Іван Котляревський міг стати улюбленцем імперії, або священником, чи старшим над козацтвом, але мав надто вільний дух і веселу вдачу.
Цікаві факти з життя письменника, поета, драматурга, громадського діяча, автора відомого твору «Енеїда». Його цілком заслужено називають основоположником нової української літератури. Не менший внесок зробив діяч і в сучасну українську мову – писав твори на основі живого, усного мовлення, передаючи колорит та самобутність українців.
Мав дворянське звання
Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, тоді Полтавський полк Війська Запорозького. Походив із зубожілого козацького старшинського роду, батько працював канцеляристом міського магістрату.
Родина жила бідно, нерідко хлопцю доводилося вдовольнятися лише шматком хліба й ходити босим. Але на той час так жила більшість звичайних українців.
Згодом Котляревські отримали дворянське звання.
Не став священником, як мріяв його батько
Котляревський 9 років навчався в духовній семінарії у Полтаві, був освіченим та мав гарну пам’ять. Він знав російську та французьку мови й літератури, латину, поетику, риторику, філософію та богослов’я.
Батько мріяв, щоб син став священником, та Іван покинув семінарію одразу після його смерті, бо духовна кар’єра його не приваблювала.
Товариші звали його “римачем”
«Ще в юному віці мав особливу пристрасть до віршів і вмів до всякого слова мистецьки добирати дотепні рими, за що товариші звали його римачем», як писав його біограф Степан Стеблін-Каменський.
І, до речі, вже тоді, під час навчання у Катеринославській духовній семінарії почав писати вірші у тому числі про козака Енея та публікувався в сатиричному альманаху «Полтавська муха».
Небуденне життя канцеляриста та вчителя
Облишивши осоружне навчання, натомість юнак став служити у канцеляріях, а згодом – вчителювати в поміщицьких маєтках на рідній Полтавщині.
Котляревський активно цікавився українським фольклором: вивчав життя простого люду, його звичаї та обряди, записував народні пісні.
Мав єдине і до того ж нещасливе кохання
Вчителюючи у поміщика в Золотоноші, Іван закохався у вродливу 20-річну бідну родичку господаря – сироту Марію, що працювала покоївкою. Повертаючись у свою кімнату, він часто заставав її там, потроху почав вчити дівчину грамоті.
Якось, прибираючи, вона наважилася взяти аркуш паперу, списаний дрібним почерком. Прочитала написаний вірш й упізнала у ньому себе. Між Іваном і Марією спалахнуло палке почуття, юнак попросив благословіння у господаря. Але виявилось, що Марія вже «обіцяна» якомусь багатому вдівцю.
Іван з болем у серці залишив дівчину і перед її весіллям передав через служницю листа з проханням писати хоча б зрідка, до якого додав золоту каблучку. Відповіді, на жаль, не дочекався…
Народження «Енеїди»
«Енеїда» була написана за 26 років.
Ще в 1794-1796 роках Котляревський підготував перші три частини поеми «Енеїда», написаної на сюжет однойменного твору римського поета Публія Вергілія.
Рукописний примірник поеми опинився в конотопського поміщика Максима Парпури. Останній завідував друкарнею медичної колегії в Петербурзі. І вже під час військової служби Іван Петрович дізнався про видання в 1798-му в Петербурзі без його відома «Енеїди» коштом Парпури.
У відповідь Котляревський у виданні «Енеїди» 1809-го (з додаванням четвертої частини) помістив Парпуру до пекла:
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
Її розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорома, без Бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився помишлять.
Між тим «Енеїда» стала першим твором в українській літературі, написаним народною мовою. На той час українська мова внаслідок цілої низки указів російської влади поступово витіснилася з ужитку, навіть церковні служби змушували правити церковнослов’янською мовою. Відтак твори Івана Котляревського започаткували новий етап формування української літературної мови.
Котляревський та фанфіки
Успіх «Енеїди» одразу викликав хвилю наслідувачів. У Санкт-Петербурзі стали з’являтися книжки з «малоросійськими» мотивами, поєднаними з ідеєю відданості російській короні: «Дух россиян, или сердечные чувства сибирскаго плавильнаго мастера Усердова и запорожскаго козака Твердовскаго», «Козацька пісня про Бонапарта», «Ода малороссийского простолюдина на случай военных действий при нашествии французов».
