Продюсерки Ольга Брегман, Наталія Лібет: «Коли ми робимо фільми, то несемо з собою прапор України»

11.08.2026, 10:10 lb.ua

Як утворився ваш дует?

Ольга Брегман: Ми познайомилися, коли працювали в Esse Production House як запрошені продюсери. Але забагато часу марнувалося, аби переконати всіх, що класно робити оцей проєкт зоцим режисером. Ми хотіли мати більше свободи, щоб вирішувати, над чим хочемо працювати. Утім завжди відчували острах: створити власну компанію — це бути незалежними, але й мати нові особисті тафінансові зобов'язання. Тобто ми вагалися: чи готові, чи ні.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я залишилась у Києві. Ми тоді організували «Кінодопомогу» (ініціатива підтримки українських кінематографістів під час війни. – Ред.), багато знімалидля міжнародних ЗМІ, я працювала фіксеркою для «Вашингтон Пост», випала з кіно. Наталія була між Львовом та Вільнюсом, і ми побачилися 2022-го у Каннах. Вийшла цікава розмова: боїмося створити власнукомпанію, але ж війна, найгірше може статися кожного дня, вже боятися нема чого. Треба, доки не пізно, зробити те, що хочемо.

Наталія Лібет: Це дуже класна історія, я її обожнюю.

Ольга Брегман: Їхали назад через Варшаву, і там, у музеї, придумали назву. Ми хотіли слово brave — «хоробрий» — у назві, і ще гру слів, тому що 2 Brave звучить подібнодоtoo/two brave — тобто це і «двоє хоробрих», і «занадто хоробрі». І в липні компанія вже була зареєстрована.

Як ви розподіляєте обов'язки?

Наталія Лібет: Якщо ви говорите до Олі, це наче ви говорите до мене. І навпаки.

Ольга Брегман: Ми наче добрий і злий поліцейський, і весь час міняємося ролями. Наприклад, якщо йдеться про документальні проєкти, то люди знають, що мене легко вмовити, я – слабка ланка. Аот щоб умовити Наталю, треба постаратися. А як назагал, то Наталія більше працює з ігровими й міжнародними проєктами, організовує великі глобальні стратегії. Я зосереджена на практичних моментах, надокументалістиці, на організаційних, виробничих домовленостях.

Якраз ми вийшли на питання про копродуційні проєкти. Наскільки їх складно створювати, тим паче з огляду на сьогоднішні обставини?

Наталія Лібет: Ми щасливиці, бо працюємо за кордоном з друзями. Це люди, з якими нам класно разом бути. Ми зустрічаємося за нагоди, навіть якщо немає конкретних справ, балакаємо про життя,про фільми, про любов, про сім'ю, про дітей, про котів. Списуємося, перегукуємося. Це суперкруто. Вони нас дуже підтримують, а ми їх. Це просто удача — знайти друзів, з якими ще й працюєш з охотою.Ми любимо дружити, бо чим більше гарних людей навколо, тим краще.

А щодо прози життя: так, є проблеми з копродукціями, бо зараз на європейських ринках скорочується фінансування кіно. Німеччина скорочуватиме об'єми фінансування, те ж саме з незалежними фільмами вШтатах. Але це все, скажімо так, робочі моменти. Ми слідкуємо за новинами, і як тільки бачимо, що відкрився новий фонд, подаємо туди заявки.

Загалом, на яких умовах це відбувається? Пам'ятаю ще той час, коли копродукція була, так би мовити, рідкісним птахом у нас. Як це зараз?

Наталія Лібет: Думаю, копродукція все ще залишається рідкісним птахом. Люди, які активно працювали, з 2022 року розуміли, що гроші, перш за все, потрібні війську та на соціальні потреби, і томушукали ресурси за межами України. Відкрилося досить багато джерел, усі старалися допомогти. І ініціатива Нідерландського фільмофонду, і французький ESFUF (The European Solidarity Fund ForUkrainian Films), і багато інших. Тобто ми продовжували працювати, шукати гроші, щоб не висіти на шиї у держави.

Насамперед, коли ми робимо фільми, то несемо з собою прапор України. Коли виходимо на Берлінале на червону доріжку з фільмом Каті Горностай «Стрічка часу», ми не кажемо: «Ой, це не державні гроші,тому ми окремо, держава окремо». Коли дізнаємося, що нас взяли, кажемо державі: «Бачите, що ми зробили, це для нас усіх. Приєднуйтесь, як хочете, будь-якими ресурсами, просто вашою присутністю, чи взалі, чи на червоному хіднику, будь-де». Ми відкриті максимально, бо це не тільки наш успіх, а й успіх українських талантів, української культури.

Ольга Брегман: Я б додала, що копродукція потребує дуже великої організаційної роботи і експертизи. Це ж і звітність, і спеціальні форми подачі, коли ми звертаємося до різних фондів, тутмає бути досвід. Наприклад, чому партнери люблять з нами робити копродукції? Бо ми успішно співпрацювали з «Креативною Європою», з Eurimages, а європейським продюсерам хочеться мати партнерів,які розуміють, що і як робиться. Критерій експертизи команди, яка доводить проєкти до кінця, — з найважливіших. Ми за ці чотири роки втілили свої фільми й довели їх до фестивалів класу А в тому чиіншому форматі. Для багатьох копродюсерів це класний сигнал.

А копродукційний статус фільма полегшує йому життя на фестивалях?

