Олешки: місто, яке Росія тримає в облозі й називає чужим ім’ям

04.10.2026, 02:16 khersonline.net

Зображення: фото з відкритих джерел, покращено ШІ

«З 26 травня до цього дня в Олешки не завозили продукти. Ні кілограма борошна, ні кілограма овочів, нічого. Люди їдять «жирну травку», яка росла на городах, варять її і їдять». Так у вересні розповідала журналістам Суспільного жителька Олешок, яку видання назвало Надією: справжнє ім’я змінили з міркувань безпеки.

Між Херсоном і цим містом лише Дніпро. Історія Олешок старша за Російську імперію, місто пережило одну окупацію в минулому столітті і радянське перейменування. А тепер, поки люди там варять траву, російські державні медіа пишуть про нього чужим ім’ям: «Алешки».

Це не дрібниця. Чужа назва стирає пам’ять про місто, а про місто, якого не пам’ятають, легше забути, навіть коли люди в ньому голодують. Тому розповідаємо, що таке Олешки, звідки вони взялися і що з ними зробила російська окупація.

Антонівський міст відкрили 24 грудня 1985 року. Будували його вісім років: 1366 метрів над Дніпром і Конкою, 31 опора. На випробуваннях 21-22 грудня 1985 року мостом пройшли 55 завантажених КамАЗів. До того, щоб потрапити з Херсона на лівий берег, доводилося їхати аж до Каховської ГЕС або переправлятися на баржах і баркасах. Міст з’єднав Херсон із тодішнім Цюрупинськом, який задумувався як місто-супутник обласного центру.

37 років Олешки були для Херсона просто містом за мостом. У листопаді 2022-го цього мосту не стало. Відтоді між ними тільки вода, і перетнути її неможливо.

«Там скільки встановлено росіянами захисних бар’єрів – міни, різні перешкоди. Підійти до річки неможливо, не те щоб через неї пливти», – каже начальниця Олешківської міської військової адміністрації Тетяна Гасаненко.

Олешки ведуть свою історію від Олешшя, про яке пише ще «Повість временних літ». Під 1084 роком літопис розповідає, як князь Давид Ігорович пограбував тут «гречників», тобто купців, що торгували з Візантією. Востаннє Олешшя згадують 1223 року, перед битвою на Калці. Де саме воно стояло і чому зникло, історики сперечаються досі.

1711 року тут постала Олешківська Січ. Після того, як царські війська зруйнували Чортомлицьку Січ, запорожці отримали ці землі від кримського хана і прожили на них до 1728 року. Російську імперію Петро I проголосив лише 1721-го, а слово «Новоросія» з’явилося ще пізніше. Тож коли Кремль розповідає про «споконвічні» землі, варто пам’ятати: козаки стояли тут раніше, ніж з’явилася сама імперія. Хай і під протекторатом хана, але це був український козацький осередок на цьому березі Дніпра. Детальніше про те, як Росія вигадала свою «Новоросію», ми писали окремо.

Сучасне місто веде відлік від 1784 року, з 1802-го воно було центром повіту. На гербі, затвердженому 1893 року, – срібна запорозька галера на блакитному полі. Козацький човен лишається на гербі міста й сьогодні. Цього року місто відзначило 942-річчя від першої літописної згадки, уже в окупації Росією, і вже на межі виживання.

Олешки жили водою. 1834 року тут створили товариство вільних матросів, 1884-го відкрили морехідні класи, і більшість випускників ходили на суднах помічниками та капітанами. Рибальство, заготівля очерету, будування суден, перевезення вантажів і людей по воді – звичайна олешківська робота XIX століття.

І місто людей, які пам’ятали добро. Повітовий лікар Клоній Ельяшев пропрацював у місцевій лікарні майже 40 років, і з любові та поваги його поховали просто на лікарняній території, де стоїть обеліск. Міський голова Микола Панкєєв із дружиною купили ділянку під дачу, а потім подарували її місту під кладовище. Назва «Панкєєва дача» збереглася до наших днів.

Тут вчився Микола Куліш. Хлопцеві з Чаплинки допомогла влаштуватися в міське училище дружина міського голови Віра Панкєєва, вона ж опікувалася його навчанням. Куліша не раз виганяли з училища за молодіжні гуртки й неповагу до начальства. У гімназії він заснував шкільний журнал, а коли директор його заборонив, створив новий і назвав «Колючка». Хором гімназії він диригував «за їжу», і цей досвід потім відгукнувся в одному з образів «Мини Мазайла».

Тут доживав віку Федір Піроцький, який 1880 року показав у Петербурзі перший у світі електричний трамвай. Помер винахідник 1898 року в Олешках, у готелі «Афіни».

А Поліна Райко почала малювати в 69 років. Першим був білий голуб на хвіртці. За кілька років вона вкрила малюнками стіни свого будинку, ворота, паркан і літню кухню. Її оселя стала музеєм, сюди приїжджали на фестивалі й кінозйомки, а дослідники порівнювали її з Марією Примаченко та Катериною Білокур. Райко померла 2004 року, і щоб зберегти будинок, художник В’ячеслав Машницький створив фонд її імені.

Були й радянські Олешки. Целюлозний комбінат, де першу целюлозу зварили 15 грудня 1962 року. Завод, який з 1974-го робив фільтрувальний папір для моторних мастил, єдиний на всю тодішню державу. Дослідна станція, де вчилися засаджувати піски і зібрали колекцію з 1157 сортів винограду. Самі Олешківські піски, один із найбільших піщаних масивів Європи, починаються одразу за містом.

