Троє помирають, один народжується: чи здатна Україна вибратися з демографічної прірви?

08.09.2026, 17:30 lb.ua

Держава — це люди. Не лише у популістично-демагогічному сенсі, а й у буквальному. Люди працюють, створюють інновації, тримають фронт — спроможності держави напряму залежать від стану її населення. Населення України досягло піку в 52,2 мільйона у 1993 році, після чого почало знижуватися, і зараз на підконтрольній Україні території проживає близько 29 мільйонів українців.

Скорочення і зміна структури населення створюють серйозні виклики для майбутнього українського суспільства у багатьох сферах, і наразі зусиль, яких докладає держава, щоб пом’якшити проблему, явно недостатньо. Спад населення є загрозою для національної безпеки України та збереження нації як такої.

Портрет медіанного українця підсвічує проблему одночасного старіння населення та скорочення тривалості життя. Медіанний вік українця в 2010 році становив 39,5 року, у 2024 — вже 41,8. Водночас, очікувана тривалість життя чоловіків та жінок з 65,2 й 74,4 у 2021 році скоротилася до 57,3 та 70,9 років відповідно.

Наша ситуація не унікальна — багато розвинених держав зазнають скорочення населення і намагаються з цим боротися. Логічно, що збільшити населення суспільство може двома способами: привабити мігрантів, щоб вони переїхали на постійне проживання, або народити дітей. Поглянемо на перший спосіб.

Залучення мігрантів у виконанні України демонструє аналогічно погані результати. З 1994 року сальдо міграції нашої держави було стабільно негативним, хоча в окремі роки Держстат міг фіксувати близьконульові або малі позитивні значення, через особливості власної методології. Російське вторгнення лише прискорило цей негативний тренд. За даними ЦЕС, з 2022 року до січня 2026 року за кордон виїхало 5,6 млн українців: 4,3 млн до Європи, 1,3 млн — до Росії та Білорусі. Також слід робити поправку на частку чоловіків, які перетнули кордон не через пункти пропуску. Це дещо збільшує кількість українців за кордоном.

Левова частина тих, хто виїхав, — жінки з дітьми, і тому після завершення воєнного стану Україні, на думку демографа Елли Лібанової, загрожує новий виток міграції: чоловіки поїдуть до дружин, які за роки в ЄС зуміли влаштувати собі життя. Звісно, буде і протилежний тренд, однак суттєво слабший.

Народжуваність традиційно вимірюється у співвідношенні народжених до померлих або ж у коефіцієнті фертильності — кількості дітей на 1 жінку. Обидва показники давно, ще з 70-х років УРСР, у значеннях, що вказують на скорочення населення. Коефіцієнт фертильності в роки незалежності не піднімався до позначки 2,1 — мінімально необхідної кількості дітей, щоб майбутнє покоління не було меншим за попереднє. З 1991 по 2021 рік, за даними Держстату, показник скоротився з 1,78 до 1,16, а після початку повномасштабного вторгнення опустився нижче рівня 1,0 дитини на жінку.

За перше півріччя 2026 року співвідношення померлих до народжених склало 3,55:1. Під час воєнного стану відкрита статистика щодо причин смертності недоступна, проте довоєнні показники 2021 року вказують на такі причини: серцево-судинні захворювання (61%), COVID-19 (12%), онкологічні захворювання (10,6%), немедичні чи вікові причини (3,98%) та інші захворювання. Загиблих на війні солдатів, за словами Зеленського, — від 50 до 55 тисяч. На початку 2026 року число загиблих цивільних сягало 15,2 тисячі. Зниклих безвісти в Україні зараз 114 тисяч, До вторгнення це число не перевищувало 10 тисяч, і більшість із зниклих — військові. Отже, війна не має вирішального значення для показника щорічної смертності, а тому українська демографія не відновиться природним чином після завершення бойових дій — лише дещо покращиться.

Рішення відкрити кордони для молодих хлопців 18–22 років, хоч не вплинуло суттєво на цифри міграції загалом, додатково вдарило по демографічному здоров’ю України, оскільки теперішнє покоління двадцятирічних суттєво менше, ніж старші покоління. Тому потреба у підтримці молодих родин і якісній сімейній політиці стає лише гострішою.

Неможливо говорити про народжуваність без розмови про сім’ю загалом. В Україні близько 75–80% дітей народжуються у шлюбі. Хоча відсутня чітка статистика щодо нашої держави, загальним спостереженням демографічної науки є, що жінки у шлюбі народжують більше дітей (у перерахунку на жінку), аніж незаміжні. Водночас інститут сім’ї перебуває в не найкращому становищі: у довоєнні 2020 та 2021 роки на один укладений шлюб припадало 0,71 та 0,57 розлучення відповідно. У роки повномасштабної війни цей показник спочатку знизився до 0,41 у 2022 році, а згодом зріс до 0,69, 0,94 та 0,75 в наступні роки. Важливо, що від 70 до 80% розлучень припадає на сім’ї, де є хоча б одна неповнолітня дитина. Втрата одного з дорослих членів родини, переважно батька, негативно впливає як на фінансовий стан, так і на сам процес виховання.

