Архітектор Олександр Столовий: «Аби села не зникали, важливо не фокусуватися виключно на самих собі. Бо це і є шлях у забуття»

05.08.2026, 07:04 lb.ua

Коли читала матеріали про вас, перед очима мимоволі поставала доволі романтична картинка, знаєте, у стилі «мій ранок в селі» — двір, зарослий травою, на ґанку парує чашка з чаєм. Власне, якмінялося ваше сприйняття села і яким воно є нині?

По-перше, я відчуваю себе безпосередньо частиною села. Хоч і не постійно мешкаю в рідній Козіївці, але регулярно зчиняю там гамір, роблю щось. Ну і плюс там живе моя родина, а я від неї невідокремлений. Тобто вся моя діяльність там — це справа нашої сім'ї загалом.

За останні років десять такого усвідомленого вивчення села я пройшов цей шлях — від його романтизації і формалізму до прагматичнішого підходу. Принаймні я рухаюсь у той бік. Десь на фінальнійстадії наукової роботи зрозумів, що романтизація заважає. Романтизація і формалізм — це про картинку, яку ви описали. Це не про суть.

А в чому суть?

У тому, що сільські громади — дуже креативний або спроможний до креативності народ, який не використовує потенціалу на повну силу. Це, мабуть, мій головний меседж.

У ваших наукових статтях простежується думка, що село — це така самостійна одиниця поселення, яка не упосліджена, а рівноправна з містом, ба більше: має переваги, бо стійкіша й автономніша,зокрема тому, що люди мають певні навички та знання й не так сильно відірвані від природи, як містяни.

Насправді я намагаюся не протиставляти. Хоча, можливо, все ж певна емоція стосовно міста в моїх текстах присутня, але це радше дзеркальна відповідь на шовінізм щодо села. По-перше, проблема втому, що люди не намагаються аналізувати сільський підхід до життя і побачити його особливості. А він просто інакший. Його не варто порівнювати з міським.

По-друге, практично всі села в Україні зазнали свого часу совєтського експерименту, коли з них намагалися зробити такий собі завод з виробництва продукції. Є колгосп, у який всі маютьцентралізовано ходити на роботу і де виготовляють продукцію. Це була спроба нав’язати індустріальне сприйняття села, вона провалилась. Сьогодні бачимо їх самовільне повернення до органічного стану,до того укладу, який формувався століттями. Адже історично українське село розвивалось як мережа невеликих локальних спільнот — кутків, об’єднаних спільними просторами — вигонами.

Немає жодної державної програми, системної ініціативи, яка допомогла б їм на цьому шляху.

Бо такі її правила: успішних кейсів будуть одиниці, точково десь там, десь тут хтось виживе. Можливо, з часом ці кейси мультиплікуються як окремий тип поселення людини.

Державні програми, про які ви говорите — це не ті самі граблі? Зараз прийдуть розумні люди, ще й з міста, напевно, щоб знову розказати, як правильно не вмирати?

Я про це думав. Про те, що, вбивши дракона, не можна перетворитися на наступного. Це дуже важливо. Зараз кажу з позиції носія цієї культури, а не урбаніста, якого батьки відправили вчитися вХарків. Села занепадають, бо люди не бачать можливостей, вони не бачать місця для самореалізації. Справді, можна було б посперечатися, що ніхто ж їм раніше цей шлях самореалізації не підказував, вониж якось самі до цього дійшли. Але тут є один важливий момент. Візьмімо для прикладу Козіївку. У нас було дванадцять родин потужних середняків, а менших середняків ще більше. Тобто достатньо багатолюдей, які світоглядно розуміли, що все в їхніх руках. Потім цей клас винищили, а в тих, хто залишився, вселили страх перед самовираженням. Ти не можеш, ти не маєш права, бо з тобою буде те, щосталося з іншими. Ці патерни вибудовувалися десятиліттями. Зрештою підсвідомо в людей часто навіть думки немає дивитися в бік самозайнятості.

І основна точка зламу в роботі з людиною, яка володіє якимось вмінням, знавцем чогось, — переконати повірити, що її вміння варте того, щоб робити це і що це можекоштувати дорого.

Тому хотілося б, аби ми, як носії держави, запропонували сільським громадам зрозумілу систему можливостей: ти пробуєш реалізувати ідею; є люди, які допоможуть з цим на перших порах; гайда, ноги вруки, у тебе все вийде! Ось є платформи, ось маркетплейси, соціальні мережі й так далі. Тут важливо не вирішувати щось за людей, а просто створити їм цей простір для вибору.

Усе одно, це якийсь такий патерналістський спосіб. Ось ви, людина, яка розбурхує своє село.

Я себе називаю «культурний десант». Мене висадили (сміється).

Я саме про це.

Ні, ні, ні. Це не про те, що ти приходиш і щось даєш.

Як це працює у нас. Є коворкінг — приміщення 13 м², у якому є великий стіл, комп’ютер, інтернет. Людина може прийти в цей простір і розказати про свою затію, про те, що вона вміє. Це єдине правило— поділися ідеєю.

За три роки ми знайшли таких вісімнадцять. Тобто в селі Козіївка на 2500 населення є 18 напрямків розвитку виробництва. Саме ця відкритість до людей і пропозиція прийти й розповісти дала такийпотенціал. Мені здається, це єдине можливе правило для цієї системи. Вона має бути максимально відкритою до всієї широти ідей, які можуть пролунати від місцевих.