За переписом 2001 року тут жили 24 123 людини, з них 78,4% українці, а разом із селами громада у 2020 році мала понад 38 тисяч жителів.

Це було звичайне живе місто. Палац культури в центрі, два широкоекранні кінотеатри, 13 бібліотек, музична школа і школа мистецтв, спортивні школи з легкої атлетики та греблі. А коли Україна на державному рівні відзначала 300-річчя Олешківської Січі, тут започаткували фестиваль козацької слави з назвою «Козацькому роду – нема переводу».

Олешки вже знають, що таке окупація. 10 вересня 1941 року в місто увійшли німецькі війська. За даними Олешківської міської ради, за час окупації тут стратили 2180 цивільних і 2 тисячі полонених радянських солдатів та офіцерів, на східній околиці, у рові, де тепер стоїть пам’ятник. Визволили місто в листопаді 1943-го.

Вдруге окупанти прийшли 24 лютого 2022 року. Вже 8 березня олешківці вийшли на площу з прапорами: «Олешки – це Україна!».

Вчителька Лілія Решетняк, якій згодом вдалося вибратися, розповідала про ті місяці: «Місто жило дивним життям – було тихо, але окупаційна влада активно шукала проукраїнськи налаштованих громадян», «Люди не мали права висловити власну думку про окупантів».

Потім був міст. 11 листопада 2022 року Сили оборони звільнили Херсон, а російські війська, тікаючи на лівий берег, підірвали за собою Антонівський міст, той самий, що 37 років з’єднував Херсон з Олешками. За оцінкою американського Інституту вивчення війни, це була остання спроба заблокувати просування українських військ углиб Херсонщини. Олешки опинилися по той бік фронту, відрізані від Херсона водою.

А 6 червня 2023 року, після підриву Каховської ГЕС, вода затопила більшу частину міста. «Це була жахлива картина з фільмів про апокаліпсис», – згадувала Решетняк. Наступного дня фонд імені Поліни Райко повідомив: будиночок з фресками під водою.

Сьогоднішня катастрофа почалася не з голоду, а з окупації. За словами Гасаненко, офіційно востаннє продукти в Олешки завозили 26 травня, а останній продуктовий магазин, за словами жителів, перестав нормально працювати ще в січні. Поранених не вдавалося перевезти з місцевої лікарні до Скадовська, один пацієнт помер, так і не дочекавшись. За словами Надії, раніше продукти привозили рідко й продавали втричі-вп’ятеро дорожче.

«Багато загиблих людей ховають просто в поліетиленових пакетах», – казала Гасаненко ще в березні. Морг у місті, за її словами, тоді не працював уже три роки. Волонтерка Ксенія Архіпова тоді ж говорила: «Адміністрація окупаційна не робить жодних зусиль для того, щоб в Олешки людям завезти хоч якусь їжу».

Скільки людей лишилося, точно не знає ніхто. Українська влада говорить про до 6 тисяч у громаді, з них понад 180 дітей, у самому місті, за словами Гасаненко, близько двох тисяч. З Олешківського інтернату, за даними Фонду Еміль, Росія вивезла 84 вихованці, і місцезнаходження лише 46 з них вдалося встановити станом на червень.

Українські військові з березня доставляють у місто їжу дронами. 27 вересня вони доправили близько 4000 кілограмів продуктів на 100 визначених точок, повідомив голова ОВА Олександр Прокудін. За повідомленням Херсонської ОВА, російські військові збивають такі дрони, відбирають або перепродують їжу, призначену для дітей і літніх людей, а за гуманітарні пакунки затримують олешківців, кидають «на підвал» і б’ють.

Виїхати не дають. За даними ООН, за кілька місяців волонтери допомогли вибратися з Олешок і Голої Пристані приблизно 180 людям, найбільша група, 32 людини, виїхала 9-11 травня. На тисячі тих, хто лишився, це крапля.

«Без їхньої згоди жодна пропозиція не буде мати реалізації», – каже Гасаненко про окупантів.

2 жовтня омбудсман Дмитро Лубінець розповів, що Україна запропонувала Росії безпечні маршрути, режим тиші й посередництво Міжнародного комітету Червоного Хреста: «Однак відповідь Росії на всі пропозиції – ні». Того ж дня єврокомісарка Хаджа Лабіб заявила, що цивільні в Олешках перебувають в облозі російських військ без доступу до їжі, ліків, чистої води й базової допомоги. Міністр закордонних справ Андрій Сибіга, скликаючи засідання ОБСЄ, назвав це «рукотворною гуманітарною катастрофою».

1928 року Олешки перейменували на Цюрупинськ, на честь радянського державного діяча Олександра Цюрупи, який тут народився. 88 років місто жило з чужим іменем. Історичну назву повернули 2016 року постановою Верховної Ради. До речі, навіть у документах німецької окупації 1941-1943 років місто, за даними Енциклопедії сучасної України, значилося як Олешки. Навіть будинок, де народився Цюрупа, за даними міськради, ще у 2002 році перетворили з його меморіального музею на краєзнавчий: місто розповідало вже не про Цюрупу, а про себе.

Сьогодні Росія знову пише це місто по-своєму. У її державних медіа воно «Алешки», не Цюрупинськ, а «Алешки». 2 жовтня РИА Новости опублікувало слова окупаційного очільника Хоменка, «главы Алешкинского округа», який назвав «ложью» повідомлення про доставку їжі дронами. 30 вересня «Ведомости» цитували посла МЗС Росії Родіона Мирошника: в «Алешках», за його словами, лишається близько 1300 жителів.

Це не питання правопису. Того ж тижня Ц

Читати повністю…