До того ж, високий показник розлучень означає, що значна частка жінок фертильного віку втрачають умови для народження дітей, відкладаючи цей етап на пізніші періоди життя. У той же час зростає і середній вік першого шлюбу — у 2025 році він уже становив, за даними Мін’юсту, 30 років для чоловіків та 28 — для жінок.

Це частково підтверджується іншим показником — середнім віком народження першої дитини, що стабільно збільшувався з 23,8 у 2009 році до 26,2 у 2019 році та 29,4 у крайньому довоєнному 2021 році. Звісно, війна лише прискорила негативний тренд. Цей показник є важливим також через звуження репродуктивного вікна: пізніший старт материнства статистично зменшує ймовірність народження другої та наступних дітей у родині. Крім того, відкладене батьківство зміщує навантаження на систему охорони здоров’я та потребує від сімей більших фінансових і часових ресурсів для супроводу вагітності та догляду за дитиною у більш зрілому віці батьків.

Як ми зазначали вище, описані нами явища є трендом у розвинених державах. Люди одружуються пізніше, народжують менше дітей через здорожчання рівня життя, високого порогу очікувань від майбутнього дітей в умовах постіндустріальної економіки, що вимагає сильніше “вкладатися” у дитину фінансово, аніж це робили кілька поколінь тому. Важливим фактором залишається глобальна криза нерухомості, яка робить все складнішим для молодої родини отримати власне помешкання, а у частині випадків — відтерміновує укладення шлюбу, як через бажання пари спершу накопичити кошти на помешкання, так і через острах купувати помешкання вдвох через високий показник розлучень і поділу майна при цьому. Умови ж економічної і політичної невизначеності роблять перспективу тимчасової непрацездатності жінки (з огляду принаймні на пізні періоди вагітності й певний час після народження дитини) ризиковою для фінансової стабільності сімей.

Тому держави Заходу вдаються до заходів із підтримки народжуваності та сімей. Україна не є винятком у цьому питанні. Такі заходи закріплюються законодавчо, включають державні гарантії, фінансові стимули та соціальні послуги. Якісна, узгоджена нормативно-правова база може перетворювати декларативні наміри на реальні механізми впливу на демографічну ситуацію та загальний соціальний клімат у державі.

Попри давно відомі й уже згадані проблеми, вперше в Україні виділили окрему демографічну політику лише у 2024 році, ухваливши Стратегію демографічного розвитку України на період до 2040 року. Чи можемо ми гарантувати успіх таких заходів у такій довготривалій перспективі – риторичне запитання. Втім, документ є одним із ключових індикаторів виконання Плану України в межах ініціативи Європейського Союзу Ukraine Facility, орієнтованої на реформування ринку праці та підвищення рівня життя громадян, тож вже має значення як складова євроінтеграційної співпраці.

Стратегія за своєю правовою природою належить до нормативно-правових актів “м’якого права” (soft law). Вона визначає загальну рамку та пріоритети для органів виконавчої влади, проте не встановлює прав і обов'язків для громадян чи бізнесу.

Очевидним фактом є те, що переважна частина заходів з демографічної політики критично залежать від спроможності державного бюджету, а у наших умовах ще й залучення зовнішнього фінансування. Однак, суто фінансові інструменти мають лише короткочасний ефект і не здатні забезпечити тривале зростання народжуваності, тому запровадження чи підвищення виплат частіше призводить не до якісного довготривалого росту народжуваності, а до “перенесення” планів сімей народжувати дитину на більш ранній період.

Стратегія підкреслює такі ключові проблеми, як системне зростання бідності серед родин із дітьми, показник якої ще у 2021 році становив 22,4% (при середньому рівні бідності в країні 20,6%), що в умовах збройної агресії стало суттєвим деструктивним фактором. Актуальними залишаються труднощі поєднання професійної діяльності чи навчання з вихованням дітей через відсутність гнучких режимів роботи, можливостей дистанційної праці та низьку доступність якісних послуг із догляду за малюками. Цей бар'єр впливає на рівень зайнятості жінок віком 25–44 років: за наявності дітей віком від 3 до 5 років він падає до 51,5% порівняно з 71,1% серед тих, хто дітей такого віку не має. Додатково ситуація погіршується через знищення дитсадків і шкіл внаслідок обстрілів та хронічні проблеми із записом у наявні, де вирішення питання нерідко вимагає корупційної складової.

Доповнюють Стратегію точкові заходи, розрізнені за численними законами. Згідно з Законом “Про державну допомогу сім'ям з дітьми”, при народженні кожної дитини виплачується допомога у розмірі 50000 гривень. Додатково передбачається "пакунок малюка" — безповоротна адресна соціальна допомога, яка надається отримувачу в натуральній формі або у вигляді грошової компенсації.

Закон “Щодо особливостей використання відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами” розширив кількість відпусток для сімей. Для підтримки багатодітних родин діє Закон “Про охорону дитинства”, який визначає систему соціальних пільг, зокрема знижки на оплату комунальних послуг, придбання палива та проїзду. Стратегія державної політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року покликана стабілізувати “внутрішній демографічний потенціал через житлову, соціальну та економі