Часи Горбачова та Рейгана пішли безповоротно: світові лідери перестали боятися ядерної війни
Міжнародне британське видання The Economist, одне з найстаріших нині діючих, опублікувало, очевидно, редакційну, тобто без підпису, статтю під заголовком «World leaders are losing their terror of nuclear war» або «Світові лідери перестали боятися ядерної війни».
Суть публікації є очевидною із заголовка, якщо говорити про сьогодення.
Проте стаття приділяє багато уваги складним переговорам Горбачова та Рейгана, результатом яких стало скорочення стратегічних ядерних озброєнь, а також відмова від ракет малої та середньої дальності. Це був перший і поки що єдиний випадок настільки масштабного зречення та скорочення зброї, здатної знищити мільйони людей, зруйнувавши при цьому цілі країни й континенти або навіть знівечивши все живе на планеті.
Одразу зауважимо, що обидва ці договори на сьогодні скасовані та/або не продовжені, фактично розірвані й припинили своє існування, причому з вини Путіна та Трампа, починаючи ще з першої каденції останнього, що б там зараз Трамп не заявляв про своє «миротворчість».
Велика Британія та Франція як ядерні держави приєдналися до цих договорів за фактом. Китай у 1980-х роках хоч і мав уже ядерну зброю, але, як тоді вважалося, особливої загрози не становив, і від цього питання, як кажуть, «самоусунувся». Пекін і зараз продовжує самоусуватися, аргументуючи це тим, що його ядерні арсенали значно менші за московські й американські, що, до речі, відповідає дійсності, хоча Піднебесна й нарощує кількість та потужність боєголовок, від чого її ядерний арсенал стає дедалі небезпечнішим.
Однак хотілося б звернути увагу на такий аспект, як віково-поколіннєвий склад лідерів ядерних держав тоді й зараз.
Автор цих рядків за віком добре пам’ятає 1980-ті роки та все, що пов’язано з цими переговорами, оскільки з глибокого радянського дитинства був привчений цікавитися серйозними політичними питаннями. На момент приходу до влади Горбачова автору було вже 22 роки, а на момент згаданих переговорів — близько 25 років, тобто вік цілком свідомий, який дозволяв розуміти те, що відбувається, за наявності достатнього рівня підготовки. Радянська система освіти цілком це забезпечувала — принаймні тим, хто прагнув щось знати, що б зараз не базікали нинішні «ідеолухи», які на декілька порядків дурніші за своїх колег із минулого.
Але повернімося до віку та поколінь…
Так от, на таку глобальну відмову від знарядь масового знищення чи хоча б на серйозне їх скорочення могли піти люди саме того покоління, тому що вони фундаментально розуміли, що таке тотальна війна, оскільки в тому чи іншому вигляді пережили Другу світову.
Рональд Рейган (1911–2004) у 1941 році пішов добровольцем до армії, очевидно, після Перл-Гарбора, але його не допустили до діючих військ через сильную короткозорість; він служив на небойових посадах у США і демобілізувався у 1945 році в званні капітана.
Джордж Буш-старший (1924–2018) брав участь у війні як пілот бомбардувальника на Тихому океані.
Михайло Горбачов (1931–2022) воювати за віком не міг, але його дитинство припало на війну, і він добре знав, що це таке, тим паче що воювала вся країна, а фронтовиків довкола було багато ще на межі 1970–1980-х років, коли у доросле життя виходив автор цих рядків. Причому це були не «фальшиві», а цілком реальні фронтовики, партизани, в’язні сталінських і гітлерівських концтаборів, просто люди, які пережили ту війну, Сталіна, репресії, післявоєнне лихоліття.
Ці люди могли піти на знищення та/або обмеження озброєнь, у них було розуміння і навіть відчуття необхідності такого кроку.
Наступна хвиля політиків теж добре пам’ятала жахи великої війни: Борис Єльцин (1931–2007, що не завадило розв’язати війну в Чечні та інше, але це окреме питання), Гельмут Коль (1930–2017), Жак Ширак (1932–2019). В Україні до цього покоління належали Леонід Кравчук (1934–2022) і певною мірою нині все ще живий Леонід Кучма (1938).
Коли покоління «дітей війни» пішло з активної політики, змінившись післявоєнними «бебі-бумерами» та наступними генераціями, виникло смутне передчуття, що ця зміна поколінь може вкрай негативно позначитися на глобальних перспективах людства.
І, схоже, саме це й сталося — хоч і не одразу, а зараз, через плюс-мінус 30 років.
Саме цим продиктований заголовок цієї статті, до якого входить назва публікації видання The Economist з деяким додаванням розмірковувань автора цих рядків.
Далі пропонується майже дослівний переклад цієї публікації «World leaders are losing their terror of nuclear war» або «Світові лідери перестали боятися ядерної війни».
* * *
Страх може паралізувати, але іноді він рятує світ. Не раз під час холодної війни спільний страх перед ядерним знищенням змушував американських та радянських лідерів зупинитися й пошукати кращі шляхи управління арсеналами, потужність яких кидала виклик пристойності та здоровому глузду. Іноді жах, який відчували суперники-наддержави, відвертав неминучу катастрофу, як це було, коли Джон Ф. Кеннеді та Микита Хрущов, всупереч думці своїх советників — прихильників жорсткої лінії, поклали край Кубинській ракетній кризі 1962 року.