Котляревський за бажання міг би добре заробити, якби пішов назустріч російському, а не українському читачу, але він встояв перед спокусою.
Сьогодні такі фантазії на основі готового літературного твору ми називаємо фанфіками. А в цій історії примітно те, що за українцем Котляревським такі фанфіки писали росіяни, правда з додаванням звичного їм преклоніння перед владою.
Віддав службі в армії довгих 12 років
Через нещасливе кохання Іван кинув вчителювання та у 1796 році вступив на військову службу.
Хоч якою була причина, Котляревський віддав військовій справі 12 років і зробив непогану кар’єру, служив у Сіверському карабінерському полку.
А згодом брав участь у російсько-турецькій війні, був учасником облоги Ізмаїлу. І навіть здобув орден Святої Анни за дипломатичні здібності – умовив ногайських татар бути нейтральними й пропустити російську армію через свою територію.
Однак соромився цієї нагороди, адже невдовзі поселення цих татар були пограбовані й знищені, вони змушені були тікати аж до Азову, до Маріуполя.
Знайомство з запорожцями
У 1807 році під час російсько-турецької війни, при переправі через Дунай. Почувши прізвище Котляревського, задунайські запорожці запитали, чи не він є автором «Енеїди», а коли отримали схвальну відповідь, то запросили його до себе: «Так це ти, батьку наш рідний! Іди, батьку, до нас, ми тебе зробимо кошовим».
Цю бувальщину охоче розповідав сам Котляревський. Відомо, що через ту зустріч Котляревського стали утискати як «неблагонадійного» – позбавили звання ад’ютанта при командирі корпусу й перевели до псковського полку. Невдовзі він подав у відставку – у 39 років, у чині капітана з правом носити мундир, пізніше за громадські заслуги отримав чин майора.
Вправний директор
Утративши службу, яка була єдиним джерелом прибутку, Іван Петрович опинився у скрутному становищі. Спробував шукати посади у Петербурзі, довго писав «прошенія», але все марно. Набідувавшись у царській столиці, Котляревський повернувся до Полтави, з якої, до речі, ніколи вже не виїжджав.
Влаштуватися на службу вийшло не одразу.
У 1810 році отримав посаду директора «Дому виховання дітей бідних дворян», який згодом перетворив на зразковий навчально-виховний заклад. Цій службі Котляревський віддав 25 років життя.
У будинку жило щороку 200 – 250 хлопчиків, на утримання яких виділялися невеликі кошти. Котляревський умів по-хазяйськи розпорядитися ними. Діти мали білизну, «губернські мундири», добре харчувалися.
На заощаджені гроші побудовано для них лікарню й лазню, а також льодовник для зберігання продуктів; щороку в банк вкладали до п’яти тисяч карбованців. Ці гроші призначалися тим, хто закінчував гімназію і влаштовувався на службу у військо або канцелярію.
Під час походу Наполеона сформував козацький кінний полк
У 1812-му під час походу Наполеона I Бонапарта сформував на Полтавщині 5-й український козацький полк, за що отримав чин майора.
Охочих було достатньо, бо кріпаки сподівались здобути волю: «Багато з’явилося без приписаних сорочок, сірих шаровар, в старих зношених каптанах, без хусток для шиї, сідла без пітників, арчаки поламані, узда з пеньковим повіддям, більша частина козаків без ладунок, без шабель».
Був масоном
З 1818 року входив до масонської ложі «Любов до істини», де виконував роль «вітії» (оратора). На зібраннях активно обговорювалися реформи царя Олександра I.
Також був членом і співавтором програмових документів таємного «Товариства малоросійського». Ця інформація сплила під час слідства про повстання декабристів, однак для Котляревського все минулося без наслідків.
Організатор Полтавського професійного театру
У Полтаві впродовж 5 років (1818–1821) був директором першого українського професійного театру.
Як і всюди, ставили російські й західноєвропейські п’єси та водевілі. Однак Котляревський швидко зрозумів необхідність розвивати українську драматургію. Саме для театру в 1819-му написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», що й досі не сходять зі сцени.
