На Донеччині цьогоріч відкрили понад п’ять тисяч проваджень через борги за комунальні послуги
Донецька область увійшла до регіонів із найбільшою кількістю нових виконавчих проваджень через борги за комунальні послуги. Від початку 2026 року на Донеччині відкрили понад 5 тисяч таких справ, тоді як загалом по Україні їхня кількість перевищила 108 тисяч.
Про це йдеться в аналітиці “Опендатабот”.
Від початку 2026 року на Донеччині відкрили 5 013 нових виконавчих проваджень через заборгованість за комунальні послуги. За цим показником область входить до числа регіонів із найбільшою кількістю нових справ.
Загалом в Україні за перші шість місяців року відкрили 108 561 виконавче провадження через несплату комунальних послуг. Із них 70 206, або близько 65%, залишаються відкритими.
Найбільше нових проваджень зареєстрували у Харківській області – 22 171. Далі йдуть Дніпропетровська область із 19 636 справами та Миколаївська область – 12 841. Донеччина посідає наступне місце з 5 013 новими провадженнями.
Найчастіше українці накопичують борги за теплопостачання – на цей вид послуг припадає майже 43% усіх нових виконавчих проваджень. Також значна частка заборгованості стосується водопостачання, житлового обслуговування, газопостачання та електроенергії.
Станом на початок липня 2026 року в Україні налічується 829 768 виконавчих проваджень через борги за комунальні послуги. Значна частина таких справ залишається незавершеною або не призводить до фактичного погашення заборгованості.
У першому півріччі 2026 року на Донеччині зареєстрували 227 шлюбів, що перевищує кількість розлучень. Загалом в Україні за цей період побралися майже 80 тисяч пар, а кількість нових шлюбів зросла на 16% порівняно з минулим роком.
Про це йдеться в аналітиці «Опендатабот».
За інформацією аналітиків, найбільше в Україні пар одружилися у Києві – 19 928, на Дніпропетровщині – 15 545 та Львівщині – 8909. Загалом на ці три регіони припадає понад половина всіх зареєстрованих шлюбів в Україні.
Водночас фіксують збільшення попиту на онлайн-одруження. Від початку року 30 488 пар, або майже чотири з десяти молодят, зареєстрували шлюб дистанційно.
Водночас через органи державної реєстрації актів цивільного стану за перше півріччя розірвали шлюб 12 175 пар. Це на 4% менше, ніж за аналогічний період 2025 року.
Одна керує молодіжними проєктами у шведській міськраді. Інша за дев’ять місяців виросла з оператора складу до помічниці майстра. Третя попрощалася з усім, що мала в Україні й дотепер не вирішила, чи повертатиметься. Це не історії успіху і не історії поразки. Шість жінок із Донеччини у циклі «Наші за кордоном» розповіли журналістам «Антикризового медіа-центру» про адаптацію, невизначеність і те, чого їм бракує, щоб повернутися додому. Виявилось, що однієї безпеки замало. У матеріалі також про те, який досвід та практики інших країн можна впровадити в Україні.
Українки, які виїхали через війну, рідко говорять про повернення як про чітке й остаточне рішення. Частіше – як про невизначеність, яка за роки повномасштабного вторгнення перетворилася на тривалий життєвий стан.
Відчуття тимчасовості поступово стало фоном, а на перший план вийшли більш нагальні та практичні питання: пошук роботи, освіта дітей та інтеграція в інше суспільство. Те, що спершу сприймалося як вимушена пауза, з часом стало новою реальністю без чітко окресленого плану повернення.
Зрештою у новому житті наші героїні почали шукати власні точки опори. Одні знайшли себе у роботі, інші реалізувалися через участь в ініціативах громад країн, які надали їм прихисток.
Кожна мала свої стимули для інтеграції: від поступового згортання інституційної підтримки до необхідності забезпечити стабільну освіту для дітей і вибудувати побут у нових умовах.
Адаптація не має єдиного сценарію та водночас для частини жінок ключовим і спільним фактором стабілізації стала саме робота, навіть якщо стартувати доводилося з низькокваліфікованих позицій. Так, наприклад, Олександра Хничкова у Чехії починала як операторка на складі, однак за дев’ять місяців отримала підвищення і стала помічницею майстра.
Інша героїня – Ксенія Ковальова у Лунді (Швеція) – пройшла шлях від прибиральниці до роботи в муніципальній системі управління.
«Спочатку чотири місяці я пропрацювала прибиральницею в готелі, і це для мене було справжнім випробуванням: важка фізична праця, обмежений час, за який треба прибрати все ідеально, а гроші платили невеликі. На ярмарку вакансій мені запропонували попрацювати педагогом для підлітків протягом трьох літніх місяців у комуні – це як наша міська рада. Я погодилася, бо така робота була мені близька. До того ж добре себе показала: придумувала нові проєкти, збирала багато людей на заходи. Мені запропонували продовження співпраці, а згодом і контракт. Тепер я керую проєктом з організації дозвілля для дітей у комуні», – розповіла Ксенія.
Читайте також: «Українців може повернути впевненість, що на тебе чекають»
Одночасно із професійною адаптацією важливим залишається й звикання до нового повсякденного життя – інша мова, нові правила та звички. І хоча цей процес не має пауз чи вихідних, та саме через нього поступово виникло відчуття нормальності в умовах чужої країни.