В інших випадках благотворний вплив страху проявлявся пізніше.
Нещодавно вийшов фільм «На межі війни», присвячений 40-річчю зустрічі Рональда Рейгана та його радянського колеги Михайла Горбачова в Рейк’явіку. Саміт, що проходив у тісному, за чутками, заселеному привидами будинку на березі моря, був напруженим і викликав відчуття клаустрофобії. Дипломати, які брали участь у заході, згадували двох офіцерів — одного американця й одного росіянина, які стояли біля входу до зали засідань лідерів, тримаючи в руках «футбольні м’ячі» (ядерні валізки), якими загалом керували 60 000 ядерних боєголовок.
Зустріч, що відбулася в жовтні 1986 року, у той час вважалася невдалою. Однак пізніше держсекретар Рейгана Джордж Шульц заявив, що вона заклала основу для наступних договорів, які скасували цілі категорії ядерної зброї. Горбачов назвав Рейк’явік місцем, де було започатковано процес завершення холодної війни. Значний прорив був пов’язаний із взаємним визнанням американським та радянським лідерами того, що вони бояться й зневажають ядерну зброю і — на подив своїх більш войовничо налаштованих радників — що вони прагнуть повністю ліквідувати її, можливо, вже протягом десяти років.
Переговори зірвалися через суперечку щодо доктрини взаємного гарантованого знищення (ВГЗ), згідно з якою для запобігання війні ядерні атаки мають закінчуватися загибеллю обох сторін. Рейган, ненавидячи ідею пошуку миру через уразливість, відмовився зупинити свою Стратегічну оборонну ініціативу (СОІ) — свою (так і не реалізовану) мрію про створення системи перехоплення ядерних ракет.
«Я не дозволю майбутнім поколінням американців жити в страху», — заявляє Рейган у фільмі, повторюючи розсекречені стенограми.
Горбачов запитує, як він може почати роззброюватися, якщо система перехоплення дозволить Америці відмовитися від своїх планів і безкарно завдати удару по СРСР. Він відкидає пропозицію Рейгана про спільне використання СОІ як «фантазію».
Сьогодні світ зіткнувся з новою проблемою: найсильніші країни недостатньо налякані власною ядерною потужністю. Америка, Китай і Росія прагнуть розширити або модернізувати свої ядерні арсенали. У результаті вони або не бажають брати участь у переговорах щодо контролю над озброєннями, або допустили закінчення терміну дії раніше укладених угод.
Президент Дональд Трамп давно називає ядерну війну найбільшою катастрофою, хоча й сумнівається, що у людей достатньо раціонального мислення, аби концепція взаємного гарантованого знищення спрацювала. Ще у 1990 році він заявив журналу Playboy, що вірити в те, ніби ядерна зброя ніколи не буде застосована, — це «нісенітниця», «тому що всі знають, наскільки руйнівною вона буде». Однак тепер, будучи головнокомандувачем, Трамп ставиться до ядерних ризиків із вражаючим байдужістю.
Америка тривалий час працювала над тим, щоб не допустити вступу нових країн до ядерного клубу, хоча з міркувань реальної політики вона вибачила Індію, Ізраїль та Пакистан після того, как вони створили ядерну зброю.
Погляди Трампа на гонку ядерних озброєнь важко однозначно визначити. Будучи ще кандидатом у президенти у 2016 році, він заявив, що для Японії, можливо, краще мати ядерну зброю для стримування Північної Кореї, ніж покладатися на допомогу Америки. Тепер, під час свого другого президентства, він прагне продавати ядерні технології таким партнерам, як Саудівська Аравія та Південна Корея, з меншими обмеженнями чи гарантіями, ніж у попередніх аналогічних угодах.
Усередині країни Трамп пообіцяв створити систему перехоплення «Золотий купол» для захисту Америки від ракетних атак. Усупереч удаваній щирості цього прагнення, він неодноразово вступає в конфлікт із Канадою, чия територія необхідна для розміщення радіолокаційних станцій, які зробили б таку систему захисту повністю ефективною.
Китайський лідер Сі Цзиньпін, як відомо, рішуче виступає проти ядерних воєн. Йому не властивий революційний фанатизм Мао Цзедуна, який у 1957 році жахнув лідерів комуністичного блоку, що зібралися в Москві, тим, що, здавалося б, вітав ядерний конфлікт, який забрав би життя половини людства, оскільки «імперіалізм був би стертий з лиця землі, і весь світ став би соціалістичним». Китай епохи Сі Цзиньпіна прагнув до середини століття стати настільки могутнім, щоб жодна інша країна не змогла б або не наважилася б йому протистояти. Світова війна підірвала б це піднесення.
Водночас Китай відкидає заклики Америки до участі в тристоронніх переговорах із Росією щодо контролю над ядерним озброєнням. Його офіційні особи стверджують, що (зростаючий) китайський арсенал залишається значно меншим, ніж у інших великих держав. Хотя Китаю, можливо, і не подобаються ядерні боєголовки та ракети Північної Кореї чи спроби Ірану здобути бомбу, він, схоже, набагато менше схильний, ніж десять років тому, підтримувати чи забезпечувати дотримання міжнародних санкцій, спрямованих на стримування ядерних амбіцій обох країн.
Китай також не піддався вимогам Америки використати свою економічну потужність у двосторонньому порядку для здійснення тиску
- Останні
- Популярні
Новини по днях
9 вересня 2026
