Чи/як українське суспільство може впливати на владу

31.08.2026, 19:21 lb.ua

Відсутність в Україні громадянської освіти на рівні школи – для компетентного громадянства, на рівні університету – для формування потенційних еліт є найкращим свідченням незацікавленості усіх владних «попередників» і «наступників» у тому, щоб суспільство реально впливало на владу. Вочевидь, більшість респондентів однозначно скажуть «так, впливати потрібно і можна». Вірогідно, багато з них назвуть протести ефективним, а можливо, і єдиним засобом впливу, адже про інші мало хто щось знає. Може ще хтось згадає про вибори, особливо, коли відповідний меседж подорожує в інформаційному просторі.

У «Загальній історії світової цивілізації» (1919-1920 рр.) Герберт Уеллс описує головні проблеми перших форм демократичного правління. Громадяни брали участь у загальних зборах і мали право голосу. Цілком реальний вплив. Але перед проведенням зборів проводилися обряди жертвопринесення. І якщо внутрішній орган жертовного півня (чи іншого бідолаги) якось вказував на те, що сьогодні несприятливий час для зборів, їх не проводили. А ось і перші маніпулятивні технології доступними на той час засобами. Тож жителі сіл поверталися з екскурсії до міста, не реалізувавши своє громадянське право / обов’язок. Оскільки це відбувалось досить часто, то збори селяни часто ігнорували. Ось і перші технології регулювання явки та зниження її рівня. Значна частина громадян були неграмотними. Г. Уеллс із посиланням на роботу Плутарха описує таку історію. В Афінах існував інститут остракізму: під час криз часто приймали рішення, чи слід відправити когось із громадян на 10 років у вигнання. Це виглядало так: на остраконах (глиняних черепках) громадяни писали імена потенційних вигнанців, складали ці черепки в урну, а результат підрахунку оголошували на народних зборах. В день голосування до Арістіда Справедливого (який мав багато заслуг перед полісом, був популярним) підійшов неграмотний селянин і попросив написати на черепку ім’я Арістіда. Коли Арістід запитав у селянина, чим його образив Арістід, селянин відповів: «Я його ніколи не бачив і нічого про нього не знаю. Але мені набридло, що всі навкруги тільки й говорять про Арістіда Справедливого». Арістід виконав прохання громадянина – написав на черепку своє ім’я. Ось наочна ілюстрація громадянської компетентності. Далі Г. Уеллс зазначає, що головними проблемами демократії в давньогрецьких полісах були громадянська неграмотність і відсутність інституційних засобів впливу на владу. Тому найбільш реальними формами впливу були бунти і протести. Але і народними зборами, і бунтами та протестами вже тоді вміли маніпулювати.

Ми живемо в інформаційному суспільстві. Неграмотних громадян в сенсі невміння читати і писати, як у давньогрецьких полісах, у нас немає. Є обов’язкова середня освіта, а більша частина громадян – щасливі власники дипломів про вищу освіту. При цьому – тотальна громадянська безграмотність / некомпетентність. Чому? Тому що нашій «демократичній» державі не потрібні ані компетентні та активні громадяни, ані еліта. Проста й очевидна логіка вказує, що по досягненню повноліття, коли молода людина отримує можливість реалізувати свої громадянські права, тож вона має бути підготовленою до цього. Це завдання школи. Саме школа має навчити майбутніх громадян і компетентній електоральній участі, і використанню ефективних засобів впливу на владу. Чи виконує українська школа це завдання? Ні. У 2017 р. в шкільні програми був впроваджений курс громадянської освіти. З ініціативи і за участі громадських організацій, але не як реалізація відповідного напряму освітньої політики. Серед розробників курсу були вчителі історії, шкільні методисти та громадські активісти. Курс вийшов непрофесійним, безсистемним, коротко кажучи – абсолютно недолугим і не орієнтованим на формування базових громадянських знань і навичок. Тож випускники шкіл приходять до університетів з абсолютним вакуумом громадянських знань. А в «новій українській школі» викладання такого курсу під питанням, оскільки екс-міністр освіти заявляв про його необов’язковість.

