Термін “Перша леді” виник у США у XIX столітті та спочатку використовувався для позначення дружин американських президентів. З часом цей вислів поширився на інші країни, включаючи Україну, де він з’явився під час відновлення незалежності. Хоча в історії може бути важко знайти приклади використання цього терміну для дружин голів уряду УНР та Директорії у свій час, але в історичній ретроспективі така назва доречна і досить часто вживається сьогодні.
Володимир Кирилович Винниченко обіймав посаду першого голови Директорії Української Народної Республіки з 14 грудня 1918 року по 10 лютого 1919 року. Протягом цього періоду його постійно супроводжувала дружина Розалія Винниченко. Хоча точніше буде сказати, що вони були цивільними партнерами, оскільки на той момент вони не оформили офіційний шлюб з принципових соціалістичних поглядів Винниченка. Попри те, що вони прожили разом понад 40 років, офіційний шлюб був оформлений лише під час перебування в еміграції.
Розалія Яківна Винниченко, у дівоцтві Рейзель Ліфшиць, народилась 26 липня 1886 року в Орлі, у багатій єврейській родині. Невдовзі сім’я переїхала у Москву, де Розалія здобула освіту у жіночій гімназії, після чого два роки вивчала природничі науки на Вищих жіночих курсах у Москві. Дівчина мріяла стати лікарем, але в Російській імперії, де можливості отримати жінкам вищу освіту були дуже обмежені, а «особи юдейського віросповідання могли бути прийняті в кількості 3% від загального числа», це було практично неможливо. Тому маючи заможних батьків, Розалія продовжила навчання у Франції на медичному факультеті Паризького університету з 1907 по 1914 рік. По завершенню навчання, 2 квітня 1914 року, захистила дисертацію на ступінь доктора медицини «Тетанія у дорослих та її паратифозне походження».
На другому курсі Розалія зустріла письменника, соціаліста і колишнього політичного в’язня Володимира Винниченка. Через два роки, 8 березня 1911 року, ця пара уклала цивільний шлюб. Цікаво, що від самого початку вони домовились про “вільні стосунки”, і жоден із них не заперечував, якщо партнер мав роман з іншою особою. Цього принципу пара дотримувалась і після одруження, поблажливо ставлячись до подружніх зрад.
Володимир Винниченко описував такі моменти у своєму щоденнику:
Вільні стосунки не були чимось незвичайним у середовищі європейських соціалістів, до якого входив Володимир Винниченко. Він був досить відомим у цих колах як ловелас. Про любовні походження Винниченка відомо досить багато, їх він описував у своїх літературних творах і щоденниках. Про письменника казали, що він зводив з розуму жінок своєю елегантністю, темпераментом, манерою спілкування, але ніколи не давав їм надії на серйозні тривалі стосунки.
“Коли я заводжу роман, моє ставлення до неї не змінюється. Якщо вона має захоплення, вона стає до мене байдужою. Але, напевно, не варто втручатися, щоб не відняти у неї цю радість”.
Винниченко виробив своєрідну «філософію кохання», якій слідував все своє життя:
«Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню. Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може прийняти всю істоту до кінця».
Любов’ю письменник називав почуття до тієї жінки, з якою хотів би створити сім’ю.
«Кохайся, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тією людиною, яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би мати за матір дітей твоїх».
Він мав стосунки з численними жінками, часто з декількома одночасно, намагаючись ставитися до цього легко, хоча розумів, що його чарівність призводила до страждань зачарованих жінок. Ці стосунки часто перетворювались на життєві драми. Катерина Голіцинська, коханка Володимира та дружина товариша по Революційній українській партії, майже покінчила життя самогубством через свою закоханість у нього. Ще більш турботливий роман був із Людмилою Гольдмерштейн, яка народила йому дитину. Після того, як Винниченко дізнався про вагітність Гольдмерштейн, він втік від неї, залишивши її без підтримки, яку раніше надавав. Після народження сина, Володимир припинив відповідати на листи. Згодом він вирішив усиновити дитину, але коли малому виповнилося 3 місяці, він помер. Людмила Гольдмерштейн звинувачувала Винниченка в тому, що він «накликав» смерть дитини, використавши їхню історію кохання для створення сюжету п’єси «Momento». У цій п’єсі кохана головного героя, не зважаючи на його протести, народжує сина, чоловік залишає дитину на холод – і вона померла.