Наталія Лібет: Ні, це не пов'язано. Головне, аби фільм був гарний, аби не лежав на полиці, і щоб продюсери працювали з фестивалями. Гарний приклад – «Стоп-Земля». 100% українськефінансування. Так, ми намагалися взяти копродукцію, але фільм був експериментальний, фінансові інститути не хотіли братися. Тому ми дуже вдячні, що наше Держкіно підтримало український талант, іКатерина Горностай таким чином стала новою зіркою режисури, бо цей фільм мав успіх, отримав «Кришталевого Ведмедя» на Берлінале, – і це у 2021 році, в розпал COVID-19.

Наскільки добре зараз Україна представлена у міжнародній кіноіндустрії порівняно з довоєнним періодом?

Наталія Лібет: Я б не порівнювала з передвоєнним періодом, якщо чесно, тому що наша індустрія молода і продовжує розвиватися. Це найголовніше – не зупинятися. Українських кінематографістівзапрошують на різні майданчики. От саме зараз я їду на StepIn, це частина індустріальної секції Локарнського фестивалю – суперкрута програма, поєднує багато професіоналів, мене туди запрошуютьдругий рік поспіль. Ми розвиваємося, наш професіоналізм визнають, і я не відчуваю меншовартості. Україна є Європою, українська кіноіндустрія є частиною європейської і міжнародної кіноіндустрії, і цезараз ще підтверджено запрошенням мене і Ольги та наших колег до Американської кіноакадемії.

З чим я вас ще раз вітаю.

Наталія Лібет: Дякую. А з погляду фестивалів, Україна зараз випускає більше документального кіно, ніж ігрового, і це також пов'язано з фінансуванням, з ризиком для зйомок. Алевипускаємо також і багато коротких ігрових фільмів, майже на кожному великому майданчику вони є. Так, у Каннах українські картини представлені недостатньо, але з цим треба працювати, лобіювати, і цемають робити не тільки продюсери й режисери, потрібна також державна інституціональна підтримка.

Ось яскравий приклад: Дмитро Сухолиткий-Собчук готує другий ігровий повнометражний фільм, представлятиме проєкт у Венеції. Чи була йому надана можливість приїхати і провести переговори так само наКаннському ринку, чи допомогла йому держава, чи посилила його позиції, чи замовила про нього статтю у впливовому міжнародному кіновиданні на кшталт Variety чи Screen? Катя Горностайготує третій фільм «Антонівка», маючи підтримку ARTE Cinema (підрозділ французького каналу ARTE, який копродюсує ігрові фільми. – Ред.) Хто про це знає? Це не має лишатися тільки вруках продюсерів.

Одна річ, коли ти сам про себе розказуєш, що я така класна, офігенна, суперзірка. Але якщо за тебе говорить інституція, домовляється, просуває тебе, — це цілком інакший рівень. В усіх європейськихкраїнах так роблять. В Україні – поговорили і розійшлися. За кордоном же подеколи дуже важко домовитись саме продюсерам, тому що виглядає так, що ти сам свої проекти і нахвалюєш. Тож, повторюся, маєбути третя сторона, інституція, чи наші критики, які пишуть в іноземні видання.

За вашими спостереженнями, яке зараз ставлення до Росії на фестивалях?

Наталія Лібет: Кіноіндустрія дуже вузька. Зайти в неї, якщо нікого не знаєш, майже неможливо. Вона вся побудована на стосунках. Перш за все, на звʼязках між фестивалями, селекціонерами,тобто тими, кого англійською називають decision-makers, і режисерами. Якщо побудовані стосунки між Каннами і режисером Звягінцевим, його новий фільм чекатимуть незалежно від того, яке в ньогогромадянство. Якщо у Венеції стосунки з Сокуровим, він буде шанованим гостем на острові Лідо. Такі суто людські звʼязки зламати практично неможливо. Саме тому ви не побачите нові російські імена нафестивалях: тобто нікого, крім Сокурова, Звягінцева, Серебрєнікова, Балагова після 2022 року. Так, нас усіх бісить, що виходять старі імена, їх мали б не пускати. Але давайте подивимося, що цереально ті люди, з якими вже налагоджені контакти. Тож і нам треба вибудовувати стосунки між українськими талановитими авторами та фестивалями.

Олю, є що додати по цьому питанню?

Ольга Брегман: Ми стільки уваги приділяємо кенселінгу Росії, явно неефективному, що таким чином тільки робимо їм додатковий піар. Нам треба переключитися і використовувати всю цю енергіюдля посилення українських проєктів. Бо в нашому інформаційному полі починають жваво говорити про українське кіно, тільки коли черговий російський фільм іде на «Оскар», чи дістає нагороду. Тоді всізгадують: «Ой, а де ж українські проєкти, які ми можемо протипоставити?» Але, перепрошую, коли, наприклад, шукають партнерів для промо-кампанії українського фільму, висунутого на «Оскар», щоб йогопомітили в тому ж Лос-Анджелесі, взагалі в Америці, — це нікому не цікаво. Тому, повторюся, нам варто припинити фокусуватися на російських проєктах і звернути увагу на своє.

Що таке документалістика з продюсерського погляду? Це тягар, висока місія, чи бізнес?

Ольга Брегман: Це точно не бізнес, скажу одразу. Чесно, не пригадаю жодного документального проєкту, який ми робили менш ніж три роки. З погляду бізнесу це досить складно. Але нам вдалося,дійсно, українську документалістику вивести на новий рівень. Завдяки копродукціям ми змогли підняти кошториси і таким чином більше платити режисерам, давати їм більше можливостей. Тобто, якістьдокументального кіно зросла. Це все ще дуже трудна справа. Ми ще не можемо піти до інвесторів і сказати: вкладіться в нас, ми вам стільки-то грошей заробимо. Наразі це не працює.

То навіщо ми це робимо? Певно, це місія. Можливість розповісти історії, які в