«Пройшло вже понад чотири роки. Скільки ще чекати?»
26-річний Станіслав Чугуєнко — офіцер групи планування 501-го окремого батальйону морської піхоти. Разом із братом Владиславом він зустрів повномасштабне вторгнення на Донеччині, а згодом обороняв Маріуполь.
4 квітня 2022 року Станіслав потрапив у російський полон — на день пізніше за брата. Певний час вони перебували поруч, але потім їхні шляхи розійшлися. Владислава згодом звільнили, а Станіслав залишається в неволі вже понад чотири роки.
Про те, що відомо про брата сьогодні, яким він був до полону і чому навіть у неволі продовжує піклуватися про інших, Владислав Чугуєнко розповів «Точці Сходу».
«24 лютого 2022 року ми зі Стасом були разом на Донеччині, у Широкиному під Маріуполем. Вже 17 лютого наші позиції дуже потужно обстріляли. Ми бачили скупчення російських військ, тому розуміли, що ситуація серйозна. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з братом були на командно-спостережному пункті і кожен відповідав за свій напрямок. Я не пам’ятаю якихось довгих розмов про те, що буде далі. Ми просто запитали один одного: “Ти готовий?” На що кожен відповів: “Так!” Ми обидва закінчили військову академію, обидва були військовими, тому в той момент просто робили те, що мали робити. У ніч з 28 лютого на 1 березня наш підрозділ отримав наказ передислокуватися до Маріуполя».
«Це сталося саме на позиції, де перебував Стас. Він був поруч, надавав мені та іншим хлопцям першу допомогу, допомагав витягувати поранених. Мене доправили до військового госпіталю, де прооперували, а коли 18 березня госпіталь почали бомбити, разом із пораненими, евакуювали на комбінат імені Ілліча. Стас увесь цей час залишався на своїх позиціях. Але час від часу ми ще могли бачитися. Постійного зв’язку в Маріуполі вже не було. На той момент ми вже чудово розуміли ситуацію. Розуміли, що підкріплення не буде, розуміли, що рано чи пізно можемо або загинути, або потрапити в полон».
«Ми зі Стасом багато говорили про наших людей. Домовлялися робити все можливе, щоб зберегти їхні життя і здоров’я. А ще я просив Стаса не звинувачувати себе через мене. Він свого часу запропонував мені перевестися до нього у морську піхоту. І приблизно через півтора місяця після мого переведення почалося повномасштабне вторгнення, потім Маріуполь, оточення, моє поранення. Я знав, що він може думати про це. Тому говорив йому, що це був мій вибір. Я не хотів, щоб брат колись картав себе за те, що зі мною сталося».
«Нас спочатку тримали в одному місці і приблизно до 16 квітня ми ще були поруч. Для мене це був дуже важливий час, адже я хоча б бачив брата і знав, що він живий. Він дуже переживав за своїх людей. Частину військових вже забирали на допити, когось відокремлювали і Стас постійно думав про те, де його хлопці і що з ними відбувається. Після Оленівки нас перевезли до Донецька. Там ми опинилися в ізоляторі, але вже в різних камерах. Били сильно, катували. Проти Стаса хотіли порушити кримінальну справу, але наскільки я знаю, зрештою вона не пішла далі. Згодом мене перевели, а брат залишився в Донецьку. Відтоді я його більше не бачив».
«Вже після свого звільнення я поступово дізнавався, куди Стаса переводили і де він перебував. Зараз звільнені з полону розповідають, що брат намагається допомагати іншим. Коли привозять нових хлопців, особливо після етапів, буває, що в людини немає навіть нормального одягу — хтось може приїхати взимку буквально в штанах та футболці. Стас шукає для них речі, просить у інших хлопців одяг, допомагає новим людям адаптуватися. Він не з тих людей, які легко відкриваються незнайомим. Йому потрібен час, щоб звикнути до людини, почати довіряти. У полоні в нього було своє коло хлопців, з якими вони багато пережили разом і підтримували один одного. Потім цих людей почали обмінювати. Звісно, він дуже радів за кожного, хто повертався додому, намагався через них передати якусь звістку про себе. Але для нього це водночас і дуже важко. Ти звикаєш до людей, знаходиш своїх, кому довіряєш, а потім вони їдуть, а ти залишаєшся».
«Стас дуже замкнутий. У нього є невелике коло людей, яких він справді любить і поважає, і йому цього достатньо. Нову людину впустити у своє життя йому дуже важко. Але якщо ти вже став для нього близьким, він готовий віддати за тебе все. Коли ми навчалися, я серйозно займався рукопашним боєм і показував кращі за нього результати на змаганнях. У якийсь момент Стас зрозумів, що мені потрібно більше часу на підготовку і просто відклав свою. Він стежив, щоб я висипався, вирішував мої побутові питання, ходив замість мене в наряди, купляв мені спорядження для тренувань за свої гроші. Для нього це нормально — самому відступити на другий план, якщо він розуміє, що близькій людині зараз потрібніше».
«Стас — дуже прямолінійний. Він не буде підбирати слова тільки для того, щоб тобі було приємніше. Якщо вважає щось правдою — скаже це в очі. При цьому, його майже неможливо вивести з рівноваги. Він дуже добре контролює свої емоції, може залишатися абсолютно спокійним там, де інша людина вже давно зірвалася б. Але якщо межу все-таки перейти, тоді це вже справжній ураган. Для Стаса родина — це не тільки кровний зв’язок. Дуже близькими людьми для нього стали побратими, з якими він служив і пройшов багато всього ще до полону. Він завжди ставився до них як до братів, проводив з ними багато часу, допомагав, якщо комусь щось було потрібно».
«Я не знаю, чому мене свого часу обміняли, а Стаса досі ні. На це в мене немає відповіді. Я знаю, що були випадки коли братів міняли разом. Я не розумію, від чого це залежить. Але я бачу інше — захисники Маріуполя п’ятий рік перебувають у полоні. Нам говорять про принципи обмінів, про те, що мають повертати тих, хто найдовше перебуває в неволі, але ми досі чекаємо дуже багатьох. Можливо, Україна справді робить усе можливе, а Росія просто не хоче їх віддавати. Можливо, є речі, про які ми не знаємо. У мене немає відповіді. Є тільки одне питання: скільки ще їм чекати?».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
1 вересня 2026
