Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність
Найбільше трипільське поселення у світі – 450 гектарів і 2 700 хат – існувало на теперішніх українських землях шість тисяч років тому. Нині археологами розкопано лише 55 жител.
Якби такий грандіозний історичний спадок був у когось із сусідніх європейських народів – сюди їхали б туристи з цілого світу. Сенсація. Бум. Гордість. У нас – дещо інакше: на тих місцях, де шість тисяч років тому стояли хліборобські поселення-гіганти, ми нині сіємо пшеницю, сою, соняшник і кукурудзу. А Україна як держава востаннє фінансувала археологічні розкопки на трипільських теренах ще 1994 року. Нові наукові дослідження тривають завдяки фінансуванню американського мецената Бертрана Коста, члена Товариства сучасного мистецтва в Лондоні, голови благодійної організації Search Foundation.
Так, знайшлися пасіонарії, лицарі, ентузіасти, добродії, небайдужі люди, які життя своє вкладають у збереження, вивчення та розвиток трипільського спадку. Зокрема, у Легедзиному відтворили трипільську хату, відкрили дитячу кіностудію “Мальва”, знімають фільми без жодної копійки від держави ( “Чорний козак” та ще зо тридцять), влаштовують фестивалі, толоки, майстер-класи, заснували школу забутого танцю, приймають екскурсантів.
Спалювали житло, як покійників
Якими ж вони були, трипільці? Звідки взялися і куди зникли?
Трішки відкрити завісу таємничості вам допоможе бодай одноденна подорож до села Легедзине в Тальнівському районі на Черкащині (230 км від Києва, 160 км від Черкас). За бажання, кожен може залишитися на якийсь час, пожити в “трипільській” хаті, спробувати власноруч змайструвати глиняну фігурку богині Лади, навчитися прадавнього танцю Ойра чи взяти участь у толоці- будівництві.
Музей Трипільської культури в селі Легедзиному належить до складу Державного історико-культурного заповідника “Трипільська культура”, розташованого одразу у трьох районах Черкащини – Тальнівському, Уманському та Звенигодському. Заповідник створений 2002 року на основі найбільшого з трипільських поселень-гігантів – Тальянки (інші гіганти – “Чичиркозівка” – 300 га, “Майданецьке” – 270 га, та “Доброводи” – 250 га).
Музей Трипільської культури – об’єкт незавершеного будівництва, та є комунальним закладом Черкаської обласної ради і перебуває у підпорядкуванні управління культури Черкаської облдержадміністрації.
Пощастить кожному, чиїм гідом по Музею буде відомий кінорежисер, історик, директор Державного історико-культурного заповідника, людина енциклопедичних знань Владислав Чабанюк. Він подарує вам не просто екскурсію, а цілий урок історії з містичними нотками.
Найнаочніша родзинка музею – відтворена дворівнева хата трипільців.
“То є один із варіантів, – каже Вячеслав Чабанюк. – Вчені досі гадають, якими були трипільські оселі. Житло для трипільців – священна територія. Однак вони спалювали свої поселення. Чому?
Схоже, жили на одному місці років 70-100, а потім через виснаження ґрунту переходили на нові терени. Для них хати помирали. Спершу руйнували піч – серце хати. І палили. У тому є позитив, бо зараз маємо на місці кожної спаленої хати товстий шар перепаленої глини й можемо визначити межі, форму та багато іншого. Палити хати почали лише на нашій території та на території теперішньої Румунії, оскільки на той час наша земля була зоною ризикованого землеробства через малу кількість чорнозему (тільки почав формуватися).
Вважаємо, що перший поверх був коморою, а на другому мешкала родина. Каркас – дерев’яний, поверх якого накидалася глина з половою, а потім – тонкий шар штукатурки, покритої вохрою”.
Сто кілометрів за сто років
Артефакти музею збиралися багато років з величезних територій.
– Десять тисяч років тому різкі зміни клімату змусили людей шукати способи виживання, – каже Владислав Васильович. – У пізню кам’яну добу – неоліт – почалися бурхливі зміни: опанували хліборобство, будували малі й великі поселення, ткали одяг, мали кераміку й жили в середньому аж на 10 років довше, ніж мисливці (доживали до 35 років, тоді як усі інші лише до 25).
Учені схиляються до думки, що перехід від мисливства до землеробства насамперед відбувся на Близькому сході, у Малій Азії. За деякий час успішне землеробське населення того часу почало розходитися вусібіч, бо їм стало тісно. Так потрапили на Балкани, а потім у бік Гібралтара та між Карпатами й Чорним морем – до нас.
Є припущення, що це населення разом зі своїми землеробськими знаннями розходилося та розселялося на наших територіях зі швидкістю приблизно 100 км на 100 років. Це був дуже повільний процес із точки зору життя людини, але з точки зору життя людства то відбулося дуже швидко. Прибульцям треба було зо дві тисячі років, щоб сюди дійти й розселитися. Десятки поколінь, змішування з місцевим людом, нові традиції. Якщо хати на території Малої Азії будували кругловиді, то тут уже – прямокутні, бо дерево є. Якщо там тримали лише кіз і овець, то у нас – уже свині та корови додалися. Трипільці були потужними землеробами, які вирощували кілька сортів ячменю, горох, сочевицю, мали велику рогату худобу, собак (котів не мали, з’явилися у нас “якусь” тисячу років тому).
Трипільці – це європейці так званого середземноморського антропологічного типу зростом 1 метр 60 см. Але вони не приходили в пустку. Тут уже жили люди, середній зріст яких був до 1 м 80 см, – ширококості, здорові, переважно займалися полюванням. Маємо біля річки Росі поруч два поселення – трипільське й мисливське. Вони існували синхронно, нібито навіть посудом обмінювалися, не знищували один одного, можливо навіть переодружувалися. Тривали складні процеси етногенезу, тож трипільське населення, яке жило на території нинішньої України, – було вже далеко не таким, як у Малій Азії.
