Присутня. Етика незворотнього: нариси про нову антропологію відповідальності

21.08.2026, 07:08 lb.ua

Хочу з вами поговорити про дещо. Ми звикли відраховувати історію людства від великих спалахів: від першого вогню, першого викарбуваного слова, від здатності вигадати інструмент чи уявити те, чого ще немає в природі. Саме ці речі дозволили нам підкорити середовище, вибудувати міста й інституції. Але коли насправді людина стала людиною у найглибшому сенсі? Чи не тоді, коли вона вперше зупинилася біля чужого болю? Коли вона раптом відчула, що чужий зламаний суглоб стосується її, хоч ця інша людина не була її дитиною, її сестрою чи частиною її племені?

Якщо подивитися на історію суспільств, ми побачимо, як це коло «своїх» повільно розширювалося — через право, через поезію, через релігійні одкровення та політичні маніфести. Але цей рух ніколи не був ідеальною прямою лінією. Щоразу, коли ми малювали ширше коло солідарності, його межа ставала новим лезом, яке когось відрізало і залишало зовні.

Питання розвитку людства — це не те, наскільки досконалими стали наші технології виживання. А наскільки далеко ми здатні розтягнути тканину власної відповідальності, перш ніж вона порветься.

Думаю, з цим розривом я найгостріше зустрілася тоді, коли одягла форму і стала частиною Сил оборони України. Тут, у реальності війни, ти фізично відчуваєш: людина не народжується з бездонним резервуаром співчуття. Наша психіка має дно. Ми втомлюємося, ми німіємо, ми видобуваємо з глибин захисну байдужість, щоб просто не збожеволіти від надлишку чужого страждання. І ці межі не роблять нас потворами — вони роблять нас людьми. Вони нагадують, що солідарність не є природним інстинктом, який діє сам по собі, як дихання. Вона є крихким мистецтвом, щоденною важкою працею, культурою і щохвилинним вибором.

Війна РФ проти України — ця довга, виснажлива війна, що триває з лютого 2014 року і розлилася повномасштабною фазою у 2022-му — позбавила ці роздуми про солідарність академічного затишку. Вона кинула мільйони з нас у досвід, де відповідальність за іншого перестала бути моральною ідеєю і стала практикою існування. Вона стала брудом під нігтями, цілодобовими дзвінками, непідйомними рюкзаками й тренінгом щоденного вибору між власним страхом і чужим життям.

Але водночас ця війна оголила й наші межі. Я бачу, як людська психіка, виснажена роками загрози, шукає способу врятуватися: вимкнути сповіщення, повернутися в приватну мушлю, зменшити контакт із болем, удати, що реальність стала менш гострою. Це природний спротив тіла реальності, яка перевищує його людські ресурси.

І тут народжується мій найголовніший сумнів. Питання не в тому, чи здатна людина на величний, спалаховий жест солідарності — це ми вже довели собі й світові. Здатна. Питання значно тривожніше: що відбувається з людиною і суспільством, коли відповідальність за іншого перестає бути коротким спалахом емоції і стає тривалим, виснажливим способом щоденності, вмонтованим у самість?

З цього болючого сумніву втрати невинності буття хорошою й починається ця розмова.

У мене є одна незручна думка, про яку неприємно говорити вголос: солідарність не є природною властивістю нашої біологічної суті. Нам комфортно думати в рамці великого гуманістичного міфу про те, що людство — це історія поступового розпаковування внутрішнього світла. Ніби здатність турбуватися про іншого завжди була прихована всередині нас, а цивілізація лише створила умови, за яких ця здатність могла проявитися. Але це лише частина правди. Якщо бути чесними з власною біологією, первинні механізми нашого виживання закарбовані в інших умовах. Наш мозок еволюційно заточений на захист вузького, безпосереднього кола — моєї дитини, мого роду, мого печерного укриття. Все, що за межами цього кола, тисячоліттями сприймалося нами як загроза або ресурс. І саме ця обмеженість колись дозволила нам вижити як виду.

Ці механізми не є моральною вадою людини. Вони є частиною складної історії нашого пристосування до світу. Людська історія створила реальність, у якій ми більше не можемо існувати лише за логікою безпосередньої близькості. Цивілізаційна логіка зробила нас тотально залежними від чужинців. Моє життя сьогодні тримається на хірургові у госпіталі, якого я ніколи не бачила; на інженерці, яка проєктувала міст для нашої логістики; на посестрі чи побратимові, які тримають сусідній сектор; на людині в тилу, яка сьогодні ввечері збирає для нас дрон. Це дивовижний парадокс: те, що не мало жодного сенсу з точки зору простої біологічної вигоди, стало фундаментом. Ми створили моральні, політичні та культурні форми для визнання залежності від тих, хто не є частиною нашого безпосереднього кола. Однією з таких форм стала солідарність. Але солідарність не можна звести лише до доброти.

