«Мамо, донатьте!». Єдина донька, бойова медикиня померла на фронті два роки тому
Галина та Михайло МАЧАЧА з Лихоліток на Козелеччині два роки тому втратили єдину доньку. Бойова медикиня Анастасія Кравчук, позивний Лаванда, померла на фронті 21 жовтня 2024 року. Зупинилося серце. Їй було 27.
— Ось тут вона посміхається, — бере з полиці фотографію доньки Михайло Мачача, батько. А в самого на очах сльози.
Зі сльозами згадує, коли востаннє чув рідний доньчин голос.
— Подзвонила о першій годині ночі й каже: «У мене два двохсоті». Два загиблі. І плаче, — дивиться на прапори військової частини, розстелені на дивані. — «По нас стріляють», — каже. На другий день ми дзвонимо, дзвонимо — нема відповіді. А на третій день померла. Але ж нам відразу не сказали.
— Я потім запитую командира: «А що ж трапилося з Настею? Я ж вас просила, щоб ви її берегли», — переглядає Галина Мачача, мати, документи. — Вона хотіла їхати... Коли загинули двоє, вона хотіла їхати на похорон. Вона просилася ховати побратимів.
Галина Мачача
Її, зі слів матері, командир не взяв. Вона не зовсім добре почувалася. Тож лишилася у військовій частині. Була одна.
— Як же могли лишити її одну? Знали ж, що вона хворіє. Перевели, паразити, дочку, — тремтить голос Михайла Мачачі. — Проблеми з серцем були з дитинства. І на війні проявлялися. Коли підвищився тиск, лежала в госпіталі в Дніпрі.
Після смерті Анастасії в Михайла Мачачі дуже здало здоров’я. Міцний колись чоловік (працював будівельником у міжколгоспбуді) втрачає зір. Не справляється з нервами. Дружина тримається краще, хоч очі теж червоні від сліз.
Їй допомагає постійна зайнятість. Веде домашнє господарство. Вирішує громадські проблеми як депутатка Козелецької селищної ради. Бере участь у церковних справах (зустрілися, коли Галина Сафронівна продавала свічки). Продовжує доньчину справу — волонтерство.
— Маскувальні сітки плетемо, — каже. — Я на них даю кошти. На дрони даю. Таранова (волонтерка) їздила в Ізюм на Харківщині, їй скинула 500 гривень. Коли з Настунею прощалася, в останню хвилину поклялася: «Донечко, ми продовжуватимемо твою справу. Будемо донатити».
— Коли військові приїздили, ти ж передала 13 панахид з церкви, — нагадує чоловік (дружина допомагає ПЦУ, спілкується зі священниками). — Там продукти різні: олія, цукор.
Подружжя згадує, що дочка постійно допомагала воїнам.
— У неї в київській квартирі було дві чи три сушарки, — каже мати. — Сушила лимони, яблука. Робила пакетики з перекусами. Усе відправляла на фронт.
— Меду — уже після її смерті — два відра ми віддали, — додає батько. — Розклали в баночки. Так Настя робила: горіхи заливала медом. Волоські лущені ми з дому давали.
У київській квартирі досі порожніми стоять підготовлені для продуктів, для відправлення на фронт, баночки.
— Настя там жила, коли ще вчилася в київському медичному коледжі, — мовить мати. — Квартира в багатоповерхівці. Була однокімнатна. А Міша (чоловік) з моїм покійним братом переділили, зробили три маленькі кімнати.
У цій квартирі жили Настя та її чоловік Євген Кравчук. Він був у полоні, коли Настя померла. Хамзат, такий позивний, потрапив у неволю 21 червня 2022 року. Звільнений під час обміну 5 лютого 2025 року.
Подружжя Кравчук
— Через три місяці після смерті Насті повернувся, — згадує Галина Мачача. — Він уже в полоні знав, що Настуні немає. Настуня так переживала. Не було дзвінка. Вона не знала, що трапилося. Між двохсотими шукала, потім між трьохсотими. Потім отримала звістку, що він у полоні. То вона й у «Червоний Хрест», й інші міжнародні організації — кругом зверталася, щоб визволити. Він не прийшов у 23-му. Не прийшов у 24-му. Вона ждала...
Євген живе в Києві, — каже Галина Сафронівна. — Оженився. У лютому повернувся, а 30 липня виклав фото. На мій день народження зробив «подарунок», — переводить погляд на диван, де сидять іграшки. Гарно вбрані ляльки, пухнасті ведмедики.
— Весільні, — пояснює. — Прикрашали машину, коли розписувалися.
Каже, що і в Насті, і в Євгена це був другий шлюб. Тож весілля не гуляли. Розписалися та посиділи за столом. Повернулися в Київ.
