Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність

Без електрики та сусідів: історія останнього мешканця села на Теофіпольщині

podillyanews.com

Без електрики та сусідів: історія останнього мешканця села на Теофіпольщині

Село Червоне на Теофіпольщині розташоване за кілька десятків кілометрів від колишнього райцентру (після децентралізації Теофіпольський район увійшов до складу Хмельницького району – ред.). На географічній карті це звичайний населений пункт, котрих в області сотні. Насправді ж ще п’ятнадцять років тому в ньому залишалися лише одне обійстя та один-єдиний мешканець.Проблема вимирання українських сіл була гострою й болючою 15 років тому, проте не менш актуальною вона залишається й тепер. Навіть сьогодні, в реаліях повномасштабної війни, коли мільйони українців втратили власні домівки та гостро потребують даху над головою, спорожнілі села найчастіше не можуть стати прихистком. У більшості таких куточків вщент зруйнована або взагалі відсутня елементарна інфраструктура: там немає доріг, магазинів, медичної допомоги, водогонів, а нерідко й світла. Тож пусті оселі просто тихо йдуть у небуття разом із тими, для кого вони були всім життям.У постійній рубриці «Гортаючи старі підшивки» повертаємося до репортажу Михайла Жили в газеті «Є Поділля» від 22 вересня 2011 року про долю Олександра Миколасюка, який після смерті матері майже три десятиліття прожив абсолютно сам серед здичавілих садів.«Тут моя батьківщина»: життя без світла і сусідівКоли Олександр Якович народився, селу Червоному було лише два роки. Але невдовзі радянська влада визнала його «неперспективним», комуністам наказали виїхати, і замість пів сотні дворів залишилися лічені хати. Наприкінці 1980-х це вже був хутір на півтора десятка дворів. Старші люди помирали, і зрештою чоловік залишився тільки з матір’ю, а після її смерті 29 років господарював на самоті.Місцева влада намагалася забрати дідуся до цивілізації — йому пропонували житло з газом у сусідніх Ординцях, намагалися відвезти до будинку перестарілих. Проте чоловік навідріз відмовлявся покидати рідні стіни, хай навіть глиняна батьківська хата вже осідала від часу, а стеля загрозливо провисала над ліжком.«А минулого року хотіла його відвезти в будинок престарілих. Він почув, зачинився в хаті і нікого не пускає. Кілька годин вмовляли… Показуємо душ. Якович поглянув і каже: „Хай хто хоче, той там і миється, а мене везіть додому“. Ледь його впросили, щоб зазирнув у кімнати. Він зайшов, а там жінки давай з ним жартувати… Якович дуже рознервувався. Схопився за серце. Все, по будинках престарілих його возити зареклася».У молодості Олександр Миколасюк вчився у ветеринарному технікумі, але через тяжку травму хребта під час гри у футбол чотири роки пролежав у гіпсі. Попри інвалідність, згодом працював заготівельником молока, продавцем у сільмазі й комбайнером. На старість лікувався не таблетками, а калиною, травами та медом із двох власних вуликів.Найбільшою бідою для господаря була відсутність електрики: буревій повалив кілька стовпів лінії передач, а невідомі мародери миттєво розікрали трансформаторну підстанцію. Встановити новий самотньому пенсіонеру було фінансово не під силу. Вечорами він засвічував стару гасову лампу паливом, яке лишали знайомі комбайнери, а новини слухав по подарованому радіоприймачу.«Питаєте, чи не страшно мені тут жити самому? Звіра я не боюся. А от людини… Якось були припильнували, залізли до хати і вкрали рушницю. А то корову зарізали. Під лісом лише голову та шкіру знайшов. Я знаю, хто це зробив. Написав заяву в міліцію. Але яка то нині міліція. Донині шукають. Махнув рукою».Попри здичавілих котів, гниючі яблука у саду та пустку довкола на три кілометри, дідусь категорично тримався за батьківське подвір’я:«Бачите, хата стара. Ще батько будували. Але я не скаржуся… Мене хочуть то в село відправити, то в будинок престарілих. А я кажу так: тут моя батьківщина, тут і віку доживатиму».Архівна публікація • 22 вересня 2011 рокуЄДИНИЙ МЕШКАНЕЦЬ СЕЛА ЧЕРВОНЕПісля смерті матері Олександр Миколасюк 29 років живе сам у селі, а до найближчого населеного пункту – три кілометриСело Червоне на Теофіпольщині розташоване за кілька десятків кілометрів від райцентру. На карті це звичайний населений пункт, котрих в області сотні. Насправді ж у ньому всього одне обійстя і один мешканець.Коли Олександр Миколасюк народився, селу Червоне було всього два роки. Однак, ще через кілька років село визнали неперспективним. Комуністам партія наказала виселитися, тож з 50 обійсть залишилося дві вулиці. Наприкінці 80-х років село швидше нагадувало хутір, з півтора десятками дворів. Потроху помирали старші люди. Нарешті залишилися лише Олександр Якович з матір’ю. 29 років тому померла і вона.