Місто Лунд (Швеція). Фото Ксенії Ковальової
У більшості історій перехід від тимчасового до довготривалого не був окремим, усвідомленим рішенням. Це радше результат поступових змін у повсякденному житті. Робота, освіта дітей та власне і сам побут перетворили повернення з конкретного плану на відкладену й умовну можливість, а нове життя у чужій країні не замінює старе – воно нашаровується на нього.
Першим бар’єром, який довелося долати за кордоном героїням нашого циклу, – іноземна мова. Водночас саме вона виявилася й першим ключем адаптації до нового життя.
«У пошуках квартири треба було телефонувати за оголошеннями, а ми не розуміли польської. На роботі спілкуємося українською або англійською. У Познані достатньо високий рівень англійської – хоч у ресторан підеш, хоч до лікаря. Та згодом я зрозуміла, що дитина вчить польську в садочку, скоро піде до школи, читатиме, а я не зможу щось їй пояснити. Тому і сама почала займатися з репетитором», – розповіла Вероніка з Краматорська.
Для Ксенії Ковальової у Швеції вивчення нової мови стало не лише побутовою необхідністю, а й умовою доступу до професійної реалізації та соціальних можливостей.
«Грошова допомога була невеликою – 110 євро. Для Швеції це навіть менше рівня виживання і радше мотивація щось робити. Ми користувалися магазинами, де можна дешевше купити товари, від яких відмовилися покупці. Завдяки цим магазинам і виплатам я могла рік жити й вчити мову. У скандинавських країнах добре володіють англійською, але для тих, хто нею спілкувався, це іноді гальмувало вивчення шведської. Моєї англійської було недостатньо для роботи, яку я хотіла отримати, і це теж стимулювало», – розповіла Ксенія.
Переїзд для більшості став не лише зміною місця проживання, а й шляхом до повної перебудови повсякденного життя. У короткий проміжок часу довелося одночасно вирішувати цілу низку питань. Однак ані вивчення мови, ані влаштування на роботу не гарантували, що країна-прихисток стане новим постійним домом. Багато рішень доводилося ухвалювати в умовах тимчасового захисту, а майбутнє залишалося залежним від міграційної політики приймаючих країн.
«Коли в Чехії почали видавати спеціальний довгостроковий дозвіл на проживання – Zvláštní dlouhodobý pobyt (ZDP) – одразу на п’ять років, багато звичайних працівників змогли його отримати, якщо відповідали вимогам. Я також оформила його для себе і сина, адже тимчасовий захист потрібно продовжувати щороку. І щоразу боялася, що нам його не подовжать. У листопаді ми отримали ZDP, і тепер принаймні на п’ять років маємо спокій», – поділилася переживаннями Олександра Хничкова.
Окрім роботи та документів, героїням доводилося звикати до нових суспільних правил і моделей взаємодії. Саме в повсякденних практиках вони найчастіше помічали відмінності між країнами, які їх прихистили, та Україною. У Польщі, наприклад, саме відчуття безпеки, якого бракувало вдома через російське вторгнення, формувало повсякденний побут.
«Тут я відчуваю безпеку. Просто на вулиці, за невеликими огорожами, поляки залишають речі, іграшки, меблі. На вікнах майже немає ґрат», – ділиться Вероніка.
Познань
Читайте також: «Цю турботу про людей я б привезла в Україну»: історія жительки Краматорська»
Для Олександри Хничкової важливим відкриттям стала передбачуваність роботи державних інституцій та відсутність звичних для пострадянського простору неформальних практик.
«Я ніколи не бачила черг: усе за записом і вчасно. Також не стикалася із корупцією. Тут немає поняття «віддячити», наприклад, коробку цукерок лікарю чи вчителю, бо кожен робить свою справу і отримує за це нормальну зарплату», – розповіла Олександра.
Ксенія Ковальова серед головних відмінностей життя у Швеції називає розвинену систему соціального захисту.
«Переваги в побуті, структурі та певній турботі про людину. Наприклад, якщо втрачу роботу або захворію, в мене є страхування і я можу не хвилюватися щодо найближчого майбутнього», – розповіла героїня.
Попри складний початок нового життя, у більшості історій поступово з’являється відчуття стабільності. Нова країна перестає бути лише місцем тимчасового прихистку і перетворюється на простір, де можна працювати, виховувати дітей, будувати професійне майбутнє та планувати життя хоча б на кілька років уперед.
Саме ця поступова нормалізація повсякденності стала одним із найскладніших викликів для майбутнього повернення. Адже що довше триває адаптація, то міцнішими стають нові соціальні зв’язки, професійні можливості та відчуття стабільності, які людина вибудувала за кордоном.
Через чотири роки після початку повномасштабної війни питання повернення в Україну вже не зводиться лише до безпеки. Майже всі героїні говорять про неї як про базову умову, без якої приїзд назад неможливий. Водночас за роки життя з’явилися й нові фактори, які впливають на рішення.
«Окрім безпеки, українців додому могла б повернути впевненість, що тобі є куди вертатися, що на тебе чекають. Для мене дім починається з людей», – говорить Ксені
- Останні
- Популярні
Новини по днях
3 серпня 2026