Доброта може бути миттєвою, як спалах світла: ти даєш монету, ти всміхаєшся дитині, ти переводиш через дорогу. Доброта мила й легка. Солідарність значно важча і темніша. Вона вимагає визнати: між моїм життям і життям абсолютно незнайомої мені людини існує невидимий, але міцний зв'язок. Вона починається там, де я кажу собі: «Твоя катастрофа стосується мене, навіть якщо мені це невигідно, навіть якщо це руйнує мої плани». Тут солідарність вступає у суперечність із найпростішою логікою виживання. Біологічна логіка ставить питання: чому я маю ризикувати собою заради того, хто не є моїм? Солідарність пропонує відповідь: тому що людський світ уже давно перестав складатися лише з окремих організмів, які конкурують за ресурси. Він складається зі взаємозалежностей, у яких життя одного неминуче пов’язане з діями інших. Але ця відповідь не “природна”, вона історична, культурна, політична. Саме тому солідарність така вразлива. Ми часто говоримо про неї як про щось красиве, і це справді так. Але краса солідарності часто приховує її ціну.

Ми опинилися всередині спокуси: солідарність зведена до секундної дії: клік у застосунку, беззвучний переказ, вподобайка під дописом чи рідкісний коментар – це вже майже виснажлива праця. І це важливо, але це цифрова абстракція дистанції. А справжня відповідальність завжди має конкретне тіло, стать, фізичний запах і межі зносу. Вона виглядає не як гарна піксельна графіка, а як липкий піт після безсонної доби, як стерті до крові ноги, як сухі, випечені очі операторів, як судоми у пальцях від джойстика, як затеклий від багатогодинного заціпеніння хребет перед монітором, як протипролежневі матраци, нудота від фізичної втоми й бруд під нігтями, який вже не вимивається. Між безпечною відстанню цифрового переказу та цією фізичною присутністю всередині чужої катастрофи лежить прірва, яку неможливо закрити жодною сумою. Гроші рятують життя — і це робить кожен переказ безцінним. Але вони не купують спокою і не звільняють від обов’язку бачити катастрофу.

З відстані солідарність може виглядати як моральний жест, прояв людської величі або момент особливої єдності. Зсередини це про втому, страх і роботу, яку неможливо відкласти, відповідальність, яка не зникає тому, що людина більше не має сил її нести. Ми часто уявляємо героїзм як момент виняткового вибору, коли людина, маючи можливість діяти інакше, свідомо обирає складніший шлях. Але тривала війна відкриває інший вимір: людина не обирає героїзм як окремий вчинок, а опиняється в реальності, де перестати діяти неможливо. Не тому, що вона сильніша за інших, і не тому, що вона морально краща. А тому, що певна відповідальність уже виникла і більше не може бути відкладена. Тобто концепція свободи вибору змінює не форму, а масштаб: вона постає не як можливість обрати інший шлях, а як уперта здатність витримати той, від якого вже неможливо відступити.

Тут закінчується індивідуальний вибір і починається випробування спільноти: як вона поводиться з тими, чиє життя стало платою за спільне виживання.

Суспільству легше проживати солідарність як момент спільного злету чи спалах першої мобілізації. Значно складніше утримувати увагу на тих, чия присутність усередині катастрофи стала тривалою, а щоденне зусилля — невидимим для решти.

До кінця наших життів ми – дбайливі носії спогадів про «перший день вторгнення»: день мобілізації, день спільного рішення, день, коли багато людей відчули себе частиною одного цілого. Окремим питанням очевидно стоїть для суспільства поки що недостатньо відрефлексоване знання про строкату різність «першого дня»: для когось він настав у лютому 2014-го, коли довелося збирати життя в одну валізу й виїжджати з Джанкоя; для когось — на квітневому, останньому, донецькому Майдані; для когось — у лютому 2015-го під Дебальцевим, коли мусив забрати тіло того, з ким навчався в школі; а для когось — у замерзлій Авдіївській промзоні взимку 2017-го, коли відстань до ворога вимірювалася кількома метрами бетону. Для мене першим днем справжньої мобілізації, закарбованим у тіло й пам'ять, залишиться середина березня 2014 року. Коли на маленькому цивільному авто, загруженому консервами і цигарками, у колоні з військовою технікою ми з друзями і подругами їхали до військових на кордон. Ми вже вміли будувати барикади й нарізати бутерброди, але ще не мали уявлення, що треба везти на передову. На хлопцях були жахливі берці, їжаки були збиті з берез. Ніхто з нас не знав, як поводитися, але всі знали: почалася війна.

Я дозволила собі зараз написати «всі знали», але це неправда. Фактом реальності є те, що не всі. Для когось день суспільної мобілізації настав вісім років потому. А тепер я дозволила собі вжити слова «для когось», прикриваючи мовою той факт, що лютий 2022-го став цим «першим днем» для більшості. Бо мені болить. І саме тому значно складніше говорити про тисячі днів «після». Бо у нас різні тисячі. І різні втоми. Нам по-різному, але однаково складно говорити про виснаження, про людей, які вже не можуть повернутися до попередньої версії себе, і про тих, для кого війна перестала бути окремою подією, ставши реальністю.

Саме тут виникає питання, яке виходить за межі самої солідарності. Якщо людина здатна створювати форми відповідальності, які виходять далеко за межі її біологічного інтересу, то чи не означає це, що людська еволюція одночасно має біологічний, моральний та політичний виміри? Можливо, історія змінює не тільки