Кожен диктатор, якого не засудила історія, стає натхненням для наступного

10.11.2026, 19:58 vesti-ua.net

Поки на перших шпальтах будуть імена негідників і вбивць, а не їхніх жертв, поки в кожній газеті та в кожному пості ми бачитимемо путіна, трампа чи нетаньяху, поки вся система знання про світ буде влаштована за правом сильного, а не того, хто правий (не в сенсі правого і лівого – ця анахронічна бінарність набридла окремо), поки у вбивць будуть імена, а у жертв лише цифри, будуть нові путіни, трампи і нетаньяху.

"Сестра краківського стрільця була художницею", – пише хтось у коментарях. "Та ні, звичайна студентка художнього коледжу", – відмахується журналіст.

Поки журналісти продовжують, не усвідомлюючи цього, бачити світ крізь ту саму призму, що й об'єкти їхніх репортажів, і детально розбирають біографію вбивця та його арсенал, мені здається куди важливішим говорити про інше: про батька, який тримав удома 11 стволів, про саму патріархальну матрицю виховання "справжнього чоловіка", в якій зброя стає атрибутом мужності, а здатність завдавати насильства – нормою.

І мені хочеться запитати вас і себе: ім'я Брейвіка всім знайоме, а скільки імен і облич його жертв ми пам'ємо сьогодні? А загиблих у боїнгу, збитому гіркінською зграєю?

Нам необхідний перегляд самих лінз, крізь які ми дивимося на насильство, самої епістемології – того, як влаштовано наше знання про нього та його сприйняття в суспільстві. І питання до ЗМІ тут величезні. І до самого устрою цієї професії, і до підготовки до неї.

Але навіть ширше. Сьогодні, у вік соцмереж, кожен і кожна – самі собі журналісти.

Боже, як соромно читати останнім часом людожерські коментарі, особливо російськомовні, на всьому протязі політичного та аполітичного спектра: від зетників до нібито лібералів.

Про все. Про Україну. Про ракети, що летять щоночі. Про розбомблений центр для дітей з інвалідністю. Про Америку та мусульманських, чорнокімряних кандидатів, які виграли вибори, і кандидатуру жінки з числа корінних народів.

Про Європу, для якої, так, на відміну від озвірілих травматиків – вихідців із ГУЛАГу та СРСР, – не норма дивитися на замерзаючих по коліно у воді дітей і реготати: "Ги-ги-ги, так їм і треба, хотіли води – будь ласка". І це від людей, чиє народження саме по собі – диво єврейства, що вижило в Катастрофі. Риторика один в один – нацистська риторика тридцятих: замінити слово "єврей" на "араб" – і буде невідмінно.

Європа, і зокрема Нідерланди, обурена саме цим. І портрети Анни Франк – саме тому. Але для вас сотні тисяч європейців із нормальними людськими уявленнями – це ліваки, ідіоти та антисеміти.

Антисемітизм – це, виявляється, коли не хочеш приймати за норму вбивство дітей, депортації, насильство та порушення міжнародного права. Коли вимагаєш санкцій за це.

Якщо це тепер антисемітизм, що таке тоді антонім антисемітизму – підтримка всього цього, чи що?

Я, людина з єврейським корінням (так-так, ваша улюблена мітохондрія: генетично мтДНК передається по матері, галахічне єврейське походження теж визначається по матері – але це різні речі; я єврейка по батьку), ніколи цього не зрозумію.

Мені огидне будь-яке виправдання запеклого звірства 7 жовтня. Мені огидне все, починаючи з 8 жовтня: вибір на користь війни заради збереження власної влади нетаньяху, а не пріоритет порятунку заручників (саме це питання я тоді задала публічно і зазнала страшнейшого хейту – а адже Ізраїль завжди славився саме ставленням до кожного свого громадянина та точковими, ювелірними операціями з порятунку – я пам'ятаю з дитинства).

Мені огидна і зараз уже після минулих виборів маніпуляція суспільством, що знаходить виправдання власного глибинного шовінізму та людожерства – сьомим жовтня. Ізраїльтяни сьогодні хворі не менше за росіян. Втім, це багато в чому пересічні множини.

І те, що росія, як традиційно і СРСР, паразитує і на близькосхідних конфліктах, і на європейських протестах, і на демонстраціях (недавні французькі дослідження показали це в цифрах), і на деколоніальній темі, – не означає, що всі ці теми треба одразу подарувати російській пропаганде і на зло дядькові захищати з піною біля рота виключно власну ксенофобію та шовінізм (расизм, ісламофобію і далі за списком) та право держави на насильство і дискримінацію.

"Раз Євтушенко проти колгоспів, то я за" – інфантильна логіка невільних людей, які все ще відраховують свої цінності від радянської (антисоветської) травми.

Свобода – це завжди особистий вибір критичного розуму, відкритих очей і совісті. І особистий ризик опинитися в меншості або десь збігтися з більшістю і бути звинуваченим у тому чи іншому.

Я дивлюся на фотографії дітей і жінок по коліно у воді, у наметах, що здуваються вітром. І читаю цю російськомовну жуть. Я особисто пережила не одну повінь у Венеції, втратила у потопі дім, книги та власну майстерню. Мені вистачило власних дітей, які добу просиділи в холоді і без світла – для мене ці кадри окремий тригер.