«ЯК ПОЧУВ ПРО ІНТЕРНАТ, ЗАЧИНИВСЯ В ХАТІ І НІКОГО НЕ ПУСКАЄ»«Я йому двічі пропонувала переселитися в село, — розповідає Ординецький сільський голова Ольга Мельник. До цієї сільради входить село Червоне. — Навіть пропонувала хату з газом. Відмовився. Каже: „А в мене що, своєї немає“. Позаторік пішла з жінками йому хату білити. А він не дає. Ледь його впросила поїхати на підводі, вгостити жінок морозивом. Поки він їздив, хату побілили, і грубку склали, бо завалилася».«А минулого року хотіла його відвезти в будинок престарілих. Він почув, зачинився в хаті і нікого не пускає. Кілька годин вмовляли. Вийшов з хати тоді, коли пообіцяли, що він лише подивиться. Привозимо. Показуємо душ. Якович поглянув і каже: „Хай хто хоче, той там і миється, а мене везіть додому“. Ледь його впросили, щоб зазирнув у кімнати. Він зайшов, а там жінки давай з ним жартувати. Мовляв, ви один, і тут багато самотніх. Може, весілля зіграємо. Якович дуже рознервувався. Схопився за серце. Все, по будинках престарілих його возити зареклася».Обійстя дідуся обсаджене ясенами. Подвір’я заросло травою. Невеличка глиняна хата під шифером. На оклики виходить господар. Запрошує до господи.«Та як я живу, – розповідає Олександр Миколасюк. – Нормально. Інколи буває сумно, то йду в Ординці по хліб. Ще донедавна тримав три корови, свиню, качки, кури. А як хлів завалився, все розпродав. Де його тримати? Та й літа вже не ті».«Питаєте, чи не страшно мені тут жити самому? Звіра я не боюся. А от людини… Якось були припильнували, залізли до хати і вкрали рушницю. А то корову зарізали. Під лісом лише голову та шкіру знайшов. Я знаю, хто це зробив. Написав заяву в міліцію. Але яка то нині міліція. Донині шукають. Махнув рукою».«ЧОТИРИ РОКИ ПРОЛЕЖАВ У ГІПСІ»Олександр Миколасюк не завжди був відлюдником. На початку 60-х років хлопець вступив до ветеринарного технікуму. На другому курсі, граючи у футбол, дістав травму хребта, котра прикула його до лікарняного ліжка. Довгих чотири роки пролежав у гіпсі. На ноги став у 1957 році. З навчанням було покінчено. Не міг Олександр приступити і до важкої роботи. Але згодом приймав молоко, торгував у сільмазі і навіть працював на комбайні. Чотирнадцять років тому вийшов на пенсію.«Після лікарні я не випив жодної таблетки, – каже Олександр Якович. – У мене є два вулики, то лікуюся медом. А то калини зварю. Ну, а як не помагає, заварюю і п’ю звіробій. Я вас зараз медом вгощу. Тільки тарілку помию, бо якраз борщ їв».Дідусь бере єдину тарілку і йде до свердловини з ручним насосом. На порозі сидить чорна кицька, а під ногами бігають троє чорних, як вуглики, кошенят. Намагаюся взяти одне на руки. Тікають. Наздоганяю. Воно хоч і мале, але одразу шипить і стає дибки. До крові дряпається.«Та вони тут, крім мене, нікого не бачать, – пояснює Олександр Якович. – Здичавіли. Це коли я позбувся всього господарства, мені в селі кішку подарували, щоб сумно не було. А взагалі в мене дві проблеми. Я вже давно курю, від того сильна задишка. А так себе непогано почуваю. І світла немає. Років десять тому ураган кинув лінію електропередач. Впало всього чотири дерев’яні стовпи. А скориставшись тим, добрі люди одразу розікрали трансформатора. Думаю, лінію і чотири дерев’яних стовпи знайти не проблема. А як бути з трансформатором? „Вам, кажуть, діду, не вистачить всього вашого обійстя“».«ТУТ ВІКУ ДОЖИВАТИМУ»Нині Олександр Миколасюк вечорами світить гасовою лампою. Солярки по старій дружбі дають комбайнери. Вони у дідуся на жнива чи не єдині гості. Як зізнався господар, телевізора у нього ніколи не було. Газет не передплачує. Тож всі новини дізнається з радіоприймача, котрий районна влада подарувала йому минулого року.Має Олександр Якович 40 соток городу та чималий сад. Город заріс бур’янами. Посадити картоплю ще сили вистачило. А ось викопати… У садку повно яблук, котрі просто гниють на землі. Хата – типове помешкання початку 30-х років. У невеличких сінях стоять мішки. На горище веде драбина. У кухні праворуч старий буфет, стіл і грубка. Ліворуч під п’єцом стоїть дерев’яна лава, поряд – швейна машинка. В іншій кімнаті шафа, стіл і два ліжка. На одному лежить кожух, котрим взимку вкривається господар. Під іншим – закрутка. На стінах великі образи. В ногах над ліжком, де спить дідусь, стеля загрозливо просіла.«Бачите, – ніби вибачаючись каже Олександр Якович, – хата стара. Ще батько будували. Але я не скаржуся. В Красноярському краї маю середульшу сестру і двоє племінників. У Львові старша сестра Оксана. Там аж п’ять племінників. Приїжджають до мене. Мене хочуть то в село відправити, то в будинок престарілих. А я кажу так: тут моя батьківщина, тут і віку доживатиму».• Михайло ЖИЛА. Фото автора.З архівів газети “Є ПОДІЛЛЯ”Всі новини на одному каналі в Google News Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook

  • Останні
Більше новин

Новини по днях

Сьогодні,
13 вересня 2026

Новини на тему

Більше новин