Едвін Бендик: «Якщо громадська думка в Польщі стане антиєвропейською, підтримка євроінтеграції України втратить сенс»

01.10.2026, 07:36 lb.ua

Пане Едвіне, у 2022 році підтримка України в Польщі була предметом загальнонаціонального консенсусу. Сьогодні опитування фіксують падіння симпатій до українців — називають цифри від 51% до 29%.За даними CBOS, неприязнь поляків до українців зросла з 30% у 2024 році до 43% у 2026-му. Рік тому в інтерв'ю LB.ua ви казали, що Польща повертається до стандарту 90-х, коли симпатію до українців висловлювали трохи більше ніж 10%. Тодіви не відчували занепокоєння, що ми будемо ворогувати суспільствами. За цей рік ваше ставлення змінилося?

На жаль, цифри, які ви назвали, правдиві. Це жахливо і, звичайно, тривожно. Треба думати, що зробити, як покращити цю ситуацію, — і тому важливий добрий аналіз того, що відбувається у нас, вУкраїні і в наших відносинах.

Ситуація складна, бо в Польщі працює кілька рівнів цієї проблеми. Перший — зміна емоцій щодо українців, які є в Польщі. Те саме відбувається і в інших країнах Європи: це емоції проти міграції,проти мігрантів. У Польщі так склалося, що майже всі мігранти — це українці. І українці зараз є жертвами цього загального настрою проти мігрантів. Це погано, але це можна пояснити.

Другий рівень — те, що сталося цього року: рішення президента України Володимира Зеленського про наданнячастині Збройних сил України почесного найменування «Героїв УПА», а потім відповідь президента Польщі Кароля Навроцького, який відібрав у Зеленського Орден Білого Орла — нашу найвищу державнунагороду.

Найгарячіше українці обговорювали регулярні напади в різних містах Польщі й розповідали про дискримінацію. Ми бачили ролики, де польські жінки б'ють наших чоловіків, а польські чоловіки — нашихжінок, і не бачили реакції правоохоронних органів. Що, на вашу думку, зламалося за цей рік у польському суспільстві: втома від війни, втома від українців, поведінка самих українців — чи це свідомеполітичне розкручування таких настроїв?

Насильство зростає — це об'єктивний факт. Ми бачимо поліцейські звіти: таких випадків на десятки відсотків більше, ніж торік. Але я не згоден, що держава не реагує. Навпаки, ми задоволені тим, щодержава реагує чітко і жорстко. Було багато жахливих прикладів — наприклад, у Вроцлаві, коли бандити побилиукраїнця і його дружину. Їх заарештували, справа триває, і побачимо, яким буде результат. Поліція має наказ не бути в таких випадках толерантною.

Так що держава працює так, як, на мою думку, і повинна працювати. Немає й суспільного дозволу на насильство. Подивіться на коментарі в мережах чи в польських медіа: навіть ті, хто єантиукраїнським на рівні державної політики, чітко сказали, що бандити — це бандити, їх не можна підтримувати. Тут усі або більшість — проти. Звичайно, є й такі, кому насильство проти українцівподобається, але це меншість.

Але ж це вже не поодинокі випадки. Що стало причиною цього явища?

Поки що ми не знаємо. Я спілкувався з дослідниками, які займаються проблемою насильства, і з соціологами — вони ще не розуміють, якою мірою це результат політичного тиску. Маємо політичні сили,зацікавлені в ескалації антиукраїнських емоцій. Наприклад, партія євродепутата Ґжеґожа Брауна «Конфедерація польської корони» тут має свою роль. Але чи ця роль визначальна, ще не знаємо.

Бачимо також, що тут ефективні російська пропаганда і дезінформація. Ми вчимося протидії, і український досвід нам дуже цікавий.

Тут багато факторів. Але, думаю, можна сказати, що ми не пройшли точки неповернення, що загальний підхід суспільства до українців не змінився. Погіршення є на емоційному рівні, але, як видно зопитувань, коли питають поляків, кого ти хотів би мати сусідом, співробітником, лікарем, українці на високих позиціях.

Це не ворожість на етнічному рівні. Етнічні відмінності не є головною причиною, це не антиукраїнізм як наслідок польського націоналізму, який існував у Другій Речі Посполитій. Це радше ставлення,яке виростає з настроїв проти іммігрантів. А коли йдеться про конкретних українців, яких ми знаємо з роботи, з магазину, з лікарні, рівень довіри й поваги достатньо високий.

Тобто про системну ворожість говорити не можемо?

Поки що ні, але це може статися. І тут важливі дії політиків. Думаю, зараз з боку уряду, з боку правлячої коаліції є більш однозначний меседж про підтримку України.

Це головне — чітко комунікувати підтримку України як держави, яка веде війну і яка за нашої допомоги може захистити себе і нас. Про це чітко говорить наш прем'єр Дональд Туск, і не тільки він.Наприклад, віцепрем'єр і міністр національної оборони Владислав Косіняк-Камиш, який, треба чесно сказати, сам симпатій до України не має, зараз говорить, що нам треба співпрацювати з Україною,вивчати український досвід для модернізації наших збройних сил. Це постійно комунікують у медіа, і, думаю, це допомагає покращувати ставлення до українців: суспільство краще розуміє, що це справжнявійна і те, що ви робите, важливо також і для нас.

