Працювали під загрозою повторних атак: рятувальники загасили пожежу у Новодонецькому (фото)
У ніч на 14 липня російські війська обстріляли приватний сектор селища Новодонецьке. Рятувальникам довелося ліквідовувати наслідки удару в умовах загрози повторних обстрілів.
Оновлюється…
У ніч на 14 липня Сили безпілотних систем Збройних Сил України уразили 11 суден російського «тіньового флоту» в Азовському морі. Серед них – п’ять танкерів, п’ять суховантажів та один буксир.
Про це повідомив у телеграм-каналі командувач Сил безпілотних систем, майор Роберт Бровді «Мадяр».
За інформацією, удари завдали в межах операції «МоЛоЧКа». Вона спрямована на порушення роботи російської морської логістики. Загалом із 6 до 14 липня українські військові уразили вже 116 суден російського «тіньового флоту» в Азовському морі.
У СБС пояснюють, що основною ціллю є так званий фідерний флот – невеликі танкери, які перевозять нафту з портів та нафтоперевалочних баз до великих суден у Чорному морі. Саме через такі плавзасоби росіяни забезпечують експорт нафти та постачання пального, зокрема до тимчасово окупованого Криму.
До повномасштабного вторгнення Ірина Степанова жила у Слов’янську й працювала в гуманітарній сфері. Після початку великої війни вона разом із донькою опинилася в Німеччині, де проходила лікування від онкологічного захворювання. Нині жінка повернулася в Україну, бо переконана: саме тут вона може бути найбільш корисною. Своєю історією Ірина Степанова поділилася з журналісткою «Антикризового медіа-центру».
Ще зі студентських років я займалася громадською діяльністю у Слов’янську. Потім працювала в громадській організації «Перемога», а у 2013 році ми з колежанками заснували ГО «Розвиток ініціатив» і написали свій перший успішний грант на проведення майстер-класів із гончарства для вихованців інтернату.
Під час окупації Слов’янська у 2014 році я не приховувала своєї проукраїнської позиції, і так звані «казаки» дали мені добу на виїзд. Разом із дев’ятирічною донькою я мусила виїхати до Києва, але й там не сиділа без діла – працювала в гуманітарній сфері. Після повернення до Слов’янська я прийшла в організацію «Право на захист», а потім – у «Проліску».
Фото героїні
У січні 2022 року мій тато помер від ковіду, а через тиждень мені поставили діагноз «рак». Я поїхала на консультацію до лікаря-онколога в Київ. 23 лютого до мене потягом приїхала донька. Про війну я дізналася телефоном від сина, який залишався у Слов’янську. Я дочекалася потяга доньки, який сильно запізнився, і ми зі знайомими одразу виїхали машиною з Києва. Від словацького кордону волонтери привезли мене до Чехії, а звідти пастор дружньої церкви забрав до Німеччини.
Читайте також: «Кинули монету й поїхали: історія евакуації родини з Лисичанська»
Ми приїхали до Німеччини 28 лютого, коли в Марбурзі ще ніхто не знав, що робити з українцями. Поки вирішувалося питання нашого статусу, церква дуже підтримувала й повністю забезпечувала. Нас поселили в приміщенні, де раніше жінки проходили реабілітацію від наркотичної та алкогольної залежності.
Моє лікування було дуже складним квестом, але Бог був поруч із нами. Нам пощастило, що в Марбурзі була велика будівля колишнього будинку для людей похилого віку. Туди почали заселяти українців у чудові смартквартири з усіма зручностями й меблями. Волонтерська спільнота Марбурга швидко згуртувалася навколо нас і почала допомагати з оформленням німецьких документів. Там познайомилася з прекрасною родиною Певзнерів із Харкова, яка взяла мене під свою опіку.
Я ніяк не могла потрапити на прийом до лікаря. У Німеччині це справді дуже складно. Хоча в мене був спеціальний червоний документ про те, що першочергово потребую медичної допомоги, адже потрібно продовжувати хіміотерапію. В Україні я встигла отримати лише одну крапельницю. Якимись підпільними шляхами мене записали до лікаря в онкологічний мініцентр. Туди взагалі не брали нових пацієнтів, але Григорій Певзнер домігся, щоб мене й ще двох українок прийняли. Нам призначили хіміотерапію.
День народження в мене15 травня, а ще був День вишиванки, до якого ми радісно готувалися. І раптом за день до свята я захворіла на тяжке запалення з інфекційно-токсичним шоком. Мене непритомну забрали до лікарні. Я вдячна близькій подрузі зі Слов’янська, гінекологині Лілії Бойко, яка підняла на ноги в Марбурзі всіх: і швидку допомогу, і охоронців, які не розуміли української. Після цієї тривалої хвороби в мене виявили ще й тяжкий ковід.
На всі ці випробування я запитувала не «За що?», а «Навіщо?». І я знаю відповідь: через хворобу до мене прийшло стільки прекрасних людей, з якими ми тепер допомагаємо іншим. Це був дуже цінний досвід, яким я ділилася з людьми: мені телефонували багато жінок і розпитували, як лікуватися в Німеччині.
Поки я лікувалася, ми їздили на акції на підтримку України в Гіссені та Марбурзі. У Берліні збиралися та робили дуже важливі справи. Наприклад, там був створений «Український дім», а колеги в Мюнхені першими домоглися, щоб у Баварії українську мову вивчали в німецьких школах як другу іноземну. Ми підтримували наших військових, яких привозили до госпіталю на операції. Також брали участь у щорічному фестивалі супів у Марбурзі. Звісно, ми варили борщ і мали величезний успіх.