… Отже, 1909 року в Парижі Винниченко знайомиться зі студенткою медичного факультету Сорбонни Розалією Ліфшиць. Це знайомство переростає в бурхливий роман і згодом письменник розуміє, що Розалія є саме тією жінкою, з якою він хотів би назавжди зв’язати своє життя. У березні 1911 року пара починає жити разом у цивільному шлюбі. У листі до свого товариша і мецената Євгена Чикаленка Винниченко пише:
«Зійшовся з тою женщиною, від котрої хочу мати дітей… був час пробного шлюбу… ми погодились, що сім’я буде українською і будемо мати дітей тільки тоді, коли мати підготується оскільки, щоб вони могли бути виховані українцями».
За два роки Розалія досконало вивчила українську мову, спілкувалась нею у побуті, перекладала твори свого чоловіка на французьку та російську мови. Ще за 5 років Розалія Ліфшиць-Винниченко завагітніла, і вони обоє дуже чекали на цю дитину.
Володимир писав до своєї Кохи – так він ніжно все життя називав Розалію:
«Ти будеш святою матір’ю. Коха! Ти знаєш, я не раз думаю про тебе в цьому стані. Ти вся будеш промінитись материнством. Любов моя єдина, ти надзвичайно хороша і чиста».
Вагітність протікала досить складно, і через стан здоров’я Розалії родина втратила дитину. Надалі вони так і не змогли здійснити свою мрію про батьківство.
Втрата дитини ще більше зблизила подружжя. Через 8 років письменник так опише свій шлюб:
«Ми нічого не обіцяли один одному: ні вірності, ні кохання, ні щастя, нічого. Ось уже йде дев’ятий рік, і наші тіла – без клятв, без заклинань, без санкцій лицемірних або дурних людей з їхніми комедіями, без нотаріусів, без погроз і різних ланцюгів, без усього цього – наші тіла з’єднані так, як жоден піп не з’єднає». Ці почуття були взаємними: «Душа моя наповнена тобою, – писала Розалія Ліфшиць-Винниченко своєму чоловікові, – ти всюди, завжди зі мною і так буде завжди, я відчуваю».
Після періоду бурхливих революційних подій родина Винниченків назавжди покидає Україну. Спочатку вони оселяються в Німеччині, а згодом переїжджають до Франції. Володимир Винниченко повністю заглиблюється у літературну творчість, його науково-фантастичний роман “Сонячна машина” здобуває великий успіх, перевидається декілька разів і приносить непоганий гонорар. У 1934 році родина придбала два гектари землі та занедбану садибу, яка належала до епохи Наполеона, у містечку Мужен, неподалік від Канн. Вони приводять її в порядок, а Розалія Ліфшиць-Винниченко взяла на себе обов’язки домогосподарки, випробовує свої сили у вирощуванні городини і допомагає Володимирові у літературній роботі. Протягом тривалого періоду вона намагалась здобути освіту лікаря, пройшла навчання і склала додаткові іспити, але через відсутність французького громадянства ці спроби були невдалими.
Родина жила досить скромно, грошей не завжди вистачало. Часто допомагала праця на присадибній ділянці.
6 березня 1951 року Володимир Винниченко помер, Розалія Ліфшиць-Винниченко пережила його на 8 років, впорядкувала спадщину письменника і передала її до архіву Вільної Академії Наук. Щодня носила квіти на могилу чоловіка, і вже після смерті присвятила йому такі рядки:
«Ти такий прекрасний, що у мене слів не вистачає дати тобі зрозуміти це! Ти гармонійний і сильний, жагучий і часом кроткий; ти надзвичайно рідка комбінація, ти вмієш радіти як дитина, для тебе хвилини живуть самі по собі, без всяких філософій, бо ти – прекрасний, здоровий твір природи. І мені належить незаслужене щастя бути з тобою. Спасибі тобі, що ти дав мені це щастя, що ти дав мені змогу відчувати, розуміти і любити!..»