Ви згадали російську пропаганду. Керівник Центру протидії дезінформації при РНБО Андрій Коваленко заявив, що з 2022 року кількість антиукраїнського контенту в Польщі зросла щонайменше на 250відсотків і що до цього долучилася Росія. Чи розслідує Польща ці факти інформаційних впливів? Чи є у вас структури, які протидіють російській пропаганді?

На державному рівні цим займаються кілька служб — і в Міністерстві закордонних справ, і в Міністерстві внутрішніх справ. Маємо також інституцію, у нас є інституція, яка займається питаннямимережевої безпеки, зокрема й дезінформацією. Але зараз активне й громадянське суспільство. Мій фонд підтримує громадські організації, які цим займаються, і деякі з них дуже ефективні. Цієї осені мизустрічаємося у Львові з організаціями громадянського суспільства, які протидіють дезінформації, щоб обмінятися досвідом і повчитися на досвіді України.

Але ефективність дезінформації полягає в тому, що на неї не можна відповідати слово в слово: недостатньо просто показати, що це дезінформація. Тут ситуація складніша. Зараз ефективно працюєпанівний наратив про історію — він став наскрізним. І це проблема, бо потрібна ще й позитивна промоція.

А її є багато. Ми бачили конференцію з відбудови України в Ґданську, яка відбулася чи не в найгіршій точці наших міждержавних стосунків. Президент Зеленський на неї не приїхав, але самаконференція була успішною. Там були бізнесмени, і вони були задоволені. Тому що на рівні економіки, на рівні бізнесу все добре працює. Зараз Польща — один із найближчих економічних партнерів України.Польські бізнесмени ефективно тут інвестують і виробляють свої продукти. І це тільки покращуватиметься, бо немає жодних аргументів проти: бізнес думає раціонально.

А хто, на вашу думку, винен у тому, що болючу тему Волинської трагедії знову «видобули» і вона стала, за вашими словами, наскрізною?

Я колись читав есе українського письменника Андрія Любки «Волинська трагедія та стратегічна асиметрія пам’яті». Він порівнював Волинь і Голодомор. Не казав, що це одне й те саме. Але про Голодоморукраїнцям було заборонено говорити майже до кінця Радянського Союзу. У Польщі те саме було з Волинською трагедією: до кінця комуністичної Польщі було заборонено говорити, що там щось було. Ми моглиговорити про УПА, про Степана Бандеру, але тільки в контексті дій УПА на території комуністичної Польщі.

Антиукраїнський наратив у Польщі про Волинь був про Бандеру, про бандерівців, про упівців, які вбили генерала Кароля Сверчевського, заступника міністра національної оборони, важливу комуністичнуфігуру польської армії після війни. І це стало сигналом до початку акції «Вісла». Цей наратив був важливою частиною комуністичної пропаганди в Польщі, але він був відірваний від волинськогоконтексту.

Коли ми почали трансформацію, ця пам'ять поверталася органічно. Багато людей у Польщі переїхали зі східних територій Речі Посполитої — Волині, Галичини, Литви. Вони виїхали зі своєю пам'яттю, прояку могли говорити тільки в колі сім'ї та найближчих друзів. І це відкрилося. Ці середовища — «кресов'яки», люди, які приїхали зі східних країв Речі Посполитої, — почали домагатися вшанування пам’ятізагиблих.

Політики знали, що з цим треба щось робити. Президент Польщі Олександр Кваснєвський із президентом України Леонідом Кучмою 2003 року вперше розв'язали цей вузол, і тоді здавалося, що все може пітина краще. А згодом динаміка змінилася. З 2005 року ми почали більше говорити про те, що в нас називається політикою пам'яті, про роль держави в представленні історії.

Наприклад, Варшавське повстання. Ми про нього, звичайно, пам'ятали, але це не була тема, якою цікавилася вся Польща. А зараз це важливий елемент національної пам'яті: 1 серпня його вшановують увсій країні. Так само було з Катинню.

Були й складніші теми, наприклад, наші стосунки з євреями під час війни, наша відповідальність за погроми, за злочини проти євреїв. Ми любили говорити, що поляки були жертвами і що ми поводилисядобре. А виявилося, що це не так. Цей процес представлення справжньої, складнішої історії постійно триває в публічній дискусії. Українською вийшла книжка Ґжеґожа Ґаудена, журналіста й колишньогодиректора польського Інституту книги, про погром у Львові («Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року», — Ред.).

І останній елемент — зміна настроїв із 2015 року, коли до влади прийшли праві. Вони орієнтувалися на свій електорат, на тих самих кресов'яків, — для них у цьому був політичний інтерес. Мипам'ятаємо 2017–2018 роки, коли ухвалили закон про пошану до польської нації, де було про «злочини українських націоналістів» і тому подібні дурниці. Тоді Україна протистояла тому законові. Як іІзраїль, бо там була ще й заборона досліджень, які могли б показати, що ми були не тільки жертвами.

Це і складний суспільний процес, і робота зі спадком комуністичної пропаганди часів Польської Народної Республіки — про це теж треба пам'ятати, бо її вплив, особливо на старших людей, був сильним.А зараз це політичний інтерес окремих партій.

У дев’яності симпатію до українців мали 12% поляків, але політики стратегічно підтримували Україну. Вони не дивилися на громадську думку. Всі знали, що стратегічно нам потрібна незалежна Украї