Зі слів матері, донька і зять пішли разом у тероборону. Захищали Київ. А потім він пішов служити, а вона залишилася в Києві і продовжувала займатися волонтерством.
— Тоді вже звільнили Бучу, Ірпінь, — згадує мати. — Настя туди возила продукти. Працювала у Феофанії, у лікарні. Коли перекрили дорогу (через Дніпро), — а вона жила в Дарниці (район Києва) — узяла відпустку. Згодом розрахувалася і займалася суто волонтерством. Їздила і в Донецьк, і в Харків, і в Нову Каховку.
Як зірвали новокаховську греблю, вивозила людей. Доставляла продукти, воду. П’ять котів додому привезла звідти.
— Три лишилося, — змахує сльозу батько. — Два пропали, померли. Чи так уже переживали за нею?
Зі слів батьків, Настя на війну пішла доброволицею.
— Ми навіть не знали. Ми її просили не йти. Після Феофанії ще працювала медсестрою в інституті травматології. Якось мені дзвонить і каже: «Мамо, забери собаку і п’ять котів додому. Ти можеш мені допомогти?» Кажу: «Можу, дочечко. А чого їх треба забрати?» «Бо я хочу перейти в госпіталь», — сказала. «А чого в госпіталь?», — запитую. «А там більше роботи». «Настю, — я до неї, — ти ж і тут військовим допомагаєш». «Там треба більше», — вона мені. «Ну добре, заберу», — кажу. А як уклала контракт, командир сказав, щоб подзвонила батькам. Тоді вона й повідомила, що служить.
Михайло Мачача
Анастасія пішла служити в лютому 2024 року. У військову частину потрапила через два місяці, у квітні. Прослужила всього вісім місяців.
Спочатку була Десна, навчальний центр. Потім навчання в Британії. Повернення в Десну.
— Після Британії вже знала, що їде медикинею у військову частину, — розказує мати. — Як забирали з Десни, приїхав командир 68-ї бригади. Нам у двір пригнали евакмашину. Вона купила — свої вклала гроші, побратими вклали. І вона їхала вже машиною на фронт. Навантажила її — і ми, і вона — усім необхідним. Повністю забезпечила медпункт. Навіть на фронті продовжувала волонтерити. І нам казала: «Мамо, донатьте».
Як стали відключати світло, ми купили їй зарядну станцію. На дрони скинули 14 тисяч — вона просила. Ми отримували пенсію, господарство вели, торгували в Києві на ринку, — пояснює. — Ми тільки просили: «Бережи себе». А Лютого, командира, я просила: «Бережіть мені донечку». Не вберегли...
— Як евакуаційну машину розбили, передок, вони живими лишилися, повискакували, — провадить мати. — Дочка стала збирати на другу машину. Друзі пригнали з Європи. І так само вона докладала власні кошти. Купила, щоб можна було вивозити побратимів з поля бою.
Служила і викидала пости (писала в інтернеті), просила: на дрони, на генератори у військову частину, — бере до рук доччине посвідчення УБД (учасник бойових дій). — На пристрої, щоб ці дрони запускати. Ми зарядну станцію купили і вислали — так це тільки для неї. Просила, щоб і в інших теж була. Я до Дубіля (політика) зверталася. Дубіль туди возив станцію.
Просила «Мавік» (безпілотник). Було звернення від командира. Ми зверталися до Козелецької селищної ради. Купили й відправили.
Інколи просила: «Мамо, вишли гроші». Бо отримувала з затримкою. То каски треба купити, то ще щось. А свої отримували, то машини заправляли, ремонтували.
— Вона так хотіла жити, — передивляється мати фотографії. — А якось сказала, щоб поховали біля хресного в Лихолітках. На фронті ж гинули люди. Думала, що все може статися. Хоч мені казала: «Мамо, у мене все буде добре. Я прийду з війни, народжу тобі внуків». Обіцяла, що прийде у відпустку і поїдемо з нею в Карпати.
«Хто відбудовуватиме Україну, як не ми? Я Україну люблю. З України не поїду», — вірила в майбутнє. Надіялася, що Україну відвоюють. Повернеться Євген, і вони будуть тут жити.
Вона так хотіла діток, — переживає мати. — Хотіла всиновити після невдалої вагітності. Кажу: «Питай у Жені. Ви ж ще молоді, може, у вас свої діти будуть». Виїжджали люди за кордон, ще в 2022 році І вона хотіла. Я кажу: «Настю, ти не їдь. Женя повернеться, до кого він прийде? До тебе. А тебе нема».
Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
- Останні
- Популярні
Новини по днях
20 жовтня 2026
