«Наші ще там». Історія захисника Володимира Майструка та боротьби, яка об’єднує сотні родин
Понад три роки Тетяна Майструк чекає на повернення свого чоловіка Володимира, військовослужбовця 120-ї окремої бригади Сил територіальної оборони, який зник під час боїв за Бахмут.
У березні 2023 року родині повідомили, що Володимир загинув. А через півтора року звільнений із російського полону військовий розповів Тетяні, що бачив її чоловіка живим у двох російських колоніях.
За цей час життя Тетяни повністю змінилося, а пошук чоловіка переріс у допомогу іншим родинам зниклих безвісти у складі громадської організації «БЕРЕГИНІ НЕЗЛАМНОСТІ», яка об’єднує 135 родин військовослужбовців, 120 ОБр ТрО.
Про три роки пошуків, свідчення звільнених з російських колоній, життя в умовах невідомості та боротьбу за тих, про кого досі немає жодної інформації або підтвердження полону російською стороною, Тетяна Майструк розповіла «Точці Сходу».
Володимиру Майструку 57 років. Після початку повномасштабного вторгнення він служив у 120-й окремій бригаді територіальної оборони. Спочатку — на Вінниччині, згодом — на кордоні з Білоруссю, а в березні 2023 року у складі свого підрозділу потрапив на Бахмутський напрямок.
16 березня його дружина Тетяна говорила з чоловіком по відеозв’язку. Володимир перебував на подвір’ї будинку, де зупинилися військові, а навкруги було багато вуликів. Він сам пасічник, тому цей чужий двір нагадав йому про власний дім. Володимир показував дружині вулики, говорив про людей, які колись тут жили, про те, як сильно скучив за своїм господарством і тим звичайним життям, яке залишилося вдома, у рідній Сумівці на Вінниччині.
Цієї ж ночі чоловік вийшов на позиції, а наступної ночі під час бою Володимир дістав важке поранення. Один із побратимів підповз до нього, щоб перевірити, чи він живий. Володимир був весь у крові, пульс не відчувався. Тож побратим передав по рації, що Майструк загинув. Сам цей військовий також був поранений і згодом помер дорогою до медиків. А Володимир Майструк залишився на позиції.
У цей час Тетяна була вдома і ще не знала, що сталося з її чоловіком. Згадує, що протягом усього дня, 18 березня, її не полишала тривога. Увечері жінка отримала повідомлення від командира роти: «Співчуваю. Ваш — 200-й».
У той час син Тетяни Володимир, також військовий, проходив лікування в Києві. Він зателефонував і сказав, що приїде. Тетяна одразу зрозуміла, чому син телефонує, і пам’ятає, як тоді вони зрозуміли одне одного без слів.
Тетяна від самого початку відмовлялася припиняти пошуки — обставини залишали можливість для помилки. Побратим перевіряв стан Володимира вночі, під час щільного обстрілу. Поранений лежав у повному військовому спорядженні, бронежилеті та верхньому одязі. Тож і син захисника, і його дружина припускають, що за таких умов військовий міг не відчути пульсу й помилково вирішити, що Володимир загинув.
Дружина почала розшукувати побратимів, які тієї ночі перебували поруч, на сусідніх позиціях. Один із військових розповів, що бачив момент, коли Володимир здригнувся і впав. Тетяна звернулася до військових медиків, намагаючись зрозуміти, чому її чоловік міг бути в крові, адже побратим не повідомляв по рації про конкретне поранення. Медики припускали, що Володимир міг отримати сильну контузію, а кров могла йти з вух, каже Тетяна.
Для неї це означало одне — достовірного підтвердження смерті її чоловіка не було. Тому вона почала шукати докази того, що Володимир вижив.
Перші конкретні свідчення про те, що Володимир міг вижити, Тетяна отримала восени 2024 року під час акції на підтримку зниклих безвісти у Вінниці. Одна з жінок показала їй фотографію чоловіка і сказала, що його впізнав звільнений з полону. Тетяна боялася повірити одразу. Вона зв’язалася зі цим військовим, а згодом зустрілася з ним особисто і запитала, чи не міг він помилитися. Але чоловік був упевнений, що йдеться саме про Володимира.
За словами звільненого військовополоненого, він бачив Володимира у Мордовії: спочатку — у колонії №10 у червні 2023 року, а через кілька місяців — у колонії-поселенні №8. Під час перекличок він чув його повні дані, а опис Володимира був настільки детальним, що у Тетяни не залишилося сумнівів. За словами свідка, за кілька місяців між двома зустрічами у двох різних російських колоніях Володимир дуже змінився зовні. Настільки, що якби він не бачив його раніше, то вдруге міг би не впізнати.
Пізніше в особистому кабінеті Координаційного штабу з’явилися нові свідчення — Володимира бачили в російській колонії у грудні 2024 року. У травні 2026-го з’явилося ще одне. Тетяна взяла участь у зустрічі Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими з родинами військових, які зникли під час боїв із найманцями російської ПВК «Вагнер». Там їй повідомили, що один зі звільнених з полону бачив Володимира у квітні 2026 року. Водночас попри всі ці свідчення російська сторона не підтверджує факт полону.
Тетяна порівнює свого чоловіка із «сонечком». Саме так вона його називає. Добрий, веселий, завжди готовий підтримати інших і майже ніколи не показує власні переживання.
