«Я не знаю, де ти. Але знаю, що ти повернешся»: житомирянка понад два роки чекає чоловіка
Більше двох років житомирянка Ольга Сидорчук живе в очікуванні свого чоловіка Володимира, який зник безвісти під час виконання бойового завдання під Бахмутом. Вона працює, виховує дітей, продовжує пошуки і вірить, що він повернеться.
Усе, що накопичилося за останні роки, пані Ольга виплеснула у листі, який написала чоловікові. Але куди його відправити? Де той куточок всесвіту, де він зараз знаходиться? Жінка розмістила лист на своїй сторінці у Facebook у надії на те, що чоловік обов’язково побачить і відгукнеться.
Ось лише кілька рядків із нього:
«Вова… Я тримаю в серці твоє тепло, твою любов, твою постійну підтримку. Я живу так, щоб ти пишався мною. Я не розсипалась. Я чекаю на тебе. З гідністю. З любов’ю. Без шуму. Я не граю біль. Я тихо проживаю його. Я не знаю, де ти. Я не знаю, що з тобою. Але я знаю, що ти обов’язково повернешся. Обов’язково!»
Газета «Субота» зустрілася з пані Ольгою і попросила розповісти свою історію життя, кохання, пошуків та суворої буденності. Ось її розповідь.
— Мій чоловік Володимир пішов захищати країну з перших днів війни. Він не військовий, до війни був начальником СТО «Тойота-Центру» в Житомирі. Після того як у перший же день війни полетіли бомби на Озерне, чоловік відвіз мене і двох наших дітей до моїх батьків у Романів, а сам пішов у військкомат. Він не радився зі мною, а все вирішив сам. Сказав так: «Хто буде захищати країну, як не я? Я мушу захистити тебе і дітей».
Чоловік потрапив на Яворівський полігон, де працював старшим викладачем-інструктором навчальної школи загальновійськової підготовки. За його плечима була військова кафедра Житомирської політехніки, а ще він добре вмів керувати людьми…
З того моменту ми з сином і донькою жили у постійному очікуванні повідомлень від нього та тривозі за його життя. Перше серйозне випробування сталося 13 березня 2022 року, коли ворог розбомбив Яворівський полігон. Тоді загинуло багато військових, а мій чоловік випадково вижив.
Я архітектор за професією, тому колись сказала чоловікові, що найбезпечніше місце у споруді з колонами — біля самої колони, адже коли рушиться дах, саме під колоною утворюється такий собі «трикутник життя». Сталося так, що Вова опинився у такому трикутнику та вижив. Тоді він сприйняв це так, що Господь його зберіг для чогось більшого під час війни.
А потім їх перекинули під Бахмут. Останній раз Вова мені подзвонив о десятій вечора 16 лютого 2024 року і повідомив, що іде з хлопцями на завдання, тому кілька днів, можливо, з ним не буде зв’язку. Так він заспокоював мене, щоб не хвилювалась.
З того часу він більше не виходив на зв’язок. Через кілька днів я почала дзвонити його керівництву, щоб дізнатися, чи все добре. Один командир мені взагалі не відповів, а другий написав, що все добре, хлопці виходили на зв’язок, хоча я вже потім дізналася, що вже пізно увечері в п’ятницю зв’язку з ними не було.
Ніколи не забуду той вечір понеділка, коли мені принесли сповіщення. Я відкрила двері і побачила представника з житомирської військової частини і жінку, яка представилась психологом. Поряд зі мною був семирічний син Назар.
Психолог просто спитала: «Ви впораєтесь?». Що я мала відповісти? Хіба колись я була в подібній ситуації? Я сказала: «Так, впораюсь». Вони попросили сина: «Дай мамі води» і пішли. А я залишилась сама з дитиною, у відчаї, болю, страшній невизначеності.
Син одразу зателефонував сестричці Надійці і схвильовано розповів: «Надюшка, повертайся швиденько додому, наш Тато загубився… Мама сильно плаче. Якийсь дядько прийшов у формі».
У сповіщенні було сказано, що чоловік зник безвісти у п’ятницю о 23-й годині. Саме у ту п’ятницю я говорила з ним по телефону о десятій вечора, лише на годину раніше. Не розумію, як могло так швидко все відбутися.
У тому бою були дуже великі втрати. Військовими було проведено розслідування. В офіційному звіті сказано, що тіла не знайшли, тому існує велика вірогідність полону. Бойові дії відбувалися під селом Іванівське біля Бахмута — на території, яку одразу захопили кацапи.
