Закон про відповідальність за помсту викривачам є. А де статистика його ефективності?

28.10.2026, 11:19 lb.ua

Минуло понад шість років.

За цей час держава мала б накопичити достатньо інформації, щоб оцінити ефективність застосування цієї норми.

Скільки кримінальних проваджень зареєстровано саме за незаконне звільнення викривачів? Скільком посадовим особам повідомлено про підозру? Скільки обвинувальних актів передано до суду? Скільки обвинувальних вироків ухвалено?

І найголовніше — чи створює ця норма реальний стримувальний ефект для керівників, які вирішують покарати працівника за повідомлення про корупцію?

Щоб отримати відповіді, я звернувся з інформаційними запитами до державних органів.

Результати виявилися показовими.

7 жовтня 2026 року я направив інформаційний запит, який Офіс Генерального прокурора зареєстрував 8 жовтня за № 1491-26.

14 жовтня отримав офіційну відповідь.

За даними ОГП, упродовж 2020–2025 років в Україні було зареєстровано 2090 кримінальних правопорушень за статтею 172 КК України.

За цей самий період у статистиці відображено:

Тобто у звітності за шість років показник направлення до суду з обвинувальним актом становить приблизно 1,4% від кількості зареєстрованих кримінальних правопорушень.

Однак це не показник ефективності розслідування конкретної сукупності справ. Статистика охоплює різні стадії проваджень, у тому числі зареєстрованих у попередні періоди.

І ще одне принципове застереження: ОГП обліковує кримінальні правопорушення, а не кількість посадових осіб, притягнутих до відповідальності. Отже, навіть на питання, скільком саме посадовим особам повідомлено про підозру, ця відповідь не дає відповіді.

Але головне навіть не в цих цифрах.

Усі наведені показники стосуються статті 172 КК України загалом — грубих порушень законодавства про працю, а не лише незаконного звільнення викривачів.

На запитання про окрему статистику щодо переслідування викривачів ОГП повідомив, що інші запитувані відомості в офіційній звітності не виокремлюються.

Тобто держава обліковує правопорушення за статтею 172, але не може показати, скільки з них стосувалися саме незаконного звільнення викривачів.

Водночас ці дані дозволяють побачити верхню межу.

Навіть якби всі 29 випадків направлення обвинувальних актів до суду за статтею 172 упродовж 2020–2025 років стосувалися викривачів, це становило б лише 29 випадків за шість років.

Але ми не знаємо, скільки з них справді стосувалися викривачів. Не знаємо й кількості відповідних осіб та результатів судового розгляду саме цієї категорії справ.

Частину інформаційного запиту щодо результатів судового розгляду ОГП направив до Державної судової адміністрації України.

21 жовтня я отримав відповідь ДСА з одинадцятьма статистичними таблицями.

За даними звітності судів першої інстанції, протягом 2020–2025 років за статтею 172 КК України завершено розгляд 48 кримінальних проваджень за сукупністю відповідних річних показників.

Водночас форма № 6 свідчить, що протягом 2020–2024 років набрали законної сили судові рішення щодо 10 засуджених за статтею 172 КК України.

Ці цифри не можна безпосередньо порівнювати. 48 — це завершені провадження у судах першої інстанції за 2020–2025 роки, тоді як 10 — засуджені особи, рішення щодо яких набрали законної сили у 2020–2024 роках. Йдеться про різні одиниці обліку, процесуальні стадії та звітні періоди.

Але обидві форми мають спільну проблему.

Жодна з них не дозволяє окремо встановити, скільки судових справ або обвинувальних вироків стосувалися саме незаконного звільнення викривачів.

Мій попередній моніторинг відкритих судових рішень у Єдиному державному реєстрі судових рішень також не дозволив виявити обвинувального вироку саме за незаконне звільнення працівника у зв'язку з повідомленням ним як викривачем про корупцію.

Проте це результат пошуку у відкритому реєстрі, а не офіційна статистика. Він не дозволяє категорично стверджувати, що таких вироків взагалі не існує. Проте, офіційна статистика стосовно кримінальних проваджень за переслідування викривачів дозволяє стверджувати, що вона відсутня в державі взагалі.

Отже, маємо цікаву ситуацію: кримінальна відповідальність передбачена законом, але її практичне застосування саме до переслідування викривачів неможливо відокремити від загальної статистики трудових правопорушень.

Ця проблема не обмежується відповідями ОГП та ДСА.

У щорічному аналітичному звіті НАЗК за 2025 рік також порушено питання недостатності офіційних статистичних даних щодо результатів судових проваджень за участю викривачів. Для відповідного аналізу Агентство використовує, зокрема, відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень.

Отже, складається трикутник:

Офіс Генерального прокурора надає загальну статистику кримінальних правопорушень, але не виокремлює незаконне звільнення викривачів.

Державна судова адміністрація надає загальну судову статистику, але також не виокремлює відповідну категорію.

