила вже майже півтора року. Вона не приховує, що робота буває виснажливою, однак про своє рішення не шкодує. Особливо цінує людей, із якими служить.
– Це моя друга сім’я зараз, – каже Дарія.
За її словами, їй пощастило з колективом. Попри молодий вік і те, що вона жінка, з упередженим ставленням до себе не стикалася. Натомість знайшла серед товаришів по службі підтримку та людей, на яких може покластися.
Особливо її вражають молоді військові. Деяким хлопцям лише 19, 20 чи 21 рік. Вони навіть молодші за саму Дарію, але вже пережили тяжкі випробування, які змінили їхнє життя. Попри це, продовжують спілкуватися, жартувати, будувати плани, думати про майбутнє.
– Я настільки пишаюсь ними, – говорить дівчина.
Дарія захоплюється їхньою витримкою та здатністю не втрачати бажання рухатися далі. За час служби вона багато спілкувалася з військовими, зокрема з тими, хто проходить відновлення після поранень. І переконалася, наскільки важливо бачити за кожною історією поранення саму людину – з її характером, звичками, інтересами й планами.
Адже після лікування військовим нерідко доводиться пристосовуватися до змін у власному житті, часом заново вчитися робити звичні речі. І тут потрібні не лише медична допомога та фізичне відновлення, а й підтримка під час повернення до повсякденного життя.
Дівчина також долучається до роботи з ветеранами, які повертаються до цивільного життя. Для них організовують різні заходи й зустрічі, під час яких можна поспілкуватися з людьми, які мають подібний досвід.
Дарія помічає, що військовим і ветеранам часто легше розмовляти саме між собою. За її словами, серед людей, які пережили схожі обставини, вони почуваються вільніше. Тут не завжди потрібно докладно пояснювати власні переживання чи відповідати на запитання, які можуть бути незручними.
Вона цінує можливість працювати з такими людьми й бачити, як вони поступово повертаються до звичних справ, знаходять нові інтереси та будують плани.
За час служби Дарія переконалася, що зробила правильний для себе вибір. Попри втому й труднощі, бажання залишити військо в неї не виникало. Хоча іноді дуже бракує тієї частини життя, яка залишилася в Рівному, – майстерні, тканин і роботи над власним брендом.
Поки Дарія служить, виробництво одягу призупинене. Обладнання, придбане для майстерні, залишається на місці. Там само зберігаються тканини, з яких вони з Софією планували шити нові речі.
Дівчина зізнається, що сумує за цією роботою. Їй бракує самого творчого процесу, коли можна вибирати матеріали, розглядати різні тканини, продумувати фасони, обговорювати з подругою, як краще зробити ту чи іншу деталь.
Особливе задоволення приносили моменти, коли задум поступово перетворювався на готову річ. Коли можна було вперше побачити пошиту сорочку, оцінити, чи вдалося зробити її такою, як хотілося. А потім – почути відгуки покупців.
Дарія пригадує, як приємно було, коли люди цікавилися їхнім одягом і поверталися з новими замовленнями. Це заохочувало пробувати інші моделі, шукати нові тканини й розширювати асортимент.
Зараз займатися виробництвом немає можливості, але ідеї продовжують з’являтися. Дарія записує їх, щоб не забути, обмірковує, які речі хотіла б ств
- Останні
- Популярні
Новини по днях
25 жовтня 2026