Я кажу про ідеї, бо для пропозиції треба бути проактивним. А на це не варто розраховувати. Якщо є ініціативні люди, це, звісно, шикарно. Їм, головне, не заважати. А я говорю про сплячий потенціал.Про людей, які є носіями якихось знань.

Про що конкретно йдеться? Які у вас є успішні приклади?

Приміром, у нас є два вже фінансово самодостатні кейси. Вони пов’язані з гніченням ягід. Це традиційна технологія, яка давно існує в нашому селі. Люди ферментують терен, аличу, грушу — їх коптятьдимом, шарами перекладають з цукром і залишають визрівати під пресом. Ще три роки тому гнічені сливи продавали на нашому базарі десь по 50 грн за кілограм, а сьогодні кілька сімей продають їх уже по600 грн. А все тому, що спочатку був кейс однієї родини, яка не побоялась і пристала на мою пропозицію інвестувати в це, як у бізнес. Продукт знайшов покупця, вони підписали контракти з чотирмаукраїнськими ресторанами. Кейс став відомим.

І чим далі, тим більше впевнений, що йдеться не про традицію, спадщину. Бо якщо почитати те, що про мене написано, то я прясто такий традиціоналіст, який копає вглиб.

От мій папко використовує слово «рацуха» — уміння знайти просте й розумне рішення. Він постійно в майстерні щось вигадує. Таких людей у нас дуже багато. Загалом сільський спосіб життя передбачаєдуже матеріалістичний, максимально раціональний підхід. А це ж бізнес-підхід. Але їм треба показати приклад.

Тому більшість наших історій якраз про те, що я довго шукаю людину. Потім десь від пів року до року ми розвиваємо, умовно, їхнє виробництво, бренд. Далі починається якийсь такий інформаційнийсплеск про цей виріб чи спосіб виробництва. І наступні два-три роки в селі всі хочуть робити це. І я себе ловлю на думці, що це теж потрібно підхоплювати. Тоді цей центр виробництва, який ти начебтоточково започаткував чи допоміг започаткувати, може перетворитися на індустрію з серії центрів виробництва.

Чи може ця історія бути масовою? Чи може кожне село сказати: дивіться, у нас тут десяток крафтових виробництв і ми завдяки цьому тримаємось?

Мені здається, що коли твоя креативність зав'язана на локальному ресурсі, який є тільки тут, просто так природно склалося, — це і є ключ до успіху існування будь-якої громади.

Фіни ж, приміром, роблять на цьому акцент — на локальній ідентичності і створенні додаткової вартості з місцевих ресурсів, щоб посилити місцеву економіку. На цій логіці вони побудували системупідтримки локальних брендів, туристичних і ремісничих ініціатив.

Це не про те, що ось у нас є 300 людей, зробімо їх успішними, а потім вони народять багато дітей... Насправді тоді це теж про дракона. Єдине, що ми можемо — спробувати повзаємодіяти з людьми,дізнатися про них через їхню побутову культуру, з’ясувати, чому вони тут осіли, знайти цю локальну прив’язку, щоб вони могли сформувати свою пропозицію і видати її в зовнішній світ.

От чому моя Краснокутська громада має існувати через 200 років? Мешканці громади кажуть: треба, щоб громада існувала заради людей. Це, звісно, добре і правильно, але не може бути головною ціллю.Щоб зрозуміти мету, варто відповісти на питання: чому люди з інших куточків хотіли б приїхати жити в Краснокутську громаду і що там могли б робити?

Багато вмінь у сучасному світі стають неактуальними. Взяти, приміром, човни-довбанки на Поліссі, яких уже не роблять.

Як на мене, будь-яка технологія має право існувати далі, але вона має перероджуватися, переосмислюватися. Наведу приклад. У нас є пан Микола, який плете віники. Він це віниччя сіє, у нього своєнасіння, він вміє його правильно посадити, виростити, скосити вчасно, висушити і сплести з нього віники. Чи потрібно це сучасному суспільству? Ні, «Епіцентр» продає віники не гірші і набагатодешевші. Саме плетіння віника йде в небуття. Але суть цього вміння не у віниках, а в тому, що пан Микола вміє сплітати так віниччя, що воно не розсипається. Віник стирається до ручки, але він цілий.І в цьому цінність його вміння. І ми панові Миколі пропонуємо: а плетіть-но абажури! Він соромиться, бо ніколи не робив цього. І все ж віники приносять йому живу копійку. Тоді домовляємось, щопів року я оплачуватиму його експеримент, поки не вийде перший абажур. Зазвичай це досить невелика сума — кілька десятків тисяч гривень, тому що в людей у селі проблема із самооцінкою. Якщо нічого зтого не вийде, ну так і буде.

Він наважується. У результаті робить абажури, аналогів яких ми не знайшли навіть у Pinterest. Бо його технологія не дозволяє робити інакше і воно виходить таке інтересне, дивакувате.Сьогодні вони продаються на Etsy по 500 євро. Це і є безпосередня ціна його роботи в сучасній інтерпретації. В усіх семи кейсах, які реалізували в моєму селі, я користувався цим підходом.

Створити абажур — це одне, зробити на цьому бізнес — задача іншого порядку.

Так, тому задача нашого простору — супорт. Фактично ми створили сільський маркетплейс, на якому презентуємо все, що робить громада. Поки що нам цього достатньо. Маємо менеджерку, яка тримаєзв’язок з майстрами, просуває їх за відсоток від виторгу. Тобто це самодостатня система. І в цьому просторі працюють люди з цього ж села. Нині я цілюсь на те, щоб стартап у Козіївц