Мірило успіху чоловіка: що означав жіночий одяг на Полтавщині понад 100 років тому

27.10.2026, 12:25 poltavawave.com.ua

^Дев’ятнадцяте століття. Недільний ранок у селі на Полтавщині. Люди сходяться до церкви. Але цей похід — не просто релігійний ритуал, а своєрідний кастинг: громада з’ясовує, хто кращий господар і чия родина багатша. У центрі уваги — жінки, точніше їхній одяг, головні убори та прикраси. Жіночий костюм тоді був візуальним паспортом. За вишивкою, кількістю коралів на шиї та низок на керсетці, село за кілька секунд дізнавалося про жінку все: приблизний вік, сімейний стан і статки.

Саме полтавський костюм став основою образу «українського вбрання», знайомого з класичної літератури. Фото: родинний портрет Денисенків с.Козубівка Хорольський р-н. Датовано 15 серпня 1910 року. Джерело: етнографічна збірка Древо.

Жіночий одяг на Полтавщині не був постійним. Він змінювався разом з власницею, і кожен новий етап її життя мав свої впізнавані деталі.

Спробуйте знайти п’ять відмінностей в убранні жінок на фото, перш ніж читати далі. А після прочитання поверніться до знімка, і прочитаєте їхню історію. Фото: музей Івана Гончара.

Над одягом найменших в селі взагалі не переймалися. Хлопці та дівчата бігали в довгих сорочках прямого крою з найпростішого конопляного полотна. Дівчат, у кращому випадку підвʼязували звичайним шнурком. Голову не покривали, волосся ж або стригли, або заплітали косичку.

Так тривало, поки дівчинці не виповнювалося 10–12 років. Тоді безтурботне дитинство закінчувалося: батьки купували доньці перші прикраси та поясний одяг. Усе рухалося до заміжжя.

Портрет дівчинки с. Бочки Хорольський р-н. початок ХХ ст. Джерело: етнографічна збірка Древо.

Панянка на виданні була своєрідною вітриною, що мала привабити вигідних наречених. Тож родина, яка мріяла про хорошу партію, обов'язково інвестувала в її одяг та прикраси. За тонкістю полотна, з якого пошита сорочка, одразу розуміли, чи дівчина працьовита. Напрясти тонкої нитки було складно: для цього потрібні витривалість і сотні годин терпіння.

Етнологиня Галина Стельмащук зауважувала, що «полтавська дівоча сорочка демонструвала не лише статки батька, який купував тонке полотно, а й працьовитість самої дівчини, яка готувала свій посаг». На фото дівчина із села Оріхівка Лубенського району Знімок: етнографічна збірка Древо.

Крім того, дівчата на виданні хизувалися прикрасами, чобітками та вінками з довгими стрічками. Батьки вдягали доньок якнайкраще, надсилаючи потенційним сватам меседж: «Дівчина із заможної хати, готуйте серйозні викупи».

До речі, під час сватання наречений теж прагнув подарувати майбутній дружині коштовну прикрасу. Так він демонстрував здатність утримувати майбутню родину.

Весілля змінювало жіночий гардероб. Перш за все «страждало» волосся. Після заміжжя жінка не мала права з’являтися на людях із непокритою головою. Тож коси ховали під очіпок — тверду шапочку з парчі чи шовку, а зверху зав'язували хустку або намітку.

Етнограф Олексій Воропай у своїх «Звичаях …» описував суворість традиції:

Портрет заможної дівчини змалював Олекса Стороженко у повісті «Марко Проклятий»: «Вийшла молодиця у злитій оксамитовій керсетці з вигадливими вусами на спині, у тонкій плахті «із зірками» та в парчевому очіпку, що сяяв на сонці, як золотий. На шиї важко лежали тринадцять ниток щирого коралу та срібний талер на банті». Портрет двох жінок Лохвицький р-н початок ХХ ст. Знімок: етнографічна збірка Древо.

Молодиця мала найдорожчий гардероб. Вона носила оксамитові керсетки з багатьма «вусами» (складки позаду, які робили жінку візуально вищою, а стегна пишнішими. Від цього й вислів «Пишна як пава») та наймасивніші прикраси.

Читайте також

Стаючи матір'ю та господинею родини, жінка переходила до статусного, але стриманішого одягу, здебільшого темних кольорів. Частину коралів вона передавала донькам, але залишала собі найважчі срібні дукачі та коштовні сережки. Так вона демонструвала авторитет.

Знімок: етнографічна збірка Древо. На фото Сірик Єфросинія Захарівна разом з матірʼю (1920 рік)

З віком одяг втрачав яскравість: кольори ставали білими, сірими та чорними. Після 60 років традиція накладала табу: жінка поважного віку могла одягати багато вишиту сорочку лише двічі на рік – на Різдво та Великдень.

У ХІХ столітті найбільш небайдужими до жіночого вбрання були… ні, не жінки, а чоловіки. Бо саме жіночий одяг виступав головним мірилом чоловічого его та господарського успіху.

Жінка перетворювалася на інструмент утвердження статусу свого чоловіка. Бідно вбрана дружина на свято погано впливала на репутацію господаря. Якщо він не спроможний купити прикраси та гарну тканину на вбрання, то він або скнара, або нездара, який навіть жінку одягти не може.

На фото Григорій Марія Оришка Настя та Іван Овчаренки с. Вергуни Хорольський р-н. початко ХХ ст. Джерело: етнографічна збірка «Древо».

У тогочасному суспільстві не личило чоловікам хизуватися власним вбранням. Їхній святковий одяг був стриманим: вишита сорочка (і тут теж уся заслуга — дружини) та верхній одяг. А от через вбрання дружини можна було без слів показати громаді свої статки.

Дослідниця традиційного костюма Тамара Ніколаєва звертала увагу на репрезентативну функцію жіночого вбрання: заможність і авторитет господаря громада оцінювала насамперед за тим, як була одягнена його дружина на ярмарку чи недільній службі. Бідне вбрання жінки в заможній родині засуджувався селом і таврувало чоловіка як скупого або невмілого господаря.

Своє вміння заробляти чоловіки найбільше демонстрували за допомогою оксамитових керсеток та тонкого полотна для одягу дружини. Кількість «вусів» на керсетках свідчила про те, що родина має гроші на кравця.

Натуральні коралі, які називали «червоним золотом», вказували на те, що чоловік міцно стоїть на ногах. Бо ж одна низка коштувала як корова чи пара волів. Тож уявіть, що думали в громаді, коли жінка приходила до церкви в десяти разках коралів та зі срібним дукачем.

Проте саме прикраси дружини були найнадійнішим капіталовкладенням родини. Саме ними розраховувався господар у разі пожежі, неврожаю чи покупки худоби або землі. Робив він це виключно за згодою дружини. Бо за українським звичаєвим правом, прикраси й святковий одяг вважалися недоторканною власністю жінки. За борги чоловіка це майно не конфісковували.

Читайте також

Разом з тим, врахуємо й те, що сільське середовище XIX початку XX ст – простір, де не було приватності. Тож певним чином одяг виступав психологічним захистом від осуду та пліток. Жінка, вбрана за всіма нормами заможності й охайності, почувалася впевнено й захищено.