А ось зведення з України за 9 листопада. Напередодні чергових переговорів в Абу-Дабі росія запустила за ніч 317 дронів. За наведеними даними, 276 збиті; влучання зафіксовані в 31 місці, падіння уламків – ще в дев'яти.

В Одесі дрон вдарив по складу з продуктами для дитячих садків і шкіл. Троє загиблих, одна людина у важкому стані.

У Кременчуці повністю знищено центр соціалізації та реабілітації дітей з інвалідністю "Колібрі". Згоріли навчальні приміщення, кабінети логопедів, посібники, реабілітаційне обладнання. Під час нічних ударів по місту та району поранено семеро людей, серед них дитина.

У Хмельницькому дрони влучили в житлові будинки, почалася пожежа. У Деснянському районі Києва уламки впали поруч зі школами. У Київській області загинула 82-річна жінка. У Харкові поранено трьох, дворічна дитина – в реанімації.

Без електрики залишилися споживачі в половині областей України. Тільки з 2 по 8 листопада – 128 російських ударів по енергетичному та нафтогазовому сектору.

І мені ненормальна нормалізація цього все в тій же Європі, де це відбувається. І вибіркова емпатія теж.

І знову – загиблі, поранені, дитина в реанімації. І "війна кремля, а не росіян" – вчорашні слова моєї колишньої подруги-журналістки хор.ру. І це на п'ятому році повномасштабного геноциду за участю мільйонів!

Знову путін, путін, путін. Сказав, подумав, хоче, не хоче…

І за рідкісними винятками – знаменитостей – імена вбитих зрештою пам'ятатимуть лише близькі.

Поки на першому плані – і в історії, і в пам'яті – залишатимуться диктатори та вбивці, все нові й нові надихатимуться їхнім прикладом. Геростратова слава.

У Стародавньому Римі недарма люди надавали такого величезного значення надгробним пам'ятникам та епітафіям і готові були платити шалені гроші за те, щоб поставити своє надгроб'я в першому ряду біля дороги, що веде до міста. "Non omnis moriar" – "Весь я не умру": слова Горація, проспівані потім десятками європейських і навіть російських поетів.

Поки хоч одні губи читають моє ім'я, я живий. Ми не можемо повернути тих, хто пішов, але можемо не дати їм зникнути в небутті, куди їх відправили вбивці, подбавши навіть про зникнення їхніх імен. І облич із фотографій. У Стародавньому Римі однією з форм посмертного покарання було те, що ми називаємо damnatio memoriae: стирання імені з пам'ятників і постаментів, вимазування його з тексту та контексту публічного життя.

Подібна практика історично застосовувалася і у Венеційській республіці, хоча в дещо іншій формі. Так, у залі Великої ради серед портретів дожів на місці зображення Марино Фальєра – чорний покрив. Дож був страчений у 1355 році за спробу перевороту та змову проти Республіки. Напис на місці його портрета семіотично парадоксальний: "Тут місце Марино Фальєра, обезголовленого за злочини".

Диктатури недарма завжди починали з пам'яті – головного кровотоку живого суспільства.

І навпаки.

Чому ми схиляємо по сто разів на день імена вбивць? Навіщо?

І я хочу повернутися до Кракова. Колись, багато років тому, я мріяла туди повернутися, там жити і вчитися.

Це місто, люди і мова, яку я вивчила, мені не чужі.

Магдалена Оксинська. Не просто "сестра стрільця". Молода художниця, студентка третього курсу живопису Краківської академії образотворчих мистецтв. У 2024 році у неї була власна виставка. Ось її картини, її неповторний погляд на світ: те, що було видно тільки їй і що вона вже вміла передавати іншим. Її вбив брат. Разом із батьками.

І з хатніми кішками.

І друга загибла художниця – Іза, Ізабела Возна, WoznaArt. Вона приїхала до Кракова на відкриття власної виставки в галереї Clava Lounge 6 листопада.

У неї залишилося четверо дітей.

Останній запис на її сторінці – афіша виставки та "Serdecznie zapraszam". "Сердечно запрошую".

Ось на що я хочу дивитися. На їхні картини, на їхні обличчя. Читати їхні слова. Запам'ятати їхні імена.

Так, я знаю, всіх хвилює хокей – і я теж обурена черговим безпардонним, продажним рішенням щодо нормалізації країни-терориста, але вбититі діти, художники, писателі, поети та просто неповторні люди для мене – пріоритет.

І в історії краківської стрілянини – незалежно від того, чи причетна до неї росія, – мене хвилюють застрелені люди, коні, кішки.

І дві художниці, які вже нічого не напишуть.

Жінки з пензлями та палітрами, їхнє життя, їхні картини, діти, що залишилися без матері. Вони цікавлять мене куди більше, ніж види стволів, мужики з палками та ключками і хто там із російськомовних антипутінців при ПАРЄ підписав чи не підписав якусь частину декларації на цю тему.

Така от особиста профдеформація.

Вибачте.

Джерело:Фейсбук Катерини Марголіс