А в університетах – академічна автономія. Розробники освітніх програм самі на власний розсуд вирішують, чи включати громадянські дисципліни. Як правило, рішення не на користь цих дисциплін. Адже до цього ніщо не зобов’язує. У переліку загальних компетентностей, де передусім мали б бути громадянські компетентності, є загальні формулювання на кшталт: «Здатність реалізувати свої права і обов’язки як члена суспільства, усвідомлювати цінності громадянського (демократичного) суспільства та необхідність його сталого розвитку, верховенства права, прав і свобод людини і громадянина в Україні», «Здатність діяти на основі етичних міркувань (мотивів)». А мали б бути чітко зафіксовані громадянські та соціальні компетентності, визначені Рекомендацією Європейського Парламенту та Ради (ЄС) 2006 р. А рівень компетентностей – вищий, елітарний. Потім освітні програми мали б включати ті дисципліни, які розвивають ці компетенції відповідного рівня. Адже якщо ми хочемо рухатись до ЄС, має бути відповідний вектор, в тому числі, освітньої політики. Його немає. Тож випускники шкіл приходять в університети абсолютно «стерильними» в сенсі громадянських знань і стають випускниками університетів, у кращому випадку, не зовсім «стерильними», за умови, якщо розробники освітніх програм за власною ініціативою включили хоч якість громадянські дисципліни. Що трапляється зовсім не часто. Тож не дивує уривок розмови, свідком якого стала особисто на виборчій дільниці у 2019 р. Одна, доволі молода жінка, пояснювала подрузі свої електоральні мотиви. Говорила, що не можна голосувати за Ю. Тимошенко, бо якась ясновидиця, навіть не українська, сказала, що Україні має боятися маленької жінки, а далі включилася особиста народна творчість авторки мотиваційного висловлювання й вона сама додумала, що ця жінка саме Тимошенко, а боятися її потрібно тому, що вона продасть Україну британцям (бо її донька колись виходила заміж за британця). Було б смішно, якби не доводилося чути багато подібних за мірою «електоральної компетентності» мотивів, в тому числі від молоді. А ще виникає запитання: а чим наш сучасний громадянин інформаційного суспільства відрізняється від мешканця села, що біля стародавніх Афін.

Чи є протести / бунти / майдани засобом впливу на владу? Які проблеми можна вирішувати такими засобами? Наскільки вони ефективні? Чи можна протести / бунти / майдани називати революціями? Якщо відповідь на перше запитання є більш очевидною, адже на власних прикладах можемо проілюструвати певну міру впливу протестів, в тому числі й «картонкових», то відповіді на наступні потребують аналізу. Протести можуть вплинути на вирішення однієї чітко визначеної проблеми. У 2004 році майдан зібрався як протест проти фальсифікації виборів із вимогою провести чесні вибори і оприлюднити реальні результати. Перший «картонковий» протест спровокувало рішення ВРУ про перепідпорядкування антикорупційних органів. Якщо винести за дужки той факт, що в будь-якому протесті далеко не всі учасники реально знають і розуміють суть питання, проти чого протестують чи чого вимагають, можна все ж констатувати що на вирішення одного конкретного питання протести можуть вплинути більшою чи меншою мірою. Тож можуть бути ефективними. При цьому, варто розуміти, що в демократичному суспільстві протести це не єдиний, більше того – крайній засіб впливу. Головними і постійними є інституційні засоби, з обмовкою, що навіть в «старих демократіях» на цей час вони суттєво деградували.

Постійний і вагомий вплив на владу можуть здійснювати лише розвинуті інститути громадянського суспільства. У нас вони фактично відсутні. Візьмемо, наприклад, профспілки. Вони створювалися в епоху промислової революції і першим завданням ставили комунікацію та захист інтересів представників певних професій перед роботодавцями. У ХХ столітті вони стали й інститутами комунікації з владою та впливу на ті рішення владних інституцій, які стосуються відповідної сфери діяльності. Сьогодні це один із ключових інститутів демократичного врядування, соціального діалогу й партнерства. Це в європейських країнах. В Україні декомунізація обійшла боком профспілки. Якщо вони ще десь існують, то лише у вигляді рудиментів та атавізмів радянських профспілок – приносять дітям членів профспілок подарунки під ялинку, іноді / періодично – квитки в театр. Комунікація з владою і вплив на неї в цілях і в діяльності цих квазіінститутів відсутні від слова взагалі.

Громадські організації, групи тиску для захисту інтересів певних соціальних спільнот – або перебувають у зародковому стані (дійсно, є організації представників малого бізнесу, працівників аграрного сектору, але їх діяльність мало помітна), або існують як соціальні підприємці за грантові кошти, як ті ж антикорупційні ГО. З 2014 року створилися багато волонтерських організацій. Але ці організації взяли на себе місію виконувати ті ключові функції, які має виконувати, але не виконує держава – по забезпеченню армії, допомозі ВПО, тощо. Тих інститутів, які були б результатом самоорганізації суспільства та ставили за мету і функціонували для постійного впливу на владу фактично немає. Тож за відсутності «інституційної сітки демократії», яка б забезпечувала постійну комунікацію із владою і вплив на неї, маємо протести / майдани, коли вже «накипіло».

Чи можна назвати протести / бунти / майдани революціями? Дивимося найкоротше визначення: революція — це швидка і докорінна зміна всієї системи, яка повністю руйнує старий лад і створює принципово новий порядок. Які протести мали наслідком швидкі й докорінні системні зміни й формування нового порядку? Чи змінювалися лише обличчя і прізвища у владних інститутах? Так, це вплив на владу, бо обличчя все ж змінювалися, але це не революція. Хоча, дійсно, протест / майдан може стати початком, першим етапом революції. Але тільки в тому випадку, якщо він інституціоналізований. Тобто, це не стихійний захід, на який люди прийшли з різними мотивами, але разом – за все хороше й проти всього поганого. Це має бути організований протест, а той, хто його