Після зникнення Володимира жінці телефонували його побратими, багатьох із яких вона навіть не знала.
До повномасштабної війни Володимир працював єгерем і фактично жив своєю роботою. Доглядав тварин у вольєрі та лісі — оленів, диких свиней, муфлонів, косуль. На зиму заготовляв для них сіно, зерно, кукурудзу, буряки, сіль та спеціальні віники з гілок дерев, а взимку розвозив все це тваринам.
Вдома у Майструків було велике власне господарство. Сімʼя обробляла два земельні паї та не один город, сіяла пшеницю та кукурудзу, тримала худобу, коней, кролів, займалася пасікою. У певний період лише кролів у господарстві було близько вісімдесяти, тому працювати доводилося багато.
У родині Володимира та Тетяни двоє дітей. Старший син спочатку навчався у коледжі, потім — в університеті. Донька навчалася у Вінниці, а згодом вступила до вишу в Одесі.
Тетяна згадує той період як час, коли нарешті можна було трохи видихнути — діти виросли, здобули освіту, а в них із чоловіком були плани на подальше життя. Зізнається, що Володимир був її першим коханням. Але на якийсь час життя розвело їх у різні боки.
Коли Володимир став на захист країни, усе господарство залишилося на Тетяні. Поки чоловік служив, вона намагалася справлятися з усім самотужки. Але після його зникнення життя Тетяни почало підпорядковуватися іншому — пошукам. Вона їздила до Вінниці та Києва, шукала побратимів Володимира, зустрічалася з іншими родинами, зверталася до державних структур, намагалася знайти будь-які відомості. І щоразу, вирушаючи з дому на кілька днів, мусила думати, хто тим часом доглядатиме тварин.
Поступово господарство, яке Майструки створювали роками, довелося згортати. Частину м’яса кролів Тетяна передала військовим, а з решти зробили тушкованку, яку вона також віддала захисникам. З часом довелося продати худобу та коней. Ще минулого року Тетяна тримала курей, тепер немає навіть їх.
Змінилося життя і дітей. Син Тетяни та Володимира нині має статус ветерана. Після пережитого він намагається знайти себе в цивільному житті. Одним зі способів реабілітації стала справа, яку він любив ще з дитинства, — випічка. Чоловік почав експериментувати з рецептами печива без цукру та використовує своє захоплення для допомоги в закритті зборів для військових, робить для них подарункові пакунки. Але власну пекарню поки не відкрив.
За зовнішніми змінами для всієї родини залишається головне — очікування. Думка про чоловіка та батька нікуди не зникає ані в роботі, ані у щоденних справах, каже Тетяна.
Саме необхідність шукати Володимира поступово вивела Тетяну далеко за межі її колишнього життя в Сумівці. Під час пошуків вона познайомилася з іншими родинами військових 120-ї бригади, які так само не знали, що сталося з їхніми близькими. Згодом вони зрозуміли, що разом можуть зробити значно більше. Спочатку це було неформальне коло людей, які обмінювалися інформацією, разом шукали побратимів і звільнених із полону, намагалися зрозуміти, куди звертатися і що робити далі. Потім родинам порадили офіційно зареєструвати громадську організацію — так вони отримали більше можливостей звертатися до державних структур і представляти інтереси сімей. У червні 2023 року з’явилася громадська організація «БЕРЕГИНІ НЕЗЛАМНОСТІ».
Сьогодні ГО «БЕРЕГИНІ НЕЗЛАМНОСТІ» діє в інтересах Об’єднання родин зниклих безвісти, полонених, звільнених з полону та загиблих військовослужбовців 120 ОБр ТрО. Нині у спільноті 135 родин військовослужбовців, які зникли або потрапили в полон на різних напрямках в Донецькій, Луганській та Харківській областях, в період з весни 2023 року до теперішнього часу.
Тетяна каже, що за кілька років члени спільноти перестали бути просто родинами військових з одного підрозділу. Вони навчилися жити поруч із чужою надією та чужим горем, яке добре розуміють, бо самі проходять цей шлях.
Представниці організації беруть участь у нарадах з питань зниклих безвісти, полонених та ветеранів стежать за змінами в законодавстві, допомагають родинам складати звернення, передають інформацію про психологічну підтримку, організовують заходи. Одним із таких заходів стане «Об’єднані війною», який відбудеться 30 серпня у Вінниці до Міжнародного дня зниклих безвісти. Під час нього буде презентовано однойменну книгу, де зібрані історії тих, хто повернувся з полону, кого досі шукають і чекають, та тих, хто загинув. Також у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї відкриють виставку, присвячену цим військовим 120 Обр ТрО та їхнім родинам.
Ще одна частина роботи ГО — допомога сім’ям, які отримують повідомлення про збіг ДНК. У такі моменти людину треба вести крок за кроком. І саме тому спільнота для Тетяни — це про людей, які підтримують один одного та залишаються поруч підставивши плече.
Після повідомлення про збіг ДНК для сім’ї нічого не закінчується. Навпаки — починається інший важкий шлях: документи, організація поховання, пошук практичних рішень, які треба ухвалити саме тоді, коли людина найменше здатна це робити.
Однією з болісних тем, за словами Тетяни, залишається ситуація з військовими, які зникли під час боїв на Бахмутс
- Останні
- Популярні
Новини по днях
29 серпня 2026