НАЗК, яке відіграє ключову роль у державній політиці захисту викривачів, не має повної офіційної статистичної картини результатів таких кримінальних проваджень.

І тут виникає вже не просто статистичне, а фундаментальне управлінське питання.

Хто в державі відповідає за комплексне оцінювання ефективності кримінально-правового захисту викривачів?

Кожен орган виконує визначені законом повноваження. Але виконання окремих процедур саме по собі не гарантує досягнення кінцевого результату.

У державному управлінні ми часто оцінюємо прогрес за кількістю ухвалених законів, створених інституцій, запроваджених процедур та проведених заходів.

Проте ухвалення закону — це ще не результат державної політики. Це створення правового інструменту для його досягнення.

Якщо законодавець встановлює кримінальну відповідальність за незаконне звільнення викривача, держава повинна не лише забезпечувати застосування цієї норми, а й оцінювати її ефективність.

Для цього необхідно розуміти, скільки таких правопорушень реєструється, як вони розслідуються, чому провадження закриваються, які справи доходять до суду та якими є результати.

Для мене як фахівця з корпоративного управління та комплаєнсу це базова управлінська логіка.

Недостатньо затвердити політику чи процедуру. Потрібно визначити очікуваний результат, вимірювані показники та відповідальних за їх досягнення.

Те, що не вимірюється, неможливо належно контролювати. Тим, що неможливо контролювати, неможливо ефективно управляти. А без ефективного управління неможливо системно досягати необхідного результату.

У випадку викривачів ідеться не про абстрактні статистичні показники.

Ідеться про людей, які повідомляють про корупцію, а потім можуть роками відстоювати свої права.

Директива Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2019/1937 від 23 жовтня 2019 року про захист осіб, які повідомляють про порушення права Європейського Союзу, передбачає не лише заходи захисту викривачів.

Її стаття 27 визначає механізм звітування та оцінювання застосування Директиви. Зокрема, держави-члени щорічно подають Європейській комісії статистичні дані про отримані повідомлення, розпочаті за ними розслідування і провадження та їхні результати, якщо відповідні дані доступні на центральному рівні.

Ця норма безпосередньо стосується статистики повідомлень про порушення та результатів реагування на них, а не окремого обліку кримінальних справ про помсту викривачам.

Однак закладений у ній підхід є принциповим: ефективність правового механізму потрібно оцінювати за результатами його застосування, а не лише за наявністю законодавчих гарантій.

Для України, яка рухається до європейських стандартів у сфері захисту викривачів, цей підхід має стати частиною національної системи оцінювання.

На мою думку, потрібно зробити три конкретні кроки.

Перший — запровадити окремий статистичний облік.

У відповідних облікових документах Єдиного реєстру досудових розслідувань слід передбачити можливість ідентифікації кримінальних проваджень, у яких незаконне звільнення пов'язане саме з повідомленням працівника як викривача про корупцію.

При цьому доцільно розмежовувати дві ознаки: статус особи як викривача та наявність обставин, що вказують на зв'язок негативного заходу з її повідомленням. Сам по собі статус викривача ще не означає, що будь-яке трудове порушення стосовно нього є переслідуванням.

Аналогічна деталізація потрібна в судовій статистиці, щоб можна було простежити результати розгляду саме цієї категорії справ.

Другий — визначити відповідальних за формування та оприлюднення показників.

Офіс Генерального прокурора як держатель ЄРДР міг би забезпечувати формування відповідної статистики досудового розслідування, а Державна судова адміністрація — даних щодо судового розгляду.

НАЗК доцільно використовувати ці відомості у щорічному аналізі реалізації державної політики захисту викривачів та надавати пропозиції щодо усунення виявлених проблем.

При цьому йдеться не про втручання НАЗК у кримінальні провадження чи діяльність судів, а про комплексне оцінювання функціонування правового механізму.

Третій — установити конкретний строк запровадження такого обліку.

Пропоную орієнтир — з 1 січня 2027 року. Для цього необхідно оцінити зміни до форм статистичної звітності, відповідних правил обліку та інформаційних систем.

Новий облік має передбачати зведені показники кількості відповідних кримінальних правопорушень, повідомлень про підозру, направлених до суду обвинувальних актів, закритих проваджень і судових рішень.

Окремо необхідно забезпечити можливість обліку кількості осіб, щодо яких ухвалено відповідні процесуальні рішення, не змішуючи їх із кількістю кримінальних правопорушень.

Сам по собі статистичний облік нікого не захистить. Але він створить можливість вимірювати результати, виявляти проблеми та ухвалювати обґрунтовані управлінські й законодавчі рішення.

Замість висновку

В Україні вже понад шість років діє кримінально-правова гарантія захисту викривачів від незаконного звільнення.

За цей час держава облікувала тисячі кримінальних правопорушень за статтею 172 КК України загалом.

Однак офіційні відповіді Офісу Генерального прокурора та Державної судової адміністрації України не дозволяють встановити, скільки з них стосувалися саме незаконного звільнення викривачів і я