Був меценатом
Котляревський був матеріально забезпечений, але жив скромно. Мешкав у батьківському будинку, збудованому ще в 1705-му.
Витрачав кошти на благодійність. У 1827–1835 роках був попечителем Полтавських благодійно-лікувальних закладів, що були притулком для убогих, непрацездатних, старих людей.
Любив посиденьки за пуншем, сигарами та картами, але жив скромно
Дозвілля Іван любив проводити з друзями – був веселою та компанійською людиною. На цих дружніх посиденьках за пуншем, сигарами та картами, й гартувалася «Енеїда».
Друзі були першими слухачами й критиками поеми, а, може, трохи й співавторами – звідси цей питомо чоловічий, бурсацький гумор з «сучими дочками» й усякими деталями, що змушували дам червоніти. «Енеїда» була народною ще до видання – її знали напам’ять і переповідали.
Котляревський — “стендапер”
Котляревський був той ще гуморист. Його часто запрошували у гості, навіть ті, хто його майже не знав, бо у тостах та анекдотах Котляревському не було рівних.
Цікаво, що героями тих анекдотів зазвичай були якісь французи, а от сюжети та пригоди з ними відбувалися явно полтавські. І переважну більшість цих бувальщин придумував сам Котляревський, тобто був таким собі стендапером.
Власне, і знамениту «Енеїду» він задумував спершу як збірку жартів. Але в процесі створення вона стала розростатися, ширитися і врешті-решт перетворилася на висміювання суспільних подій і навіть конкретних історичних персон. Звісно, не лише часів Вергілія, який першим оспівав Енея.
Мав таємну покровительку
За свідченнями істориків, в Івана Котляревського була таємна покровителька — «жінка, яка його любила». Саме вона посприяла тому, щоби діяча не притягнули до відповідальності під час повстання декабристів на початку ХІХ століття. Вважається, що цією покровителькою була Варвара Рєпіна, дружина генерал-губернатора Миколи Рєпіна.
Особисте життя в Котляревського
Одружений Котляревський ніколи не був, прямих нащадків не залишив.
Помер 10 листопада 1838-го в Полтаві. Перед смертю він відпустив 6 кріпаків на волю та роздав все майно родичам і знайомим. Його дім в Полтаві, письменник заповідав своїй економці, Мотрі Векливечивій, унтерофіцерський вдові. Деякі дослідники вважають, що у них були близькі стосунки.
Тарас Шевченко — суперфан
В останню путь його проводжала вся Полтава, а Тарас Шевченко відгукнувся віршем «На вічну пам’ять Котляревському»:
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!…
Це не єдиний твір Шевченка, яким він вшанував зачинателя сучасної української літературної мови. У повістях «Наймичка» та «Художник» Шевченко цитував рядки з «Енеїди», а в повісті «Близнецы» герой Шевченка ходить полтавськими стежками, якими колись ходив автор, і зустрічає Івана Котляревського. У 1845 році Шевченко намалював акварель «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві».
Цікаві факти
– «Енеїда» Котляревського миттєво стала популярною за межами України. Відомо, що «Енеїду» з автографом автора дбайливо зберігав імператор Олександр I, а цар Микола I мав цілих два примірники, екземпляр твору мав навіть Наполеон I Бонапарт.! Деякі вчені сходяться на думці, що «Енеїді», трохи пізніше, знайшлося місце навіть у бібліотеці Леніна.
– Найпопулярнішою версією “Енеїди” стала та, яку проілюстрував Анатолій Базилевич у 1967-у році. Книга в оформленні Базилевича перевидавалася 17 разів.
– Повний текст «Енеїди» (в шести частинах) побачив світ уже після смерті автора, в 1842-му.
– В рідній Полтаві на честь Івана Котляревського відкрито пам’ятник (1903), літературно-меморіальний музей (1952) та музей-садибу (1969).
– 10 листопада 2022 року Київська міська рада з метою деколонізації топоніміки та вшанування видатних діячів перейменувала бульвар Праці на бульвар Івана Котляревського.
– Котляревський сприяв викупові з кріпацтва українського і російського актора Михайла Щепкіна.