Ще у 2021 році я волонтерила в Люксембурзькому Червоному Хресті, офіс якого був у Краматорську. Тоді ми планували, які гуманітарні проєкти будемо реалізовувати наступного року. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з керівником були на зв’язку. Він сказав мені, що проєкти, які я планувала, точно відповідали потребам 2022 року. Наприклад, перевірка, ремонт і облаштування укриттів, вивчення жестової мови для надання гуманітарної допомоги людям із порушеннями слуху. Він і казав: «Швиденько лікуєшся – і починаємо працювати».
Тож так і робила: лікувалася і водночас з колегою писала проєктні заявки для реалізації гуманітарних проєктів в Україні. Тоді я зрозуміла, що одна з моїх місій, яку можу виконувати в Німеччині, – допомогти новоствореним організаціям долучитися до кластерної системи ООН. І мені це вдалося.
Фото героїні
У Німеччині кожен, хто працює, сплачує внески для забезпечення свого життя в старості. Завдяки цьому вони можуть жити в будинках для людей похилого віку, де їм надають кваліфіковану медичну допомогу, створюють комфортні умови й навіть організовують дозвілля. Якщо хтось потрапляє в скрутні життєві обставини, то не залишиться на вулиці, а отримає допомогу з безробіття, соціальне житло та підтримку соціальних працівників.
Попри те, що не була платницею податків, мене лікували тими самими препаратами, що й інших пацієнтів. До лікарні не потрібно нічого приносити. Тут повністю забезпечують ліками. У палаті є душ і туалет. Фальсифікація продуктів, особливо медичних препаратів, карається дуже суворо.
Що мене найбільше здивувало, – це безбар’єрне середовище. Кожен автобус обладнаний спеціальною системою, яка допомагає людині на колісному кріслі заїхати в транспорт. Також в автобусах передбачені місця для незрячих пасажирів із собаками-поводирями.
Мені дуже подобається, як Німеччина об’єднує мігрантське середовище. Тут діють спеціальні ради, і зараз українці мають у них значний вплив. Наші дуже швидко вивчили німецьку мову й увійшли до цих рад, щоб впливати на рішення у сфері міграційної політики. Щоправда, інші спільноти були не надто дружні до нас, бо українців одразу в багатьох питаннях прирівняли до німців, про що інші мігранти навіть не мріяли. Наприклад, українці також можуть отримати безоплатну вищу освіту. Якщо дитина вступає до навчального закладу, який розташований за межами рідного міста, держава надає батькам безвідсоткову позику на оплату житла, ремонт і придбання меблів, забезпечує медичне страхування та виплачує стипендію. Мене це підкорило.
У Німеччині дуже суворо карають за домашнє насильство. Кривдник отримує великий штраф, а жінка може звернутися до притулку й отримати повну підтримку: житло, харчування, фінансову допомогу та всі необхідні соціальні послуги. Держава стежить за тим, як у сім’ї ставляться до дітей. Якщо учень кілька разів пропустив школу без поважної причини, батьків оштрафують, а потім до родини прийде соціальна служба. В освітніх закладах дітей не перевантажують, а дають їм можливість краще пізнати себе: зрозуміти, що їм подобається робити в житті, і спробувати себе у волонтерстві саме в цій сфері. Волонтерство в Німеччині дуже розвинене.
У Німеччині я весь час казала: «Якби не онкологія, то з України не виїхала б». Мій тип пухлини потребував дорогої імунотерапії. В Україні її тоді не робили, а без неї я б не вижила. Водночас я розуміла, що корисніша в Україні, ніж у Німеччині.
Як тільки мене якісно пролікували, у грудні 2023 року повернулася до Києва і почала працювати в організації «Спілка робочих самаритян Німеччини» фахівчинею зі зв’язків із громадськістю. Також я є членкинею Ради ВПО при Київській облдержадміністрації, працюю в гуманітарній сфері й активно беру участь у заходах, пов’язаних із підтримкою переселенців.
Читайте також: «Хочу жити в Краматорську»: історія українки, яка знайшла прихисток у Німеччині й мріє повернутися додому»
У нас дуже хороша взаємодія з керівництвом Донеччини та громад області. За часів АТО (антитерористична операція – ред.) громадський сектор Донеччини дуже сильно розвинувся. У нас було багато ГО, створювали простори, влаштовували різноманітні заходи. Зараз ми розпорошені по всій Україні. Водночас громадські організації з Луганщини та Донеччини вже кілька років реалізують проєкт із підтримки локальної ідентичності жителів цих двох областей. Я вважаю, що дуже важливо берегти свою ідентичність і не втрачати її.
Фото героїні
Я багато спілкуюся зі своїми друзями й подругами, які нині живуть у Німеччині. Хтось каже, що йому нікуди повертатися – дім зруйнований або територія окупована. Хтось отримав сертифікат за зруйноване житло, повернувся, купив нову оселю і тепер живе тут.
Думаю, поки люди не побачать, що держава зацікавлена в них як у людях, вони не повернуться. Особливо ті, хто вже влаштувався на повноцінну роботу. Хіба що за кордоном для них створять нестерпні умови. Що потрібно людині? Житло, робота, медицина, освіта
- Останні
- Популярні
Новини по днях
14 липня 2026