Спочатку я постійно телефонувала слідчому, який веде справу мого чоловіка, але він скоро перестав відповідати та навіть заблокував мене, мабуть, я дуже багато від нього вимагала. Але я писала йому офіційні запити, і він мусив мені відповідати.
Звісно, я проводжу пошукові дії і самостійно, як і всі люди, у яких рідні зниклі безвісти. Постійно переглядаю купу сайтів, і українських, і російських, у надії, що знайду хоч якусь інформацію.
Родинам безвісти зниклих пояснили, чому не варто обмежуватися актом службового розслідування
З того моменту в нашій сім’ї почалося зовсім інше життя. Ми з донькою та сином живемо так, наче чоловік ось-ось має повернутися. Ми знаємо, що саме так і буде, просто треба ще трохи зачекати.
На стінах нашої квартири розвішані фотографії, де ми всі разом — наша дружня сім’я разом з Вовою. Нашій доньці вже 17 років, а сину — десять.
Коли син чимось незадоволений чи ображається, він погрожує: «Розкажу батькові!». Донька мала можливість вступити і вчитися у Великій Британії, але вона сказала мені так: «Я не покину тебе, бо ми повинні разом дочекатися батька. Він обов’язково повернеться». Вона залишилась і вступає до «Житомирської політехніки».
Мені теж пропонували роботу за кордоном, але як я можу поїхати? Адже чоловік може у будь-який момент повернутися додому, а мене не буде. Я навіть не можу уявити ситуацію, що він повертається у порожню квартиру, де його не чекають. Ми всі вдома, ми всі разом чекаємо його.
У нас з чоловіком відносини не були ідеальними, як, мабуть, у всіх, але вони були дуже теплими, глибокими, ми завжди розуміли, що бути поруч — це зрілий та свідомий вибір кожного з нас.
Коли під час війни чоловік приїжджав у відпустку чи коли я їздила до нього на службу, він не відпускав мене ні на мить, навіть на кухню готувати їжу. Він хотів, щоб ми були постійно поруч, сиділи і трималися за руки, говорили чи просто мовчали, але разом. Це були безцінні хвилини спілкування, які давали нам сили і натхнення жити далі.
Я відчуваю, наскільки під час війни виросла цінність сім’ї, цінність відносин між людьми, що обирають бути разом, кохати, адже добре знаю, як боляче втрачати людину, яка була опорою і захистом.
Для мене дуже цінне число 12, адже ми з Вовою познайомились саме 12 числа. Коли ми ще зустрічались, він кожного місяця у цей день дарував мені квіти.
Я часто згадую один випадок з нашого воєнного життя. Коли Вова служив на Яворівському полігоні, і його на декілька днів відпустили додому, він ніяк не міг взяти білет на найближчий автобус і тоді умовив водія, щоб той дозволив йому сидіти на сходах. Так і доїхав до Житомира, сидячи на підлозі, адже він так хотів скоріше бути вдома, для нього кожна хвилина спілкування з сім’єю була на вагу золота! Ці спогади надають мені сили і гріють душу.
Ми з дітьми налаштовані на чекання. Ми не плачемо, не б’ємося в істериці, не кричимо про свій душевний біль, ми проживаємо його тихо, усередині. Ми віримо, молимося, сподіваємося.
Ми мусимо кожного дня вчитися, працювати, планувати майбутнє. Я маю показати дітям, що треба бути сильними, вміти достойно переносити життєві випробування та сильніше вірити.
У мене постійно таке відчуття, ніби Вова поруч. Ось закриваю очі і відчуваю його руку. При кожному обміні військовополоненими у душі з новою силою оживає надія — а раптом прямо зараз він зателефонує і скаже: «Я повернувся з пекла. Зустрічайте мене».
За ці слова можна віддати майже все на світі. І щоразу, коли тиша — це найбільше розриває серце, це пекучий біль, що випалює мене зсередини…
Я дуже хочу, щоб про таких Воїнів, як мій чоловік, не забували. Щоб їх шукали, щоб за них боролись. За кожного. Вони не «бойові одиниці», вони Люди. За кожним «зник безвісти» стоїть сім’я та рідні, які живуть між надією і щоденним болем.
Важливі новини та пояснення — поруч із вами.Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Юлія Мельничук
© Використання матеріалів з інтернет-видання Субота Онлайн дозволяється лише за умови посилання на сайт subota.onlineДля інтернет-видань обов’язкове пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
4 вересня 2026
